Річниця визволення: як пережила тимчасову окупацію пересічна херсонська сім’я
Річниця визволення: як пережила тимчасову окупацію пересічна херсонська сім’я 10.11.2023 16:50 Укрінформ Окупація і втеча з неї – це обшук о 6-ій ранку 30-а ФСБшниками; 70-км шляху до Миколаєва з 10-ма блокпостами; ночівлі в авто під час тривог у столичному паркінгу…
11 листопада – це річниця визволення Херсона від російських окупантів. Вони обстрілюють багатостраждальне місто досі, ледве не щодня. Але однак – це найщасливіший для херсонців день. Укрінформ хоче поділитися сімейною історією Юлії Бунчак – директорки-розпорядниці Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша.
…Коли бачиш біля сучасної великої київської гімназії 10-річного Тимура і 8-річного Ігоря – вони мало чим відрізняються від інших дітей. Хоча тут нині вчиться багато переміщених через російсько-українську війну школярів: із Дружківки, Бахмута, Донецька…
Херсонка Юлія з 8-літнім Ігорем і 10-літнім Тимуром у Києві живуть з Нового року
Мої нові знайомі – з Херсона. Один з хлопців прожив в тимчасово окупованому росіянами місті 38 днів, інший – весь період до 11 листопада 2022 року, ЗСУ деокупували місто. А у Києві вони живуть із нового року.
Мама Тимура – Юлія турботливо усміхається: «Раніше мала двох синів, а тепер третім, найменшим став Ігор». І ми йдемо на паркінг дивитися, куди дуже швидко під час повітряних тривог у будь-яку годину дня і ночі із 16 поверху спускається жінка з двома хлопчиками.
Вимушено переміщена сім’я облаштувалася у Києві
ШЛЯХ ХЕРСОНЦІВ У КИЇВ – ЧЕРЕЗ МОЛДОВУ, РУМУНІЮ, УГОРЩИНУ ТА ФРАНЦІЮ
У Київ Юлія з Тимурчиком перебралася не відразу. Переживши немало, вони вирватися з тимчасово окупованого Херсона на початку квітня 2022 року. Спочатку приїхали на два дні в Одесу, де зустрілися із старшим сином Даніїлом. Але жінка прагнула заховати свою меншу дитину від війни далеко-далеко.
Через Молдову вони доїхали в Румунію, а потім – в Угорщину. Понад 1,5 місяця були у Будапешті, а потім, трохи довше, у невеликому сільському поселенні Франції на кордоні зі Швейцарією. Всюди українців приймали дуже турботливо. Але вони повернулися в Україну, до батька і чоловіка, який був на реабілітації після тяжкої ДТП. Він виїхав з Херсона на пару тижнів пізніше, а потім – пішов у військо. Побувши пару тижнів з обома батьками в Україні, Тимур категорично відмовився їхати знову за кордон.
А під Новий, 2023 рік, старший син, Даніїл, попрохав маму взяти до себе малого Ігоря – брата товариша з Херсона, чия мама і бабуся померли. Батько хлопчика, який не був записаний в українському свідоцтві про народження, раптом згадав про свою дитину й оформив на нього юридично незаконний російський документ, куди вписав себе. Ігоря ледве вдалося вирвати з-під такої «опіки». Донині він дуже мало розповідає про те, як жив в окупованому ворогом місті.
«Мені пощастило, що в Ігоря є група подовженого дня, – розповідає Юлія. – Окрім того йому допомагає вчителька, бо він дуже відстав від діток. Тож надолужуємо. Вдома мені лишається з Ігорчиком лише читати. Спочатку він зовсім не знав, як з'єднувати склади. Було важко-важко. Він навіть плакав. Але зараз все добре. Ігор – молодець! Легше всього йому дається математика».
Про рідного сина Юлія розповідає: «Тимурчик у нас самостійний, відповідальний. Приходить зі школи, відпочиває трошки – і без нагадувань сідає за уроки. Йому подобається вчитися. Вдома перепитує: «Ну, коли вже буде хімія і біологія? Вже не можу дочекатися». Синові подобається дізнаватися про все нове – незалежно, чи йдеться про другу іноземну мову – німецьку, чи про точні науки».
