«Не ми долю вибираємо, а вона нас»: історія сім’ї, що воює разом Репортаж 15.05.2026 09:00 Укрінформ З початку війни батько та син, які входять до мобільної вогневої групи, збили 16 «шахедів» і 4 крилаті ракети.
Вони походять з Олешок, що на Херсонщині. Найстарший – Євген, перебуває у лавах Збройних Сил України вже 30 років, його брат Олександр – з 2015 року, а син, також Євген, – від першого дня повномасштабного російського вторгнення.
Родина оборонців розповіла свою історію кореспондентам Укрінформу, коли ті завітали на одну з локацій на півдні, щоб написати про діяльність бригади.
КУЛЕМЕТНИК, ОПЕРАТОР ПЗРК І ШОФЕР
З хлопцями ми зустрілись під час бойового чергування. Вони захищають небо у складі мобільної вогневої групи 208-ї зенітної ракетної Херсонської бригади. Євген-старший – кулеметник, Євген-молодший – оператор переносного зенітного ракетного комплексу, а Олександр – водій.
«Ми всі з Олешок, з лівого берега. Нас у сім’ї четверо братів, я і молодший – Олександр, вирішили пов’язати своє життя з армією. Мій син, Євген, теж з нами в бригаді. І моя дружина військова, але після народження доньки вона присвятила себе її вихованню», – ділиться Євген-старший.
Повномасштабну російську агресію брати зустріли безпосередньо в рідних Олешках.
«Ми там служили. Спочатку на зенітному ракетному комплексі С-200, пізніше перейшли на С-300», – розповідає Євген-старший.
ОБОРОНА ХАРКОВА
На момент початку повномасштабної російської агресії Євген-молодший навчався у Харківському національному університеті Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. Спочатку служив на Волині, а потім перевівся до батька та дядька у 208-му бригаду.
Військовий конфлікт хлопець застав у Харкові.
«Я зустрів війну з переносним зенітним ракетним комплексом. Коли в місто залітали російські вертольоти, ми давали відсіч. Сім діб були на чергуванні, майже не відпочивали, можливо, годину-дві», – згадує Євген-молодший.
ПЕРША ЗБИТА РАКЕТА ТА ВІДЗНАКИ
Через два місяці після укладення контракту Євген-молодший з ПЗРК збив першу повітряну ціль – крилату ракету. Хлопець добре пам’ятає дату збиття – 13 січня 2024 року.
«Ці відчуття неможливо передати словами. Це було зі мною лише раз. Згодом, під час збиття, теж відчував радість, гордість, але перша ціль – це просто вибух емоцій: від шаленого адреналіну до усвідомлення, що хтось вижив завдяки мені», – ділиться Євген-молодший.
Загалом батько та син знищили вже 20 ворожих повітряних об’єктів.
«16 “шахедів”, 3 ракети збили з переносного зенітного ракетного комплексу, одну – з кулемета», – пояснює Євген-старший.
За бойові заслуги юнак має нагороди за оборону Харкова, за військову службу. Євген-старший також нагороджений багатьма відзнаками.
«На кітелі немає місця, де їх розміщувати. Я не пам’ятаю всі, дружина їх кудись поскладала. Хрест за розмінування, відзнака від командувача Повітряних Сил, відзнака від Президента», – додає Євген-старший.
ВІЙНА ТА КОХАННЯ
Наразі Євгену-молодшому 22. Незважаючи на юний вік, він уже одружений.
«Її засмучує несправедливість, що зараз багато чоловіків уникають служби. Якщо я служу, то чому інші не приєднуються до армії? Чому ми бачимося так рідко, а інші – разом? Але водночас вона вдвічі більше мене підтримує та пишається мною».
Вона також є головним мотиватором Євгена-молодшого.
«Мене мотивує дружина. Я виріс у військовому містечку, і з дитинства знаю, що таке військове життя. Я не уявляв для себе іншого шляху. І те, що зі мною поруч служать дядько та батько, допомагає підтримувати моральний дух», – говорить Євген-молодший.
Молоді люди познайомилися, коли хлопець був у відпустці.
«Вона садила квіти в місті. Я довго спостерігав за нею, за її посмішкою, руками. Потім підійшов познайомитися і відразу зрозумів – це моє кохання. Через два місяці ми вже одружилися. Я рішуче збиваю ракети та приймаю рішення. Життя одне», – усміхається хлопець.
КОМАНДНА РОБОТА
Чоловіки наголошують, що кожен із них має свою роль у команді.
«Якщо водій не довезе, нічого не зіб’ється. У нас спільна робота. Злагодженість у колективі, злагодженість між підрозділами відіграє важливу роль під час виконання завдань», – додає воїн Олександр.
Чоловік говорить, що йому дуже бракує спілкування з дружиною та донькою.
«Я бачив багато прикладів: якщо сім’я виїхала за кордон, а чоловік-військовий тут, то сім’ї вже немає. А моя дружина – де ми, там і вона. Ми намагаємося бачитися хоча б раз на місяць, хоч на день, хоч на годинку мимохідь заскочити, поцілувати її та доньку. Моїй доньці 12 років, і всі ці 12 років я служу. Скільки я буваю вдома? Дуже рідко. Сумую. Але що буде, якщо росіяни зайдуть сюди? А тут – рідні, сім’я. Насамперед, ми воюємо, щоб захистити сім’ю», – каже Олександр.
У відповідь на питання, чи хотів би він обрати іншу долю, чоловік відповідає: «Не ми вибираємо долю, а доля вибирає нас, тому потрібно гідно йти своїм шляхом».
ФОТО ДЛЯ БАБУСІ
Після розмови всі троє військових стають поруч для спільного знімка – жартують і кілька разів перепитують, чи всі добре вийшли в кадрі. Потім починають вирішувати, чия черга сьогодні надсилати світлину бабусі. Вони кажуть, що вона чекає на ці фотографії щодня і дуже переживає за своїх захисників. А вони усміхаються: головне, щоб вона знала – у них усе гаразд і вони разом.
Фото Херсонщина ЗСУ Військові Війна з Росією Олешки