Історія одного «Золотого хреста»: евакуація на «бойовій тачці» 06.03.2026 09:00 Укрінформ Прикордонник «Тихий» повідав, як вони разом із товаришами по службі більше трьох діб діставали пораненого прямо з-під носа противника.
Зі штаб-сержантом Миколою Васильєвим, позивний котрого «Тихий», ми розмовляємо в Мукачеві. «Золотий хрест» – відзнаку Збройних Сил України, котру вручають солдатам та сержантам за виявлені відвагу й героїзм, – він удостоївся півтора роки тому. Його оповідь про ту евакуацію – справжній бойовик.
ПІТИ НА ВІЙНУ СПОНУКАЛА СВІДОМІСТЬ
Микола родом з Кривого Рогу, на Закарпаття потрапив як строковик у 2017-му.
– Тоді, – говорить він, – саме був період, коли вісім років не було призову. Ми стали першими, кого знову почали приймати на строкову службу. Нам спочатку обіцяли, що будемо служити неподалік дому, кілометрів за 200-300. Ми марили про Одесу або Миколаїв, хотілося ближче до моря. Але командування оголосило, що їдете на Закарпаття. Згодом зустрів тут майбутню дружину, підписав контракт і залишився жити та служити у Хустському районі на румунському рубежі.
На час повномасштабного вторгнення в лютому 2022-го «Тихий» вже мав трьох дочок.
– Мав право залишитися вдома та не йти воювати, але відчував, що не можу стояти осторонь. Спостерігав, як побратими безперервно їздять на ротації, і мені ставало незручно перед ними. У певний момент вирішив піти служити зі своїми хлопцями. Так веліла вчинити совість, – зазначає військовий.
Спочатку підрозділ знаходився на Рівненщині, поблизу білоруського кордону, а потім їх перекинули на Харківщину, під Вовчанськ.
– Потрапили якраз на російський наступ 2024-го. Ми стояли прямо на лінії кордону з Росією. Ніхто не чекав такого великого тиску з їхнього боку, думали, просто будемо утримувати позиції. Проте 9 травня почалося справжнє пекло: масовані обстріли, техніка, жива сила… Ми прийняли перший бій і далі відступали все ближче до міста. Згодом там почалися бої на вулицях.
«БОЙОВА ТАЧКА» ТА ЇЇ «ПАСАЖИРИ»
«Тихого» призначили до евакуаційної групи.
– Я пройшов курси санінструкторів – цього виявилося достатньо. Міг надати першу долікарняну допомогу, але в основному від нас вимагалося витягти «трьохсотого» і донести з червоної зони до пункту евакуації. Нас у групі було четверо. Бойового медика з нами не було, водія також – тому ми несли поранених фактично на руках. Згодом знайшли для цього у місцевих жителів звичайну тачку. Назвали її, звісно, «бойова тачка». Вона нам дуже допомагала: тягнути людину на ношах 4-5 км під постійними обстрілами неможливо важко. До тачки ми навчилися прив’язувати ременями ноші з двома пораненими, і так бігали вулицями Вовчанська до пункту евакуації, – розповідає «Тихий».
До речі, його позивний – іронічний, Микола його отримав за те, що у стресових ситуаціях голосно кричав на хлопців. «Тихим» він ставав, коли група отримувала важке завдання і ніхто не хотів висуватися. Каже, що йому дали двох «бусифікованих дідів».
– То були вже літні чоловіки, близько 60 років, полюбляли «випивати». Ось із ними я був «тихим». Особливо кричав, коли один із них мав вести нашу групу, йому дали «Кропиву» (планшет із картами та системою координації дій різних підрозділів, – ред.), а він питає: а покажіть, як воно там вмикається, – згадує військовий.
Микола ділиться, що перший досвід евакуації пораненого був у нього найскладнішим.
– Хлопець із мого підрозділу помер у мене на руках. Вони мали змінювати групу, висунулися, але навіть до позицій не дісталися: накрило ворожою артилерією. Ми отримали інформацію про поранених. Добиралися до них майже добу – поміж дронами та «Градами». На жаль, допомоги від суміжників було недостатньо, час було втрачено, ми надто пізно до них дісталися – а ще ж треба було вибиратися… У того хлопця були тяжкі поранення ніг, пневмоторакс… Його серце просто не витримало, – Микола на мить зупиняється.