Тимур дещо хвилювався, що у Києві йде в україномовну школу. В Херсоні ж більшою мірою, ніж у столиці, поширене спілкування «язиком» – і в школі, і на вулиці. Однак херсонська школа, де навчався Тимур, була завжди першою в області за результатами робіт української мови в Малій академії наук. Такого результату досягали й тим, що для вивчення української мови в молодшій школі ділили дітей на групи по 10 учнів та учениць. Десь так давно прийнято вивчати в наших школах іноземну мову… Але що поробиш, коли таки допомагає?!
«Мамо, я не знаю, як буде?» – непокоївся Тимур, коли йшов у 4-й клас столичної школи.
«Все буде тільки добре!» – заспокоювала Юлія. Так і сталося: Тимур прекрасно написав перший диктант з української мови.
Ще деталь з київського життя херсонської сім'ї. Безпечним місцем у разі загрози російських ракетних атак для них, як і всіх у густонаселенному київському мікрорайоні, – є паркинг, який облаштовано не під багатоповерхівкою: вона в разі попадання може утворити завал, звідки людям складно вибиратися. Коли лунає сигнал повітряної тривоги, простір паркінгу вільний від машин, заповнюється вщент.
Під час повітряних тривог Юлія зі своїми школярами убезпечується від російських загроз у паркінгу у машині
Автівка Юлії Бунчак – на постійному місці. Вона для сім’ї – ніби мобільна спальня, де постійно лежать подушки і пледи. На боковому склі прикріплений подарований друзями- волонтерами іграшковий єнот із написом «Живи, Херсон!!! Живи!!!» Під час вечірніх чи нічних тривог, які розтягуються на кілька годин, Тимур та Ігор встигають заснути в машині – і тоді Юлія не будить своїх хлопців до ранку. Сідає за кермо, під’їжджає з паркінгу до свого під’їзду, а вже потім лагідно каже: «Пора прокидатися».
Подушка і пледи завжди у машині, яка слугує мобільною “спальнею” під час вечірніх і нічних повітряних тривог
ДЕСЯТКИ ФЕЕСБЕШНИКІВ КІЛЬКА ГОДИН ДОПИТУВАЛИ БАТЬКІВ ТИМУРА В ЙОГО ПРИСУТНОСТІ
Запитую Юлію, як переживає всі події Великої війни її 10-річний Тимур?
«Він дуже комунікабельний, життєлюб. Якщо не знати його дуже добре, можна й не зрозуміти, що у хлопця є якісь проблеми, – розповідає жінка. – У найскладніші моменти в окупації він мене заспокоював. А у Будапешті уже я відчула і побачила, що з ним не все гаразд. Коли мені треба було елементарно зайти у вбиральню, він починав плакати. Заходив зі мною і чекав біля кабінки. Потім у дитини почали випадати вії і частково волосся…»
Усі жахіття повномасштабної війни сім’я Юлії, яка мешкала у центрі Херсона, відчула трохи не з перших годин російського вторгнення. Уже 28 лютого місто заполонила ворожа техніка.
«Ми все чули, як йшли їхні колони. Було дуже страшно. Але спочатку не було внутрішнього відчуття, що це може зачепити кожного серйозно, загрожувати життю дорослих і дітей, – згадує Юлія. – Була впевненість, що ми вдома. Тож ніхто нічого не може нам зробити, навіть заїхавши танками. Але ми помилялися».
З 5 березня – і в інші дні – містяни виходили у центр з українським прапорами скандувати: «Херсон – це Україна!» Дорослі спали тоді десь по три години на добу, бо не розуміли, як далі можуть розвиватися події. Із різних сторін було чутно, як гупали гармати.
А за 10 хвилин до шостої ранку 11 березня 2022 року до Бунчаків прийшли ФСБшники. Озброєні чоловіки у масках почали стукати у двері. У вікно було видно, як бігли автоматники, помешкання брали «в кільце». Почали виламувати двері.
Коли чоловік відкрив, на нього відразу накинулися: «Чому не відкривали? – Бо ми спимо».
