Фото до статті
- Автор
- Олексій Морозов
- 11 серпня, 13:43
- 1393
Шуберт, надмірний материнський контроль та відсутність батьківських фігур, діти-психопати, зйомки на VHS і відчуття приємного дискомфорту – майже все перелічене присутнє в кожному фільмі 84-річного австрійського режисера Міхаеля Ганеке. У кінотеатрі «Жовтень» з 15 до 23 серпня демонструватимуть шість стрічок володаря двох «Золотих пальмових гілок» за перемоги в Каннах («Біла стрічка», «Любов»).
«Після «Забавних ігор» глядач або залишиться на всю ретроспективу, або не прийде вже на жоден інший фільм. Це йде всупереч усім правилам, але ми прагнемо саме такого ефекту», — заявляють організатори заходу.
Після фільму-відкриття відбудуться покази «Відео Бенні» та «Піаністки», а потім — три роботи Ганеке «пізнього періоду»: «Біла стрічка», яку часто називають magnum opus режисера, а також «Любов» та «Хепі-енд» на завершення. Про «троянського коня» Ганеке, критику снобів та його вплив на сучасний горор (і не тільки) «Вілледж» спілкується зі співзасновниками проєкту «Край», Андрієм Морозовим та Поліною Опрею.
Розклад показів ретроспективи можна знайти тут. Квитки доступні тут. Перед кожним показом буде короткий вступ, а після — дискусія, яка може затягнутися на години.
Міхаель Ганеке, австрійський кінорежисер та сценарист
– Спочатку ви організовували ретроспективу французького режисера 1930-х років Жана Віго, потім були покази Террі Ґілліама, а тепер — шість фільмів Міхаеля Ганеке. Чому саме він?
Андрій Морозов: Ганеке для багатьох у нашій команді завжди був одним із ключових режисерів, хто ставив питання: де межа, де початок і де кінець. Майже в кожній своїй роботі він ставить глядача в складну ситуацію, змушуючи його самостійно осмислювати природу кіно. Сьогодні знайти межі того, що таке відео, стає дедалі складніше, адже ми постійно перебуваємо в потоці рухомих зображень, а кіно, з появою стрімінгових сервісів, стало майже безмежним.
Поліна Опря: Ганеке — режисер замкнутий і аскетичний, проте він досліджує різноманітні теми: від екзистенційних до соціально-політичних. У його роботах можна знайти роздуми про постколоніальні практики чи фемінізм, але наше завдання — з’ясувати, наскільки глядач активно бере участь у процесі перегляду фільму та де проходять ці межі.
Андрій Морозов: Існує думка, що Міхаель Ганеке — це артхаус, який цікавить лише кінокритиків, які шукають у ньому приховані посилання. Це цілком природна позиція глядача, адже не обов’язково читати філософські праці, щоб відвідати кінотеатр. Ганеке — режисер, який ефективно працює з дією. Останніми роками спостерігається сплеск інтересу до інтерактивного кіно — наприклад, «Чорне дзеркало» на Netflix пропонувало глядачам робити вибір замість персонажів. Але Ганеке застосовував подібні підходи ще в 90-х, просто в іншій формі. У «Забавних іграх» Ганеке ставить питання про природу насильства. Він методично відтворює на екрані всі кінематографічні прийоми, але потім руйнує їх, і ми раптом усвідомлюємо: «Ага, ось що таке насильство, і ось як його критикувати». Саме тому Ганеке може бути цікавим сучасному глядачеві.
«Забавні ігри»
Funny Games
1997
«Забавні ігри»
Funny Games
2007
– Читати філософські трактати, звісно, необов’язково, але це кіно, яке вимагає активних мисленнєвих процесів. Чи так це?
Андрій Морозов: Не стільки розум, скільки душу, людську чуттєвість…
Поліна Опря: …А я хочу заперечити. Ганеке — режисер, який продовжує традицію інтелектуального арткіно, натхненний не лише Бергманом, Брессоном і Фассбіндером. Ганеке здобув освіту на філософському факультеті, тому він знайомий з багатьма ідеями. Він — режисер, чутливий до емоцій, але прагне їх подолати. Відчувати симпатію до його персонажів важко. Ганеке вимагає від глядача уваги та здатності пам’ятати події, що відбувалися протягом фільму. Тобто це не про знання, а про залученість і співпереживання.
Андрій Морозов: Описуючи «Забавні ігри», Ганеке заявляв, що прагне дати глядачеві ляпаса. Але не лише в цьому фільмі — мені здається, що він прагне вдарити глядача в кожному своєму творі. Проте це не пафосна провокація, бо ляпас може слугувати для того, щоб привести людину до тями, або ж бути актом жорсткості. Його кіно — суворе, але не жорстоке. Він майстерно володіє прийомами кінематографа трилера та горору, водночас виступаючи тонким майстром сімейної та екзистенційної драми. Його фільми дивитися незручно. Іноді він вдається до вкрай авангардних прийомів, як у «Сьомому континенті». Однак, ті самі «Забавні ігри» та «Відео Бенні» будуть цікавими для широкої аудиторії.