– Але трьох інших ми тоді змогли витягнути, – додає він.
ПРИНЦИП «ЗАБИРАЄМО ВСІХ»
«Тихий» був принциповим і завжди намагався виносити і загиблих, і побратимів, що вмирали під час евакуації, хоч тягти їх було важко, бо росіяни обстрілювали.
– Командування часом наказувало залишати загиблих, мовляв, заберете потім, коли трохи вщухне. Але я завжди наполягав: повернутися додому мають усі. Казав хлопцям: ми не знаємо, коли самі опинимося на їхньому місці. Для мене найжахливішим було уявити, що чиїсь батьки, дружина чи діти чекатимуть і сподіватимуться свого воїна додому, не знаючи, де тіло. Тому ми витягували і 300-х, і 200-х. У мене самого дружина, діти – я ставив себе на місце того загиблого. Найбільше у світі хотів би, аби мене не покинули на позиції, забрали тіло та передали рідним.
Хоча Микола визнає: це часто було ризиковано для нього та хлопців із його групи.
БУДИНОК «ЗРУЙНУВАЛИ» УДАРАМИ АВІАЦІЇ
Про евакуацію, за яку отримав «Золотий хрест», «Тихий» розповідає наступне.
– Ми висунулися на позицію, яку наші, прикордонники, тримали разом із суміжниками. Там шістьох хлопців група москалів закидала гранатами. Вижив лише один, у нього були перебиті ноги. Наклав турнікети і три доби сидів просто під носом у противників. Я попросив на цю евакуацію замінити моїх «дідів» молодшими хлопцями – треба було швидко орієнтуватися та багато бігати.
Дісталися позиції. Загиблі були засипані землею. Поранений був не з прикордонників – суміжник. Важив 110 кг. Витягували з позиції під вогневим прикриттям – там ворог був менше ніж за сто метрів, але вони нас не помітили відразу й не переслідували. Почали обстрілювати, коли ми вже відбігли з «трьохсотим» трохи далі.
Зупинилися перепочити на місці – і по мені скинули ВОГ, влучило за кілька метрів. Сказав хлопцям, щоб брали пораненого та тікали звідти. Добігли з ним до багатоповерхівок, встигли забігти в один із під’їздів – і по будинку почали працювати всім, чим тільки можна. Артилерія, авіація… Єдине, що нам пощастило – вони помилилися під’їздом, скинули КАБ на сусідній з нами.
Ми сиділи у своєму сховку до ночі, а об 11-й годині вирішили ризикнути. Я вийшов першим – і по мені вдарили з міномета. Я не відчув прильоту, лише побачив спалах перед очима. Мене відкинуло та засипало цеглою. Я втратив свідомість, отямився вже без шолома і почав відстрілюватися, бо думав, що нас штурмують. Хлопці мене відтягнули назад за плечі. Сказали, що був переліт і мені пощастило.
Після удару ми все ж встигли перебігти в інший будинок – а москалі почали гатити по тому, де думали, що ми сидимо, з літака. Вони той будинок «зруйнували» на наших очах. Жахливе видовище.
– Думали, що вас там група чоловік 20? – запитую.
– Та ні. Вони не шкодували цього всього і на нас чотирьох. У них того «добра» багато…
ТІЛО НА АДРЕНАЛІНІ ТВОРИТЬ ЧУДЕСА
Група «Тихого» з пораненим вийшла з Вовчанська під ранок. Їм вдалося дістатися околиці – дійшли до пункту евакуації, де вже була приготована «бойова тачка», завантажили свого «трьохсотого» і так дісталися річки. На той момент евакуація тривала вже понад дві доби. Загалом групі треба було пройти 7,2 км.
– Був туман, але попри це на річці вони нас таки помітили. Почався обстріл з мінометів та РСЗВ. Я час від часу втрачав свідомість – давалися взнаки наслідки того удару міною. Це вже потім я дізнався, що в мене тоді стався інсульт. Хлопці розповідали, що бачили, як я то падаю, то встаю. Також часом відмовляла ліва сторона. Але поблював, покашляв – і вставав, бо треба бігти далі. На адреналіні людське тіло творить чудеса…
Там, на річці одного з наших хлопчиків почала охоплювати паніка. Він не міг більше нести пораненого, але тягти ще й його ми б не змогли. Я йому сказав іти вперед. Нам залишалося близько двох кілометрів, треба було в ранковому тумані перейти поле від річки до наших позицій. І тут нас помітили артилеристи.
