Вікторія Онопрієнко: Присвячую перемогу на ЧЄ всім захисникам та батькові, який на фронті

Фото: instagram.com/viktoriia_onopriienko/

Днями у азербайджанському Баку відбувся чемпіонат Європи з художньої гімнастики. І цей турнір виявився історичним для України завдяки неймовірному виступу 19-річної киянки Вікторії Онопрієнко.

Спортсменка виграла перше у своєму житті золото континентальної першості. Їй не було рівних у вправах із обручем. Її виступ під «Кармен» підкорив суддів і глядачів. Вікторія отримала переможні 33,250 бали, тим самим випередивши на 0, 65 бала срібну призерку – ізраїльтянку Аді Асю Кац.

Перемога Вікторії Онопрієнко – це перша золота медаль ЧЄ для України в індивідуальних вправах за останні 18 років. Про свій неймовірний виступ Вікторія розповіла KP.UA.

Я була дуже горда, що змогла підняти наш прапор

– Вікторіє, ви готувались до ЧЄ в Баку, а не вдома в Україні. Як це вплинуло? Чи сприяло успішному виступу?

– Ми залишились після Кубку світу в Баку і провели, якщо я не помиляюсь, три тижні тут, в тому ж залі, де ми виступали, тому я вважаю, що це пішло нам на користь, бо ми звикли до цього залу, до стелі, простору. Тому що у нас в Україні дуже маленький зал і дуже маленька стеля. І це нам завжди заважає відпрацьовувати наші вправи на всі 100. Тому що ми підкидаємо предмет, він відбивається – і нічого не виходить. А так ми в Баку дійсно добре підготувалися. Було більше часу, більше килимів на всіх спортсменок, і я вважаю, що це пішло нам тільки на користь.

– Чи було ще щось, що вплинуло на ваш виступ?

– Також, окрім всього вищезазначеного, перед змаганнями я дізналася про загибель під Бахмутом близького друга нашої сім‘ї, друга мого тата, вони товаришували із самісінького дитинства. Коли Саші був рік, татові 3 роки – все життя разом. І разом від перших днів масштабного вторгнення вони стали захищати нашу країну, воювали піч-о-пліч. І от Саша загинув в бою, а тато продовжив воювати без свого друга і побратима. 17 травня, у день початку змагань, прощалися із Сашею. Мені хотілося бути з близькими поруч, хотілось обійняти тата, тому що я знаю, як важко йому було. Але я – спортсменка, я мушу вміти справлятися зі своїми емоціями і боротися. Якщо мій тато після всього, що він бачить, і після втрати друга, продовжив нас захищати, я не маю права бути слабкою. Надто велика ціна за те, щоб ми сьогодні могли продовжувати свій шлях. І я зібралася.

Моя місія сьогодні – робити все можливе на своєму професійному фронті, щоб нагадувати світу про горе, яке принесла в нашу країну з війною росія, важливо, щоб світ не забув про це.

Я хочу, щоб гімн моєї держави лунав на всіх можливих міжнародних майданчиках .

– Як проходили самі змагання? Все вдалось зробити під час виступу так, як ви планували?

– Звісно, я завжди вимагаю від себе все по максимуму. І я вважаю, що змагання пройшли в мене досить вдало. Звісно, були помилки. І хотілось набагато краще щось зробити. Але загалом вважаю, що я гідно змогла виступити на цих змаганнях.

– Багато було вболівальників, які підтримували Україну з трибун?

– Якщо брати довоєнний час, то завжди на чемпіонати Європи і світу приїжджали наші вболівальники. І зараз були люди, але менше. Проте нас підтримували ще й азербайджанці. Вони теж вигукували слова підтримки нам, і було дуже приємно. Навіть «Слава Україні!» від них можна було почути, і це дуже підбадьорювало і підтримувало.

– Складно виступати у ритмі, коли фактично нон-стопом йдуть фінал за фіналом? Сильно виснажує?

