Жителі Покровська та Костянтинівки: ночуємо у підвалах, без світла та води, але міста тримаються

Фото: t.me/mistokonsta

Про міста Покровськ та Костянтинівку на Донеччині журналісти Коротко про розповідала вже не раз. Саме ці населені пункти – найбільші в цій частині регіону – зараз беруть на себе основні удари російської армії.

Щодня в міста летять ракети, ФАБи, КАБи, і якщо раніше російська пропаганда повідомляла, що вони летять по «центрах прийняття рішень» (яки перевірку виявилися житловими будинками, лікарнями, дитсадками, школами), то зараз уже ніхто нічого не пояснює. Міста просто стирають з лиця землі.

Поки що і Костянтинівка, і Покровськ тримають удари, але їхнє перетворення на чергові пустирі, розбиті на тріски, може бути дуже швидким, якщо ЗСУ не отримає допомоги від країн-союзників.

Костянтинівка: із ринків уцілів лише один – Хитрий

У вівторок, 23 квітня, росіяни обстріляли Костянтинівку (приблизно 15 км від лінії фронту ) керованими авіабомбами, розгромивши будинки і поранивши кількох мирних жителів, яких екстрено відправили до Дніпра, у знамениту лікарню імені Мечникова. Були пошкоджені автомобілі, лінії електропередач, будинки не лише у Костянтинівці, а й у прилеглих до міста селах – Білій Горі, Ділеївці, Ступочках, Предтечиному тощо.

– По нас б’ють із особливою жорстокістю, напевно, тому, що з 2014 року Костянтинівка не здається. Так, тут перебувають українські військові, але Росія цілиться саме у житлові будинки, вбиває дітей – і все це під приводом «визволення», – ділиться мешканець міста пенсіонер Олексій Степанович. – Нам перебили водовід, на щастя, не весь – на іншому кінці міста вода є.

Пенсіонер разом із дружиною влітку 2022 року виїхав із міста в безпечніший, як їм здалося, Покровськ. Там жили друзі – люди похилого віку скооперувалися в одному будинку, допомагаючи один одному. Але покровські друзі не витримали війну та померли практично один за одним – і костянтинівці повернулися додому.

– Ми живемо біля залізничного вокзалу, і чи не щодня миготить думка – може, поїхати далеко-далеко, щоб не чути і не бачити всього цього? Але як залишити будинок, могили близьких, залишити кішку, яку ми не зможемо потягти із собою? Ми вирішили, що якщо вже прийде година вмирати, то краще це зробити в рідних стінах, – пояснив костянтинівець.

У Костянтинівці практично не залишилося будівель, куди не потрапляли б снаряди чи уламки від них. Фото: t.me/mistokonsta

Цікаво, що, за словами співрозмовника, так думають чимало мешканців Костянтинівки, особливо літніх. Єдиний привід для них переїхати в безпечне місце – якщо їхній будинок буде остаточно зруйновано.

– І стріляють, і стріляють, і навіть у церкву, схоже, мітять, і в ринки – наш Хитрий ринок просто дивом ще більш-менш цілий. У багатьох не витримують нерви. Моя сусідка – молода жінка, років 35 – інтернетом розмовляє з психіатром. Він її консультує, бо вже не вистачає нервів так жити. А виїхати не може – чоловіка нещодавно поховала. На цвинтар не потрапити – страшно, ось вона вдома сидить і мучиться. Страшно, що з людьми твориться, – журиться Анатолій Степанович.

Колись скляний завод у Костянтинівці прославився тим, що зварив із рубінового скла усі п’ять зірок московського Кремля. Зараз місцеві жителі при слові «Кремль» невдоволено морщаться, а згадуючи скляний завод – засмучено зітхають, завод був непоганий.

– З кожним прильотом бомби ми відчуваємо, як рвуться останні нитки з Росією. Я ось не очікував, що в Авдіївці залишаться люди, які радітимуть «визволителям». Вже за десять років було зрозуміло, хто є хто! У нас у Костянтинівці таких людей однозначно нема. Всі вже сьорбнули горя: у кого дім зруйнований, у кого син-брат воює чи загинув. Знаю, що нас захищатимуть до останнього: Костянтинівка наша – все-таки великий залізничний вузол, – міркує мешканець міста.

Острови згорілих машин можна побачити навіть на центральній площі міста. Фото: t.me/mistokonsta

Покровськ: не життя, а суцільний «день бабака»

Місцеві жителі, які не покинули місто (Покровськ розташований на відстані близько 30 км від передової), розповідають, що ситуація з кожним днем погіршується. Доба без світла, походи за питною та технічною водою через пів міста під обстрілами – сумна буденність колись галасливого міста-райцентру.

– Воду возять машинами, треба бігти з баклажками та відрами на насосні станції чи котельні. Електроенергії вчора не було майже 12 годин – багато аварій, ремонтники виїжджали, але швидко не полагодиш все! Зате дорогами їздять збиральні машини, змітають пил. З одного боку, це як повернення у мирне життя, з іншого – здається, не зовсім доречним, – розповідає мешканка міста Лілія Казимирчук. – Ще наші жителі намагаються відновлювати свої будинки після обстрілів, але це важко зрозуміти: навіщо це робити, якщо будь-якої миті новий обстріл може стерти відновлений будинок на потерть? Немає жодних гарантій. Хоча ми розуміємо, що ж жити десь людям треба…

Багато покровчан та мешканців прилеглих міст вже скористалися допомогою держави та евакуювалися до Рівненської та Дніпропетровської областей, де оформили статус тимчасових переселенців.

– Ми з Мирнограда, колишнього Димитрова, який майже впритул примикає до Покровська. Після того як були прильоти до будинків на сусідній вулиці, я з дитиною поїхала до Покровська до батьків, а звідти евакуаційним поїздом до Дніпра. Чоловік залишився, він працює на шахті, – розповіла Уляна Кіліматова. – Під Дніпром у селах дуже багато наших переселенців, їхати на захід України не всі можуть, хочуть залишатись ближче до будинку.

Рятувальники працюють цілодобово. Фото: https://t.me/pokrovsk_news1

За словами молодої жінки, ночівлі у підвалах та життя з «тривожною валізкою, пристебнутою до руки» перетворили життя покровчан на один суцільний «день бабака». Видобуток води-їди, робота, сон – під майже постійне виття повітряної тривоги.

У цій вакханалії війни продовжують працювати магазини, доставка продуктів, салони краси та станції техобслуговування авто. Звичайно, за усіченим графіком, за дзвінком – але працюють.

– І все одно у місті відчувається занепадницький настрій: будинки розбомблені, постійно курсують чутки, що Покровськ ось-ось візьмуть, а до цього захоплять Карлівку з її водосховищем та перекриють воду всьому Донбасу. У кого приватні будинки та городи – бояться садити щось, бо осколки, поля можуть бути заміновані, – засмучена мешканка Покровська.

Два міста Донецької області – два символи спротиву російській агресії. Різні за «характером», але однакові за пережитими випробуваннями та незрозумілим майбутнім. Чи стануть вони черговими безлюдними мар’їнками чи бахмутами – чи українська армія зможе стерти на порошок тих, хто кидає бомби на українських дітей?