«Їх було десь 30 автоматників. «ФСБ Россіі. У вас будет проізвєдьон обиск», – сказав один із них. І почалося: вивернули всі шухляди. Один із озброєних чоловіків пішов у кімнату молодшого сина, який ще спав. Мокрий сніг із берців залишався на чистій підлозі, покритті і розкиданих дитячих малюнках», – розповідає Юлія.
Почали запитувати за старшого сина, а потім кричати, що всі – нацисти. Їм відповідали: ми ж «по-русскі» говоримо. У відповідь почули: «Ви єщьо скажитє, что 9 мая празнуєтє».
Знайшли наклейку Нацкорпусу на ліжку старшого сина, якому трохи за 20 – і це для «гостей» стало основним аргументом, щоби присікуватися. Потім дістали куртку молодшого – кольору мілітарі: «Пачему такой цвєт?».
Взяли телефон Юлії і почали писати від її імені повідомлення якимось диким суржиком її старшому сину. «Даніїл відразу зрозумів, що це не я. Син у відповідь попросив використати відеозв’язок. На мене знову почали «давити»: звідки він такий «опитний»?
Врешті-решт, набрали номер і «тикнули» жінці в руки телефон. «Мама, что у тєбя с голосом?» – запитав син. Відповіла: «У мєня очень боліт галава. Я потом позвоню».
Схоже, ця розмова російським окупантам потрібна була, щоби визначити місцезнаходження Даніїла. За будинком стояла машина з обладнанням, яке дозволяло це зробити. Але сина не було в місті.
Обшук і допит тривали 2,5 години. Тимур весь цей час був у ліжку під ковдрою. Лежав, боявся ворухнутися. Лише очі визирали. Батьків до малого не пускали.
…Коли вони, нарешті, забралися, буквально через півгодини приїхала друга група окупантів, значно менша. Може, вони чинили так психологічний тиск. Знову пройшлися по кімнатам, позаглядали в шафи.
В Юлії почалася істерика. Навіть не могла згадати пароль телефона. А їй погрожували: «Тогда поєдєтє с намі. Собірайтесь». Інший «заступився»: «Та, разбєрьомся самі, надо будєт – потом заберьом». І продовжували наполягати: «Вам надо уговоріть сина – вєрнутца».
«Я сповзла по стінці, коли вони поїхали, не могла встати, – згадує Юлія. – Поприходили сусіди, почали все прибирати, бо я фізично цього не могла робити. Психологічне виснаження було таким, що я сиділа, намагалася підняти руки – а вони падали. А потім почало «трусити».
Дякувати Богу, що лікар, друг нашої родини Дмитро Анатолійович Галатенко, заолшався у місті – підказав, які ліки приймати. Тож я змогла позбутися безперервного тремтіння. При цьому Тимурчик мене весь час обнімав і казав: «Мама, тихо-тихо-тихо»…
Пройшло трохи часу. Пішли чутки, що росіяни розстрілюють машини, які намагаються виїхати з Херсону. А 23 березня окупанти забирали Олександра Книгу, гендиректора Театру імені Миколи Куліша (після допитів, буквально за кілька хвилин до початку комендантської години того ж дня все ж відпустили через потужний розголос в Україні і за кордоном). Тобто окупанти уже взялися за театр та його людей … Це стало вирішальним аргументом, щоб ризикнути – виїхати з окупованого ворогом Херсона.
Виїздили троє жінок і троє дітей. Півдоби добиралися з Херсону до Миколаєва, це 70 км, по дорозі було до 10 ворожих блокпостів. «Я молилася, щоби у росіян не було ніяких списків», – каже Юлія. У бік наших постійно лупили «Гради». Де в машинах були чоловіки – їх виводили для розбірок, забирали телефони…
«На першому українському блокпості я вискочила з машини й обняла нашого воїна, – розповідає Юлія. – У мене почалася істерика, я багато разів повторювала: «Будь-ласка, звільніть Херсон!» А він не знав, що зі мною робити».