– Було дуже складно, тому що я виступала 4 дні поспіль. Перших два дні по два види. Це були виступи за прохід в фінали в останній день. І цими двома видами ми виборювали медаль у командному заліку. І потім була кваліфікація, і на останній день фінали. І це, як ви сказали, дуже сильно виснажувало, і було складно себе збирати, особливо у останні два дні. Але я була готова до цього. Зранку 4 види, ввечері на тренуванні теж 4 види, щоб ми були готові до цього. І я дуже рада, що змогла це витримати зі своїми тренерами.

– Які емоції відчули в момент, коли зрозуміли, що ви чемпіонка Європи?

– Коли мені повідомили, що я стала першою, у мене спочатку була така секундна пауза – я не повірила. Але потім я була дуже рада і щаслива, що у мене це вийшло. І була дуже горда, що я змогла підняти наш прапор.

– Що для вас означає ця медаль? Чому присвячуєте цю перемогу?

– Я присвячую цю перемогу нашій країні та всім захисникам, які зараз знаходяться на фронті. Своєму татові присвячую, тому що я за нього кожного дня дуже сильно переживаю, чекаю, щоб він мені відписав, щоб знати, що у нього все добре.

– Як можете оцінити загальний результат команди на ЧЄ? Можна вважати його успішним?

– Так, звісно. Я вважаю, що вся наша команда, кожна спортсменка, всі тренери зробили все від себе залежне. Ми боролись до самого кінця. І ми витримали цей марафон і виступили дуже гідно. І я вважаю, що срібло на змаганнях такого високого рівня – це дуже хороший результат.

– Які фактори сприяли цьому успіху?

– Звісно, в першу чергу, хороша підготовка. Ми провели з тренерами хорошу підготовку до цих змагань. У нас були дуже тяжкі і виснажливі тренування на зборі. Також сприяли мотивація і бойовий настрій на ці змагання. Ми дуже сильно переживали, бо там, в Україні, йшли сильні обстріли, тривоги, сирени… І ми це переживання змогли трансформувати у спортивну злість і довести, що ми найсильніші, що ми переможемо.

– Які завдання ставите перед собою надалі?

– На найближче майбутнє… Через два – майже три місяці у нас буде чемпіонат світу. Це ліцензіонний турнір, і моя мета – вибороти ліцензію на Олімпійські ігри.

Вікторії Онопрієнко не було рівних у вправах з обручем. Фото: noc-ukr.org

Люблю собі ставити поступові цілі 

– Вікторіє, ви із родини спортсменів: тато – фехтувальник, а мама – легкоатлетка. Як це вплинуло на те, що ви з дитинства займаєтесь спортом?

– Так, напевно, це в мене від батьків – любов до спорту. Ще у дитинстві батьки віддали мене на фігурне катання, але воно мені зовсім не підійшло. Я почала сильно хворіти. І вже потім, після того як ми пішли дивитись у Києві у Палаці спорту змагання, там проводили Кубок Дерюгіної, я закохалась у цей вид спорту. Мені тоді дуже сподобалась стрічка. І я кожного дня казала батькам, що хочу туди піти. І батьки віддали мене на художню гімнастику. Я дуже їм вдячна, вони завжди мені допомагають і підказують.

І влітку, коли канікули і всі відпочивають, я з татом все одно тренувалась та підтримувала спортивну форму. Я вважаю, що від батьків завжди дуже багато залежить, щоб у дитини в подальшому був результат.

– Нещодавно не стало легендарної Альбіни Миколаївни Дерюгіної. Чим запам’яталась вона вам і чому навчила?

– Альбіна Миколаївна – це легенда, це тренерка, яка завжди казала правду, вона завжди була справедливою.

На жаль, я не змогла з нею багато тренуватись. Але коли я тільки-но потрапила в збірну, мені запам’ятався один день, коли перші номери поїхали на змагання перед Олімпійськими іграми у 2016 році, і вона залишилась з нами, не поїхала на цей старт. І я згадую, як вона поставила мене у центрі залу, посеред килиму на хореографію. Всі були збоку, а вона показувала мені всі вправи, всі елементи. Вона мене хвалила. І ось саме цей день я ніколи не забуду, для мене він був дуже важливим. Я його запам’ятала на все своє життя.

