«Лікарка-бандерівка»: Якщо не на війні, то для війни 03.07.2026 09:00 Укрінформ
Галина Черниш здійснила понад 40 ротацій на Сході України як частина Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова
У переліку її відзнак – орден княгині Ольги III ступеня, медаль «За врятоване життя», відзнаки Президента України, Міноборони та Головнокомандувача ЗСУ.
18 червня в Івано-Франківську лікарка-терапевтка Галина Черниш здобула ще й «Орден Святого Пантелеймона» (громадська ініціатива, – ред.) у регіональній номінації «Взірець служіння суспільству». Цю нагороду Галина Черниш, як і більшість медиків, називає «Медичним Оскаром». Каже, нині відчуває надзвичайну гордість за те, що її діяльність цінують.
У Лисецькій лікарні, що на Івано-Франківщині, пані Галині під наглядом перебуває понад 2 тисячі пацієнтів. Вони з розумінням ставляться до того, коли лікарка залишає свій комфортний кабінет у тиловому регіоні та вирушає в прифронтову зону, де їй часто доводиться працювати в умовах, що вимагають швидкого пересування, аби повернутись звідти живою.
Про досвід волонтерства та шляхи відновлення сил пані Галини після ротацій, Укрінформ запитав у неї за кілька днів до її наступної поїздки в зону бойових дій.
«ПРОШУ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ, ПЕРЕКЛАДАТИ НЕ БУДУ»
– Я лікар-доброволець. Керуюся принципом: «Якщо не на війні, то для війни», – розпочинає розмову пані Галина.
Пригадує, усе почалося з Майдану, коли їй довелося забезпечувати медичну підтримку для військових «Азова». Тоді жінка усвідомила, що на її країну чекає ще складніше випробування, ніж Революція Гідності. У зону бойових дій вперше наважилася поїхати із сином пацієнта, коли вони разом придбали для бійців «Ниву» та повністю укомплектували її всім необхідним для фронту.
– Уже влітку 2015 року я опинилася в лісі під Волновахою, куди вперше відвели нашу артилерію. Там поспілкувалася з хлопцями і зрозуміла, що вони не володіють елементарними медичними знаннями – як знизити температуру, зупинити діарею, захиститись від укусів кліщів та інше. Тоді я вирішила для себе – буду їздити до них і навчати, – говорить пані Галина.
Вдруге вона вирушила на Схід України вже у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ – найбільший неурядовий проєкт, що залучає цивільних медиків до надання допомоги та евакуації поранених у зоні бойових дій). Тоді майже місяць працювала в лікарні Станиці Луганської. Згадує, пацієнтів було так багато, що доводилося розпочинати прийом о 5-й ранку.
– Їхні лікарі там евакуювалися, а пацієнти залишилися, переважно люди похилого віку, – уточнює лікарка.
Додає, що в тамтешній лікарні її називали «лікаркою-бандерівкою», оскільки вона жодного разу не переходила на російську мову.
– Кажу їм: «Ви прийшли до мене, то прошу говорити українською, перекладати не буду». І скажу вам, що там ще краще можуть спілкуватися українською, ніж деінде. Бо в нас ще трапляється суржик, а на сході дуже красива українська. Натомість замість «Приходьте на консультацію», я часто чула: «Приходи́те. Приеха́ли украи́нские врача́», – усміхається пані Галина.
Запитую, в яких ще населених пунктах довелося працювати з медичною місією ПДМШ.
– У Станиці Луганській я була чотири рази, також в Авдіївці, Маріуполі та в інших містах і селищах. Кожна поїздка тривала не менше ніж місяць, – запевняє лікарка.
Пригадує, одного разу на консультацію до неї звернулася вчителька, портрет якої вона бачила на муралі (вчителька Марина Марченко, її портрет створив австралійський митець Гвідо ван Гелтен на багатоповерхівці в Авдіївці, – ред.).
– Я її відразу впізнала по тому муралу. Вона нас ще запросила на випускний у свою школу. Представила тамтешній адміністрації. Нас, українських лікарів, було двоє. Пам’ятаю, місцеві тоді відзначили, які у нас були світлі обличчя, – усміхається вона.
Каже, відтоді тамтешні жителі знали, що українські лікарі проживають у їхньому пологовому будинку, тому часто приносили їм туди смаколики, аби висловити вдячність за роботу. Найбільше пригощали неймовірно смачними черешнями зі своїх садів.
«КИЦЬКА» І ВІЙНА
Повномасштабну війну пані Галина зустріла у рідній Лисецькій лікарні. Тоді саме планувала відпустку та готувалася до поїздки на курорт. Путівку їй подарували на день народження.
– Приходжу на роботу – чую вибухи… Розумію – почалася війна. Який курорт? Замість нього вирушила до Києва і там перебувала чотири місяці, – констатує лікарка-терапевтка.
«Ірпінь, Буча, Київ, покалічені діти, тіла людей, зруйновані помешкання, ворожі обстріли з гелікоптерів…» Так згадує цю ротацію пані Галина у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.
– Тоді до нас надходила значна гуманітарна допомога. Біля Києва ми сортували медикаменти для евакуації людей, для невідкладної допомоги, для лікарень. З червня я вже була волонтером у медичній роті 95 бригади ЗСУ (десантно-штурмові війська, – ред.). Загалом, того року я провела на війні сім місяців, а з початку війни маю на своєму рахунку більше ніж 40 ротацій, – констатує жінка.
Запитую, які з них були найскладнішими.
– Знаєте, кожна наступна була важчою, оскільки стають складнішими поранення хлопців, – говорить вона.
Ділиться, що за цей період перед її очима пройшло багато пацієнтів, але були й такі, які залишаться в пам’яті назавжди.