Поліна Опря: Глядачі вже звикли до поділу на трилери, комедії, мелодрами — тобто жанрові рамки для них є своєрідним острівцем безпеки. Ганеке прагне подолати таку пасивність глядача, змушуючи його бути залученим до процесу перегляду кіно.
– Гаразд, людина почує це все і замислиться: Може, все-таки втретє піти на «Одіссею»? Чи краще на «Людину-павука»? Чи доводиться вам конкурувати з блокбастерами за глядача, чи це все-таки різні аудиторії?
Андрій Морозов: Ви згадали «Одіссею», і мені спала на думку фраза Ганеке про «Забавні ігри» — що це був троянський кінь в індустрію. Але просто зруйнувати індустрію за допомогою троянського коня для Ганеке було б банально. Це потрібно, щоб вказати глядачеві його місце. Ганеке створює кіно, яке мають ненавидіти, але водночас прагнути подивитися ще раз — і вже не для розваги. «Одіссея» — чудово. «Людина-павук» — також. Але це різні вектори зусиль. Повертаючись до «Забавних ігор», на яких сьогодні все зосереджено [сміється], кажуть, що половина глядачів у Каннах покинули залу на прем’єрі. І це саме те, чого прагнув Ганеке.
Поліна Опря: Цікаво, що він створив фільм, з якого глядач мав би піти, а через 10 років випускає американську версію «Забавних ігор» — покадровий ремейк, абсолютно ідентичний. З якого також має піти глядач.
– На ретроспективі ви показуєте «Забавні ігри» 97 року, оригінальну версію. Чому саме її?
Поліна Опря: Ганеке писав цей сценарій для американської аудиторії, але не зміг знайти фінансування і зняв його в Австрії. Отже, австрійське кіно 1997 року — це оригінал, але сам задум був американським фільмом, який вийшов у 2007-му. Тобто ремейк тоді нарешті став оригіналом.
Андрій Морозов: Я поставив таке питання: яка різниця між оригіналом і копією? Чи можливий взагалі повний повтор?
Поліна Опря: Тут поняття оригіналу залежить від досвіду першого перегляду. Було б цікаво на ретроспективі спершу показати першу версію, а потім — другу. Один показ фільму не стимулює до такої рефлексії, як подвійний.
Андрій Морозов: Ми якось із Поліною обговорювали «Забавні ігри». Я бачу, як вона дивиться обидві версії одночасно. Навіщо? Щоб знайти відмінності, яких насправді немає. Було б цікаво спостерігати, хто додивиться до кінця другий показ. Зрештою, навіщо це робити? Мене вражає, що він не просто зробив ремейк, як це зазвичай буває — зі зміною контексту чи епохи. А тут він поїхав до США і створив покадровий ремейк. Наскільки я читав, критики були розлючені самим фактом: «Знову цей артхаусний torture porn, який ми мусимо дивитися!» Мені здається, ця пара фільмів становить центральне висловлювання Ганеке про його бачення зв’язку між індустрією та глядачем.
– Чи можна стверджувати, що Міхаель Ганеке таким чином висміює снобів та псевдоінтелектуалів? Адже для мене знаковою була фраза з «Піаністки», де персонажка говорить, що типова помилка молоді — висміювати Брукнера, бо він не Шуберт…
Андрій Морозов: Саме так. Знайти кінокритика, якому не подобається Ганеке, вкрай складно. Але він прийшов у кіно з телебачення і чудово розумів, що цінує глядач. Його критичний погляд у фільмах зазвичай спрямований на представників буржуазного середовища. Так, його кіно вимагає певних зусиль, але він — відкритий режисер. Не бажаючи називати імен, але якщо поглянути на сучасне європейське фестивальне кіно, то можна помітити тотальну закритість режисерів та аудиторії, які вважають, що існує чіткий поділ на масове та авторське кіно. Мені здається, це принципово неправильно. Таке кіно мені нецікаве. Це кіно, зняте виключно для себе — і це вже справжнє насильство, а не творчість Ганеке [сміється].
Поліна Опря: Ганеке знаходиться на стику цих двох світів. Коли він вперше потрапив на Каннський кінофестиваль, Антоніоні саме переходив до роботи на телебаченні, Бергман завершував режисерську кар’єру, тож з’явився простір для режисера на кшталт Ганеке.
«Піаністка»
La Pianiste
2001
– Кого з когорти сучасних режисерів, які, подібно до Ганеке, також перебувають на стику двох світів, ви могли б ще назвати?