І ще пам’ятаю свій перший чемпіонат України в Луганську. І тоді моєю мрією було побачити Альбіну Миколаївну Дерюгіну і Ірину Іванівну Дерюгіну, і коли я виборола перше місце, вона нас нагороджувала. І це був для мене теж дуже важливий день, коли вона мені потиснула руку. Того дня я собі поставила за мету – потрапити в збірну, я і хотіла, щоб вона мене тренувала.

– Скільки часу зараз приділяєте тренуванням? І чи встигаєте займатись ще чимось, крім спорту?

– Зараз у мене по два тренування на день. Зранку перше починається о 9.00 – 9.30, потім перерва. І друге тренування – зважаючи на обставини, тому що ми зараз повернулись в Україну і тренуємось вдома.

Якщо чесно, на інші справи часу не вистачає. Зараз кінець навчального року. Потрібно закривати сесію. Тому якщо є якісь вільні 15-20 хвилинок, я намагаюсь їх витратити на навчання. Навчаюсь в інституті фізкультури, на спортивному напрямку.

– Про що мрієте і до чого прагнете як спортсменка?

– Я не люблю застрибувати наперед. Люблю собі ставити поступові цілі. Тому моя ціль – вибороти на чемпіонаті світу ліцензію. І потім поїхати на Олімпійські ігри і підійняти там наш прапор.

У дівчини немає улюблених дисциплін. Щось іноді виходить краще, щось ні. Фото: instagram.com/viktoriia_onopriienko/

Я вірю, що потрібно думати про хороше, і тоді буде легше йти по життю

– У вас у Інстаграмі я прочитав такі рядки: «якщо кожен ранок прокидатись з думкою про те, що сьогодні обов’язково відбудеться щось хороше, так і буде». Вірите в силу наших думок, в те, що вони здатні матеріалізуватись?

– Звісно. Я думаю, що будь-яка людина, якщо буде негативно думати, в неї в принципі так і вийде. А якщо людина встає з хорошим настроєм, знає що в неї буде хороший день, ставить собі цілі, то вона буде йти до них, і їй Бог теж допомагатиме. Тому я вірю, що потрібно думати про хороше, і тоді буде легше йти по життю.

– Після Кубку світу у Болгарії ви написали пост, в якому сказали, що саме на цьому килимі ваша сила духу перемогла емоції і хвилювання, які живуть в вас від 24 лютого 2022 року. Що саме ви тоді мали на увазі?

– Це були перші змагання після вторгнення в нашу країну, відколи почалась повномасштабна війна. І тоді почався складний період у моєму житті, тому що пішов тато на війну, брат, дідусь пішов… Мені тоді було дуже складно зібрати себе до купи. Тому, коли їхала на ті змагання, у мене був дуже пригнічений стан. Але коли я вийшла на перший свій виступ, я почула, як нас підтримують, побачила людей, які на той момент евакуювались зі своїх міст до Болгарії і прийшли нас підтримувати. Я зрозуміла, що хочу на килим – як на фронт, на якому зараз наші захисники воюють. Це мені допомогло, мені стало легше, я зрозуміла, навіщо я туди виходжу і яка моя місія.

– Ваш тато з перших днів війни захищає Україну. А ваш брат (Сергій, загинув під Луганськом влітку 2022 року) віддав життя за кожного з нас. Складно тренуватись і перемагати, відчуваючи постійний стрес і страх за життя близьких?

– Це дуже складно, тому що ми всі люди, і іноді в тренувальному процесі щось не виходить, якийсь поганий день, поганий настрій, погано себе почуваєш – звісно, все накопичується. І бувають дні, коли я просто не можу себе втримати в руках, і я починаю плакати. І завжди згадую про тата, про брата, який віддав своє життя. І зараз ще загинув наш друг родини, теж спортсмен. І дуже складно. Але я намагаюсь думати тільки про хороше, що ми вистоїмо, ми переможемо, що наша країна йде тільки до перемоги.