РИММА ЗЮБІНА ГРАЄ ХЕРСОНКУ ЮЛІЮ У ВИСТАВІ «ЛИШИТИСЯ (НЕ) МОЖНА»
Юлія Бунчак – директорка-розпорядниця Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша прожила в тимчасовій окупації 38 днів. Акторське подружжя Євгенії Кірсанової та Руслана Вишнивецького з дитиною — 72 дні, змогли виїхати аж з п’ятого разу. Актор Сергій Михайловський залишався зі старенькими батьками в Херсоні 214 днів…
У виставі “Лишитися (не) можна” історію Юлії Бунчак розповідає відома акторка – Римма Зюбіна
Маючи стільки персональних історій Великої війни, театр ще минулого року створив документальну постановку про «кулішівців», які на собі відчули, що таке російська окупація, як складно було вибиратися із тимчасово загарбаних ворогом територій.
Римма Зюбіна у ролі Юлії
Виставу «Лишитися (не) можна» відтоді бачили у Києві, Львові, Миколаєві, Кропивницькому, Черкасах, Житомирі, Івано-Франківську та, звісно, в деокупованому Херсоні. Постановка унікальна тим, що актори на сцені на тлі відеокадрів розповідають власні історії. Єдиною запрошеною актрисою у цій виставі є улюблениця українських глядачів— Римма Зюбіна. Вона грає Юлію – роль директорки-розпорядниці театру.
Юлія тричі дивилася виставу. Коли вирішила це зробити вдруге – емоції не вгамувалися, знову після вистави їй було дуже погано.
«Я зрозуміла, що жах окупації залишиться в нас на все життя, – каже Юлія. – Поки не чіпаєш спогади, поки вони лежать десь там на глибині – трохи забуваєш про все. Як тільки доторкаєшся до пережитих жахів, розумієш, що біль і страх нікуди не поділися».
До речі, із 8-літнім Юлиним Ігорчиком Римма Зюбіна познайомилася в «Укрінформі», де наприкінці цьогорічного серпня презентували програму знаного за 25 років Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії». Його незмінно організовує, навіть у період Великої війни України з РФ, – Херсонський театр імені Миколи Куліша. Із Тимуром, який виростав біля сцени, – виконавиця ролі його мами у виставі «Лишитися (не) можна» зналася раніше.
«Лишитися (не) можна» – це документальні історії про життя в тимчасовій окупації та те, як вибиралися звідти
…Юлія змогла виїхати з окупованого Херсона 6 квітня минулого року і після того, ще довго не могла заспокоїтись, плакала. І причин було – не одна. Як з'ясувалося, її старший син був третім у списку тих, кого розшукувала окупаційна влада у Херсоні, за «інформацію» про нього обіцяли 50 тисяч доларів.
«Мамочка, перестань плакати, будь-ласка. Я тебе дуже прошу. Це відображається на Тимурі, – вмовляв постійно старший Даніїл. – Звик тебе бачити сильною, ти завжди знаєш, що робити». Однак опанувати себе відразу Юлії не вдавалося.
ЗНОВУ ПРО КИЇВ
«Тимурчик – творча дитина: співати, танцювати – це його. Він у Херсоні займався вокалом, грав у виставах. Хоча жодного фото того періоду не залишилося, все знищили-забрали окупанти, – розповідає Юлія. – Ігорчик інший. Він технар, дуже любить щось майструвати, рибалити. До речі, мій чоловік – чемпіон України з ловлі риби. Тож співпало…
Римма Зюбіна з Ігорем познайомилася в “Укрінформі”
Особливо Ігорчику не вистачає чоловічих занять. На жаль, я не можу цього компенсувати дитині. Якби був поряд чоловік – було би простіше. Але в мене є сусіди-пенсіонери, які нами опікуються. То інколи майструють з дитиною разом».
Юлії намагаються допомогти багато людей. Колежанки з Херсона – переважно вони тепер в інших містах України – допомагають речами для 8-річного Ігорчика. Штани, куртки, светри… Опікується і старший рідний брат, який дуже любить меншого. Докуповує те, чого не вистачає. «В цьому плані нам не складно. Взагалі, не можу сказати, що нам важко, – каже жінка. – Тільки татка не вистачає поряд і Перемоги нашої, української».
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Володимира Тарасова і Геннадія Мінченка
Источник: www.ukrinform.ua
