“`html
«Війна завершиться, коли кожен, хто цікавиться цим, приєднається до ЗСУ» 06.04.2026 09:00 Укрінформ Розповідь про заступника очільника 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади, підполковника Костянтина Ревуцького, який отримав звання Героя України у 27 років Він обрав професію військового після закінчення дев’ятого класу і жодного разу не жалкував про свій вибір. Важливими якостями Костянтина є турбота про підлеглих і майбутнє країни. Військову діяльність Ревуцький почав з посади командира десантно-штурмового відділення. Під час повномасштабної війни побував у всіх найзапекліших точках фронту та зробив свій батальйон одним із найкращих у бригаді. Про свій бойовий досвід, блискавичні операції десантників, трофей з війни, який передасть у музей, підполковник Костянтин Ревуцький розповів журналістці Укрінформу.
«НАЙГОЛОВНІШЕ ЗАВДАННЯ – ЗДОБУТИ ДОВІРУ ПІДЛЕГЛИХ» – У моїй родині не було військових. Але я захоплювався офіцерами, які відвідували нашу школу. Дивився на них і відчував гордість, адже переді мною – еліта. Можливо, на мій вибір вплинули й кінострічки про військових, які дивився у дитинстві. Коли дізнався, що в Сумах є кадетський корпус, сказав: «Поїдемо вступати до ліцею». Отже, військову форму я надів ще після дев’ятого класу, у 2013 році, – розповідає Костянтин. Після ліцею він продовжив навчання у військовій академії в Одесі на факультеті аеромобільних військ та розвідки. Зазначає, що на цей вибір вплинула війна на Сході України. – Ті події надихнули ставати на захист країни. Бо хто, якщо не ми, – згадує. Після закінчення академії у 2019 році, Ревуцький був направлений у 13 окремий десантно-штурмовий батальйон ім. Героя України полковника Тараса Сенюка 95 бригади на посаду командира взводу. Ділиться, що відчував піднесення, потрапивши до зразкового підрозділу, який пройшов чимало гарячих точок і успішно виконував завдання. – Коли потрапив у підрозділ після випуску, відчував невеликий страх, навіть хвилювання від того, що я – вже не студент, а керую особовим складом, який має успішно виконувати будь-які місії і не мати втрат. Найважливішим етапом, який довелося пройти, було завоювання довіри, поваги та авторитету людей, серед яких були сержанти, що воювали з часів АТО/ООС. Щоб вони не вважали, що ними командує якийсь юнак зі школи, а знали, що у них нормальний командир, – ділиться підполковник.
«ПІД ЧАС ХАРКІВСЬКОГО КОНТРНАСТУПУ НАС ПЕРЕПОВНЮВАВ ЗАХВАТ» До початку повномасштабної війни його підрозділ був на навчаннях, зокрема за кордоном. Перебував на бойовому чергуванні в Херсонській області поблизу тимчасово окупованого Криму, а восени 2021 року відправився на напрямок Торецьк – Нью-Йорк. Військовослужбовець згадує, що концентрацію ворога біля українських кордонів тоді сприймав як звичайні навчання. Однак у середині лютого 2022 року його терміново відкликали з відпустки. На лінії зіткнення панувала повна тиша, а 21 лютого ворог почав обстріли. З початком повномасштабної війни 95 бригаду вивели з Нью-Йорка. На той час Костянтин уже був заступником командира роти, і першим завданням, яке виконував його підрозділ, стали штурмові дії в Попасній. Незабаром військовий отримав поранення і проходив лікування. Коли повернувся в роту, вона воювала на Ізюмсько-Слов’янському напрямку, стримуючи наступ супротивника на Слов’янськ. Потім була участь у Слобожанському контрнаступі. – Там усе відбувалося дуже швидко, не було часу на довгі збори. Ми дуже швидко рухалися, тому що потрібно було максимально витісняти противника, – каже Ревуцький.