Андрій Морозов: Це парадокс, але Ганеке справив значний вплив на жанр горору. Коли мені було близько 16–18 років, я шукав найкращі фільми жахів, і «Забавні ігри» завжди були в топі. Тоді я нічого не зрозумів, окрім шоку та неприємних тілесних відчуттів.
Серед режисерів можна згадати хвилю французького екстриму та Гаспара Ное — якого зараз уже не дуже хочеться згадувати [французько-аргентинський режисер, який у 2024 році відвідав Москву під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну — ред.]. У Ное також є «Любов», як і в Ганеке, а ще «Вихор», у якому він копіює ту саму «Любов».
Троп Ганеке про вторгнення безпричинного зла в оселю відтворювали у 2000-х роках у фільмах «Незнайомці», «Техаська різанина бензопилою», «Пагорби мають очі». Інший місток до горору — це те, що зараз називають «розумним горором». Візьмімо того ж Антона Чігура, антагоніста фільму «Старим тут не місце» від братів Коенів. Я не маю доказів, але впевнений, що вони брали за основу персонажа Арно Фріша з «Забавних ігор». До речі, знаряддя вбивства Антона Чігура дуже нагадує зброю з «Відео Бенні», іншого фільму Ганеке. Крім того, це також Йоргос Лантімос («Лобстер»). Він більш фантасмагоричний, але, видається, надихався Ганеке. Також Мішель Франко та німецьке фестивальне кіно загалом — «Звук падіння» з Каннського кінофестивалю. Це така спроба реанімувати «Білу стрічку» Ганеке, яка досліджує тему дітей та історичної спадковості.
– «Біла стрічка» – мабуть, найскладніший фільм Ганеке з тих, що я бачив. Як краще його дивитися, щоб щось зрозуміти і отримати, якщо не задоволення, то бодай якийсь катарсис?
Поліна Опря: Люди постійно звертають увагу на те, що персонажі «Білої стрічки» — це ті, хто мав стосунок до початку Першої світової війни. Ганеке демонструє ідею, яка згодом набуває радикального характеру. Він зазначав, що брав сюжет із книг про виховання дітей у 19–20 століттях напередодні війни. Дехто з нашої команди аналізує фільм з етичної чи релігійної точки зору. Мене ж цікавить аспект виховання дітей у радикалізованому суспільстві, де пригнічення волі відбувається з раннього віку.
Андрій Морозов: Ключова проблема — це зло. Ми звикли шукати одну причину несправедливості, і це особливо актуально для нас сьогодні. Важливою фігурою в «Білій стрічці» є дитина. Можна згадати більш популярний приклад — «Володар мух», де діти просто грають у гру. А коли відбувається злочин, виникає питання: в який момент з’явилося зло? Глядач, певною мірою, — це теж дитина, яка просто дивиться кіно. Однак, це не більше ніж перекладання відповідальності.
«Біла стрічка»
The White Ribbon
2009
– Ми вже обговорили, мабуть, половину фільмів ретроспективи, тому саме час запитати, чи є в Ганеке фільм, який вважається magnum opus, його найвидатнішим твором?
Андрій Морозов: Складно відповісти, бо потрібно провести межу між раннім та пізнім Ганеке. Рік тому ми жартували, що було б чудово побачити «Забавні ігри» на великому екрані. Зараз це фільм-відкриття ретроспективи. Перепрошую за пафос, але, мені здається, це один із 10–20 найважливіших фільмів в історії. Кіно часто намагається приховувати інтригу, а це — фільм тотально прозорий.
Крім того, «Відео Бенні» — це зразок того, як мають працювати трилер і драма. А його фінал — один із найприголомшливіших, що я бачив. Навіщо він це зробив? Відповіді не буде. Це зводить з розуму, бо неможливо вибудувати причинно-наслідковий зв’язок.
Поліна Опря: Якщо брати загальноприйнятий magnum opus — це «Біла стрічка» або «Любов», які отримали «Золоті пальмові гілки». Ганеке послідовно розкриває різні теми у всіх своїх фільмах — і саме з цієї позиції цікаво на нього дивитися. У його останньому фільмі «Хепі-енд» немає нічого нового, але він об’єднує все з попередніх робіт.
– Доки я не подивився «Забавні ігри» і не згадав, що бачив американську версію, вважав, що познайомився з Ганеке через «Піаністку». Це єдиний фільм, який він зняв за книгою, і це ставить його в певні рамки, навіть розкриває з іншого боку…
Поліна Опря: Якщо звернути увагу на його телевізійний період, то він також екранізував «Замок» Франца Кафки. Тож цікаво, як він демонструє свою майстерність у цьому, адже фільм здобув популярність і нагороди. Про нього, до речі, нещодавно згадали у фільмі «Сентиментальна цінність» [персонаж Стеллана Скашгорда дарує онуку DVD-диски з фільмами, до яких він ще не доріс — ред.].