– У Балаклії ми перебували в ангарі колгоспу, облаштували там стабілізаційний пункт. З піддонів зробили кушетки, встановлювали крапельниці. Пам’ятаю, там був юнак. Важке поранення, двічі дорогою до нас у нього зупинялося серце. Довезли. Ми його реанімували на кушетці, вливали кров, а серце знову зупинялося… І так п’ять разів. На жаль, він помер. Але я ніколи не забуду його прагнення до життя, – говорить лікарка.
Під час повномасштабного вторгнення вона отримала від хлопців і свій позивний – «Кицька». Розповідає, що так її назвали у стабілізаційному пункті 66 бригади ЗСУ.
– Це був 2023 рік. У Слов’янську, коли в мене не було роботи, я завжди бігла їм допомагати з пораненими. Потрібно було й одяг розрізати перед операціями, і стабілізувати бійців – встановити їм катетер, венозний доступ, помити… Вони далі працювали, а я йшла. А коли вже збиралася додому, вони мені казали: «От "Кицька"! Тихо прийшла, допомогла і тихо пішла». І мені сподобалось, – усміхається лікарка.
Запитую, чи не бажала стати бойовим медиком із цим позивним.
– Я ще за часів АТО зверталася з проханням про приєднання до бойового підрозділу, але через вік мені відмовили. У березні мені виповниться 70 років. То як я можу вже тепер щось змінити? – міркує вона.
«П’ЯТЬ ДНІВ ВІН ЛЕЖАВ У ТЕМРЯВІ, ПРОСИВ НЕ ВМИКАТИ СВІТЛО»
– Чи опускалися в мене колись руки? Так. Майже щоразу біля моргу, куди я прямую після основної роботи на передовій, – зізнається Галина Черниш.
Ділиться, що там їй стає надзвичайно сумно і боляче, коли вона бачить тіла молодих дівчат та хлопців. Пояснює, «вантаж 200» перевозять волонтери, з якими вона пліч-о-пліч співпрацювала ще у 2016-му. А тому в морзі вона часто їм допомагає.
– А ще мені прикро, коли бачу молодого хлопця, який наклав занадто багато турнікетів біля рани розміром із пів копійки і залишається потім без руки чи ноги. Оце мене найбільше турбує. Увесь час думаю, як він засвоїв правила надання домедичної допомоги? – обурюється пані Галина і розповідає історію свого пацієнта, з яким зустрілася під час останньої поїздки на схід.
Пригадує, Володі – 27 років, він служить у 95 бригаді ЗСУ. Із побратимом вони тримали позиції на Покровському напрямку, а потім тривалий час не виходили на зв’язок. Від 25 грудня їх вважали зниклими безвісти.
– Через місяць мені його доставили. Володя вночі, у сильні морози, самотужки дістався до своїх. У медпункті його потрібно було оглянути. П’ять днів він провів у темряві, просив не вмикати світло. Лише кіт міг бути поруч з ним. Беру хлопця за руку, прошу поїсти, а він не може, втратив навичку… Потім кличе і просить: «Прошу, зробіть щось, бо коли я засинаю, то хроплю, і вони мене почують!». З’ясувалося, що його товариш не витримав на позиції та вийшов надвір. Тоді його росіяни помітили і вбили. Володя ж ховався тривалий час і лише тому вижив, – пояснює лікарка.
За її рекомендацією, з Володею працював психолог.
– Там для хлопців найбільша трагедія, коли вони втрачають побратимів. Тоді їм потрібна особлива допомога. Бо побратими для них – це більше, ніж родина, – запевняє пані Галина.
Ділиться, що любить усіх своїх пацієнтів, відчуває, що вони їй довіряють, часом називають мамою. І від цього, запевняє лікарка, вона почувається щасливою.
«РОЗКВІТНУТЬ ЛІЛІЯ І КАКТУС З ІВАНІВКИ»
– А як ваша родина ставиться до цих поїздок?
– Звісно, з тривогою. Я повідомляю їм про поїздку в останній день, коли вже готуюся до від’їзду. Моєму батькові – 95, онучці – рік і два місяці. Але вони тут собі впораються, а я маю бути там, де на мене чекають. Моя робота – це покликання, якому я присвятила 45 років, – говорить лікарка.
– А як відновлюєте сили після роботи?
– Якщо раніше у Слов’янську я гуляла вулицями, милувалася трояндами, озерами, де колись був курорт, то тепер там усе зруйновано. Під час останньої поїздки до Слов’янська я жодного разу не вийшла на вулицю, бо постійно літають дрони. То я переводила телефон у режим «літачка». Працюю в цивільному одязі. Знаємо, що місцеві можуть доносити… Як відновлюю сили? Люблю квіти. З Вугледара навіть маю виноград. Там я оглядала євангелістів, яким надавала медичну допомогу. То вони на знак вдячності принесли виноград, чорний і білий. Потім надіслали мені саджанці поштою. Я їх висадила, вони прижилися. Тепер ось розквітнуть лілія і навіть кактус з Іванівки. Це село повністю зруйноване, російських окупантів звідти вже вигнали. Оце моя втіха, – каже пані Галина.
Вона показує у своєму кабінеті на підвіконні квіти, а біля входу – поличку з книжками. Каже, облаштувала цей куточок для пацієнтів, які очікують у черзі на прийом, бо вважає читання корисним. Ми прощаємось, а на лікарку вже чекають її колеги. Галина Черниш жартує, що вони тут її опора і прикриття. Каже, спокійно залишає на них своїх місцевих пацієнтів, коли допомагатиме іншим у зоні бойових дій. Цього разу вона має намір вирушити до Запоріжжя.
Фото авторки та з архіву Галини Черниш
Івано-Франківськ Медики ЗСУ Лікарня Слов’янськ Орден Святого Пантелеймона