Два міномети працювали по нас 40 хвилин. Нас накривало то землею, то водою. Треба було просто лежати та молитися, аби не влучило… Ніколи цього не забуду: лежиш і думаєш, що ось зараз снаряд ляже між нами – і все, нас немає. Але Бог зберіг.
Микола каже, що коли вщух обстріл, він пішов шукати того хлопця, який запанікував і першим побіг. Знайшов. Натрапив тим часом на ще одного пораненого бійця: він лежав з турнікетом понад добу, під час обстрілу йому в ногу потрапила скалка з дерева, якраз у вену.
– Коли міномет стих, ми побігли через поле з нашим «трьохсотим». Дотягнули його, віддали на евакуацію. Я сказав, що повертаюся через поле ще за тим пораненим бійцем зі скалкою в нозі. Хлопці відмовляли, бо в мене вже ліве око почало косити, мене смикало. Але я взяв ту тачку і пішов за ним, і вони зі мною.
Хлопця все ж евакуювали – але час для його порятунку, на жаль, було втрачено: він помер у лікарні…
– Найбільш прикро, що того пораненого чоловіка, вагою 110 кг, якого ми витягували понад три доби, медики також не врятували. На стабпункті під час ампутації у нього не витримало серце. Коли я про це дізнався, сказав, що більше на жодну евакуацію не піду. Це дуже важко пережити…
Ну і, власне, каже Микола, його після цієї евакуації самого також евакуювали.
– Поклали в шпиталь – у мене, як виявилося, стався інсульт. Прокапали, відлежав своє у Полтаві та Харкові. Після шпиталю за цю евакуацію мені дали «Золотий хрест».
ПІВТОРА МІСЯЦІ В «ЯМІ»
Утім, після лікування у Миколи був ще досвід тривалого перебування на позиції: у 2025-му він провів 45 діб у «ямі» в Серебрянському лісі на Луганщині.
– Після госпіталів та відпустки я повернувся в стрій. Цього разу це був Серебрянський ліс під Білогорівкою. Наші позиції від ворожих знаходилися за 150 м, ми були майже в оточенні. Позиція була настільки вузька, що залізти туди можна було тільки знявши броню. Зв’язку немає, вийти неможливо. Пили талий сніг, а коли він зійшов – фільтрували воду з колодязя, який викопали неподалік від бліндажа. По воду треба було ходити, найчастіше це робив я – решта троє хлопців боялися вилазити. Дехто настільки, що відвикав від денного світла. Їжу іноді скидали дроном, але бувало, що по кілька тижнів нічого не було.
Микола каже: заходили на позиції, коли ще лежав сніг, а як виходили в травні – ліс вже був зелений.
– Власне, ми би залишатися там довше, аніж 45 діб. «Пощастило» – один із наших бійців наступив на «пелюстку» і йому відірвало ногу. Знову евакуація, робили це самі. Як командир відділення я на позицію перший заходив і перший виходив. Бігти було порівняно недалеко – до 2 кілометрів. Винесли його і назад повернулися. А після того був скид, і мене знову контузило – засипало трошки землею, але наклалося на той перший інсульт, мені стало погано після повторного удару по голові. І вже я звідти вийшов.
Згадує – траплялися випадки, коли росіяни підходили впритул до бліндажа й кричали: «Есть кто живой?»
– Один такий ледь не закинув нам гранату, але ми встигли відкрити вогонь першими. Він утік, навіть гранату свою залишив. Я ще жартував тоді: «О, гуманітарна допомога від москалів». Був ще один москалик – пішов по воду і заблукав, прийшов до нас із пляшками води. Його ми взяли в полон, – розповідає Микола.
Зараз він продовжує службу як інструктор в ДПСУ – їздить на БЗВП в навчальні центри, ділиться досвідом з новобранцями. Також має ще багато роботи зі здоров’ям: «Тихий» не бачить на ліве око, часом відчуває наслідки двох інсультів. Зате совість чиста.
Військовий не жалкує про свій вибір. Каже: головний його досвід – що вижив і витяг стільки людей, скільки зміг.
Фото Мукачівського прикордонного загону ДПСУ та з архіву М.Васильєва
Прикордонники ЗСУ Військові ДПСУ Війна з Росією