– Вже багато місяців ми чуємо розмови про те, що МОК хоче повернути росіян і білорусів на міжнародні спортивні арени і Олімпійські Ігри. Що ви можете сказати тим людям, які намагаються сприяти таким рішенням?

– Це буде дуже несправедливе рішення, тому що у нас зараз в країні просто пекло. Знищують наш народ, наші міста, наших воїнів. І в цей час російські і білоруські спортсмени спокійно сидять в своїх будинках зі своїми родичами, зі своїми батьками, сидять у залі, тренуються у спокійних умовах, живуть і ні про що не думають. А ми не можемо навіть спокійно лягти спати, тому що ми не знаємо, чи прокинемось наступного ранку, чи вже не прокинемось. І я хочу сказати тільки одне – я вважаю, що не можна допускати російських та білоруських спортсменів до змагань, це несправедливе рішення.

Будь-яка можливість зустрітися з батьком Максимом для дівчини – справжнє свято. Фото:.instagram.com/viktoriia_onopriienko/

Мій ідеальний відпочинок – це час, проведений зі своєю родиною

– Гімнастки всю свою кар’єру повинні бути у неймовірній формі. Чув багато разів, що у вашому виді спорту найжорсткіші дієти і контроль за вагою тіла. Чи дійсно це так? Наскільки жорсткі вимоги до харчування і ваги?

– Так вийшло, що у нашому виді спорту, ви правильно сказали, треба завжди себе тримати у гарній формі. І фізичній, щоб на нас не було жодного зайвого грама. Дієт немає. Але ми виключаємо зі свого раціону солодке, мучне, ми не їмо фастфуд. Ми стараємось харчуватись правильно. Звісно, всі ми люди, хочеться все одно чогось солоденького з’їсти, тому інколи можна собі дозволити шматочок шоколадки, але невеличкий.

– Як виглядає ваш ідеальний відпочинок?

– Мій ідеальний відпочинок – це час, проведений зі своєю родиною. І, в принципі, все.

– Чи маєте якісь захоплення, крім художньої гімнастики?

– Я дуже полюбляю готувати. У вільний час я стараюсь приготувати щось смачненьке, щоб здивувати своїх рідних. Це, звісно, буває дуже рідко. Наприклад, у неділю, коли не потрібно кудись спішити зранку у справах, я можу приготувати якийсь смачненький сніданок або зробити щось цікаве на вечерю. Тому одне з моїх захоплень – це кулінарія.

– Що останнє таке цікаве готували для своїх близьких, щоб їх порадувати?

– Це було дуже давно, напевно, ще минулого року. Це був борщ, проте я раніше готувала наполеони, чізкейк.

– Який одяг полюбляєте носити у повсякденному житті? Чому надаєте перевагу?

– У повсякденному житті я, напевно, за зручність. Я люблю ходити у зручному одязі. Звісно, це не тільки спортивні костюми. Я люблю і джинси. Можу вдягнути і якусь сукню, якщо це літо. В принципі я за зручність.

– В яких країнах встигли побувати за свою спортивну кар’єру? І де сподобалось вам більше?

– Я була в багатьох країнах, але мені дуже подобається Іспанія. Я, напевно, хотіла б повернутись туди і побути там більше часу. І хотіла б ще побувати у Лондоні. І подобаються такі більш екзотичні країни, наприклад, Занзібар, де джунглі.

– Про що мрієте?

– Є одна мрія, як і у кожного українця. Щоб закінчилась війна. Щоб все було добре. Щоб настала перемога нашої країни. Щоб кожен Захисник і Захисниця нашої країни повернулись до своїх сімей, і вони змогли обійняти свої родини.

Вікторія була дуже горда за те, що змогла підняти наш прапор. Фото: instagram.com/viktoriia_onopriienko/

Источник: kp.ua