Він додає, що одним із найважчих завдань були бої за село Яцьківку Донецької області, на межі з Харківщиною. Дії десантників виявилися значно сильнішими та ефективнішими, ніж наміри ворога втримати цей населений пункт. – Нас переповнювали гордість та ейфорія, – згадує військовий. – Увечері ми отримали наказ штурмувати Яцьківку, наступного ранку виконували. А коли вечоріло і до кінця населеного пункту залишалося буквально метрів 800, особовий склад сказав: «Ми його сьогодні звільнимо. На завтра залишати нічого не будемо». Я пам’ятаю емоції бійців, які йшли в наступ. У радіостанцію нам кричать: «Танк, танк їде!», а потім уже передають: «Все! Танк палає». Це надзвичайно сильні військовослужбовці, які рухалися тільки вперед, розуміючи, що нам потрібно звільняти територію нашої держави. Разом зі своїм підрозділом Костянтин виконував завдання майже на всіх напрямках, зокрема Кремінський ліс, Куп’янський ліс, Терни, Макіївка, Торецьк, Кліщіївка. За словами підполковника, кожна ділянка фронту складна по-своєму, оскільки війна дуже швидко змінюється.
НА КУРЩИНІ ЗНИЩИЛИ БАТАЛЬЙОН РОСІЯН РАЗОМ ІЗ КОМАНДИРОМ Костянтин розповідає, що одним із випробувань для нього стала посада командира аеромобільного батальйону, який постійно воював окремо від бригади. Військовий поставив собі за ціль зробити цей підрозділ кращим, міцнішим і надійним. Це вимагало часу та зусиль, але врешті-решт було недаремним. – Пам’ятаю, що пробув на посаді лише місяць, а командир бригади під час планування операції сказав: «Перший батальйон штурмує, аеромобільний його змінює». Я відповів: «Ми можемо штурмувати самі!». Не мені судити, бо є старші командири та особовий склад, але вважаю, що батальйон досяг дуже високого рівня. Він виконував важливі завдання зі штурмових дій, зокрема в Торецьку та під час Курської операції, – розповідає військовий. Коли батальйон Ревуцького прибув на штурм населеного пункту Мала Локня в Курській області, там не було інтернету, але це не вплинуло ані на боєздатність, ані на результативність його бійців. Командири рот брали ініціативу на себе, плануючи завдання. – Там провели багато успішних, сильних операцій, під час яких особовий склад показав, що ми – десантники. У Малій Локні знищили батальйон противника разом із командиром та його заступником, близько 35 військових взяли в полон. Цей підрозділ прикривався жіночою колонією, але ми не знали, чи є там ув’язнені. Тому не працювали по ній, щоб не знищити людей, які могли там бути. Противник відступав у колонію, але це йому не допомогло. Як виявилося, ув’язнених там не було, – згадує Ревуцький. На пам’ять про ті події у Костянтина залишився шеврон ліквідованого російського комбата з позивним «Отмєль» (Сєргєй Чєбньов), який він планує передати до музею. Як згодом дізналися десантники, з Малої Локні втік начальник штабу знищеного батальйону. Згодом його призначили командиром того ж підрозділу, де вже не було особового складу. Ревуцький розповідає, що в Курській області його батальйон мав потужні штурмові групи, які не стояли в обороні, а стежили за всіма спробами ворога проникнути в тил. Завдяки цим підрозділам знищувалися військовослужбовці 155-ї та 810 бригад морської піхоти росіян. – Я зовсім не здивувався тому, що побачив на території РФ. Там є населені пункти, розташовані за кілька метрів від кордону з нашою державою. Цивільних там майже не залишилося, але багато хто з них розумів українську мову. Дехто просився, щоб їх вивезли до родичів в Україну. Ми звернулися до відповідних служб і координували їхнє вивезення, – говорить Костянтин.