Андрій Морозов: Це найвідоміший його фільм, з точки зору масовості він найбільше запам’ятався. Зараз у кіно спостерігається тренд на певний травматизм, і ця стрічка має цей шлейф. Центральна ідея — розпад порядку, що відбувається з головною героїнею. До того ж, цей розпад ніби не збігається зі світом, у якому вона мала б жити. Вона — викладачка Віденської консерваторії, яка вважає потяг до порнографії злочинним через власну нереалізованість у житті. Крім того, є мати, яка постійно нею керує — це, можливо, також резонує з аудиторією. Не хочу спойлерити, але запам’ятовується фінал, коли вона завдає собі рану. Це не має жодного сенсу, але ця рана відображає суть фільму. «Музикальність» цього фільму — це окрема історія, тому для людей, які працюють у цій сфері, кіно буде надзвичайно цікавим.
Це одна з найвизначніших ролей акторки Ізабель Юппер, а також перша французька робота Ганеке, за яку він отримав гран-прі Каннського кінофестивалю. Ми спробуємо розглянути це кіно з точки зору того, що таке травма.
– Один із персонажів у «Піаністці» говорить, що успіх як мотивація — це ганебно. Як ви вважаєте, ця фраза підходить для опису самого Ганеке як митця?
Андрій Морозов: Що ми маємо на увазі під успіхом? З найочевиднішого погляду здається, що успіх — це визнання, можливо, щось матеріальне. Візьмімо ті ж «Забавні ігри» — Ганеке приїхав перезнімати кіно до США з абсолютно іншою знімальною групою, щоб вони фактично видали один і той самий результат. Потрібно мати таку силу як автор, щоб це зробити. Успіх — це те, що ці фільми взагалі існують. Ганеке було майже 50 років, коли він отримав перше визнання — суто європейське, до речі. Та сама «Піаністка» пройшла дуже складний шлях індустріального пекла, оскільки задумувалася як американська історія. Залишатися в таких умовах незалежним і стійким — це теж успіх. Якщо фільм подобається всім, то щось із ним не так. З Ганеке такого не буває. Він нікого не залишає байдужим, неучасним.
Поліна Опря: Міхаелю Ганеке зараз 84 роки, і він зняв небагато фільмів. Коли він вперше потрапив на великий кінофестиваль, йому було 47. До цього він створював телевізійні фільми, які тоді вважалися не надто престижними — адже паралельно Франсуа Трюффо та Райнер Вернер Фассбіндер знімали «велике кіно». Ганеке — визнаний режисер, але для українського глядача він ще не до кінця розкритий, адже багато його фільмів у нас не показували.
– Гаразд, а в чому суть «Любові»?
Поліна Опря: Ганеке називав цей фільм одним зі своїх найінтимніших, бо казав, що переживав схожий досвід. Це 2012 рік, а тому і Міхаель Ганеке, і Жан-Луї Трентіньян, і Еммануель Ріва [виконавці головних ролей] — вже літні люди, які замкнулися в одній французькій квартирі й почали знімати кіно про любов.
Коли Трентіньяну запропонували роль у цьому фільмі, він вже не знімався — після загибелі доньки він заявляв, що хоче просто померти. Але його продюсери запевнили його, що померти можна і після «Любові». І вже після цього фільму Трентіньян знявся у «Хепі-енді». Ганеке хотів назвати фільм приблизно «А поки музика не закінчиться…», але назву «Любов» запропонував Трентіньян. І тут виникає важливе питання щодо сюжету фільму: чи те, що робить головний герой — це справді любов? Наступний фільм Міхаеля Ганеке з Трентіньяном, «Хепі-енд», показує, як жити людині, яка опиняється в такій ситуації.
«Любов»
Amour
2012
Андрій Морозов: Вважається, що цей фільм найменше схожий на інші роботи Ганеке. «Любов» починається з вторгнення в житло, але не ззовні, як у «Забавних іграх», а зсередини. Тому я погоджуюся, що це кіно про хворобу та невідворотний фінал лякає з чуттєвого боку. Ця стрічка може комусь нагадати «Скафандр і метелик» або «Море всередині» з Хав’єром Бардемом. Проте «Любов» — про інше. Це не експлуатаційна драма, яка викликає потік сліз, а історія, що вражає зокрема й приголомшливим фіналом.
Олексій Морозов — заступник головного редактора та редактор відділу культури «Вілледж». Здобув журналістську освіту в КНУ імені Тараса Шевченка, а з 2021 року пише про музику, кіно, серіали та спорт на «Вілледжі». Вболіває за «Арсенал» та ФК «Чернігів», є прихильником Black Country, New Road та Lift to Experience.