«КОРЕЙЦІВ БУЛО ДУЖЕ БАГАТО, ВОНИ ПОСТІЙНО ТІКАЛИ» На Курському напрямку ЗСУ зіткнулися з тим, що там було дуже багато військовослужбовців із Північної Кореї. За словами Костянтина, порівняно з росіянами, корейці мали досить високий рівень підготовки в тактичних діях. Проте не знали, що робити, коли прилітали скиди. – Корейці зовсім нічого не боялися й завжди тікали. Мій батальйон узяв у полон корейця, який залишився єдиним із приблизно 60 штурмовиків, – їх ліквідували. Йому було 25 років, він в армії за контрактом із 16-ти. За дев’ять років добре підготувався. У нього було завдання, і кореєць виконував його всіма способами, незалежно – помре чи ні, – ділиться співрозмовник.
ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ ДОДАЛО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У січні 2025 року Костянтин Ревуцький став заступником командира 95 бригади. Він відповідає за підготовку особового складу та готовність до ведення бойових дій. У травні того ж року Ревуцький отримав звання Героя України. Тоді військовослужбовцю було 27 років. Про цю відзнаку він говорить дуже стримано. – Герой України – це не просто звання, а відповідальність. Ти маєш бути взірцем і доводити, що достойний його. Це заслуга підрозділу, особового складу, зокрема й тих, кого ми втратили. Батальйон успішно виконував різні завдання, а мене оцінили як його командира і дали це звання, – каже він.
ДЕСАНТНИКИ – ЛЮДИ ЗІ СТАЛЕВИМ ХАРАКТЕРОМ І ЗАЛІЗНОЮ СИЛОЮ – Як ви оцінюєте потенціал десантників? – Це сильні, відважні чоловіки зі сталевим характером і залізною силою, які успішно виконують усі завдання та знищують противника. – А ворога? – Ворога не можна недооцінювати. Він також сильний і розвивається. Коли вони (росіяни, – ред.) кидають свої «м’ясні штурми», то це тому, що якийсь командир на місці не доповідає, що у нього є проблема, і намагається вирішити її сам. Коли в нього вже нічого не виходить, а всі гинуть, тоді доповідають вищому керівництву, але вже запізно. Нам просто треба максимально об’єднуватися, щоб більше знищувати ворога. – Що для вас найважче на війні? – Знаєте, немає нічого складного. Немає нічого такого, чого не можна зробити. Важко прийняти хибне рішення. Але ми й працюємо, щоб такого не було, адже кожне рішення – це перш за все відповідальність за особовий склад. – Чи є щось таке, про що ви шкодуєте? – Ніколи не потрібно ні про що жалкувати. Слід аналізувати, розвиватися, навчатися, щоб не було про що шкодувати. – Де берете сили та мотивацію? – Мотивує особовий склад, який виконує завдання, і те, як він це робить. І я мотивую себе, що мені також потрібно працювати, навчатися, аналізувати ті чи інші дії, щоб у майбутньому цей особовий склад ще краще навчити, підготувати. – Що відповіли б цивільним на питання про те, коли закінчиться війна? – Я зазвичай кажу: коли всі, і ті, хто про це запитує, приєднаються до Збройних Сил України. Коли ми максимально знищимо ворога – от тоді, можливо, щось і закінчиться. А якщо просто сидіти і запитувати про це, нічого ж не зміниться.
– Знаю, що, крім професійної літератури, ви знаходите час і на художню. Яка з книг, прочитаних останнім часом, вразила вас найбільше? – Одна з останніх книг, яку я прочитав, це роман Анатолія Дімарова «І будуть люди». Там описується період 1918–1932 років, коли були революція, Голодомор. Певною мірою в романі зображується те, що відбувається зараз у нас. Дуже промовиста книга. – А про що мріє заступник командира 95 бригади? – Про мир, як і всі. Тільки про справжній мир, а не такий, що триватиме певний час, а потім усе почнеться знову. Про мир, у якому жили б наші діти та онуки. Щоб усі наші захисники повернулися додому, до своїх сімей. Щоб повернулися додому всі, хто перебуває в полоні. На жаль, ми не зможемо повернути тих, кого втратили. Хочеться проводити більше часу вдома з родиною. Фото надала 95 окрема десантно-штурмова Поліська бригада ЗСУ Десантники Герой України Військові Війна з Росією “`