Історія поселення (колись – сотенного козацького містечка) має кількасотлітню давнину та значну кількість видатних постатей
Не новина, проте варто нагадати: немає в нас невідомих поселень. Є лише ті, які ще не віднайшли шляхів самопрезентації, та ті, до яких світ починає виявляти інтерес. Гельмязів – належить до другої категорії. Хоча є підстави вважати, що цей етап у його впізнаванні вже минув, і незабаром кожен українець, тримаючи в руках нову двотисячну банкноту, згадає, що одне з зображень на ній безпосередньо пов’язане з цим селом. Йдеться про нумізматичне втілення останньої мозаїки Алли Горської, якою вона оздобила місцевий ресторан «Супій».
(Варто згадати, що Алла Горська – видатна українська художниця, дисидентка, громадська діячка, одна із засновниць та найяскравіших мисткинь покоління шістдесятників, одна з піонерів українського андеграунду, учасниця правозахисного руху 1960-х років в Україні. Попри її знакову роль в історії України, обставини загибелі мисткині досі залишаються нез’ясованими).
СТАРОДАВНЯ КАРТА ГІЙОМА ДЕ БОПЛАНА
«Укрінформ» минулого року висвітлював обставини створення цієї мозаїки, тому немає потреби повторювати деталі. Однак слід зазначити, що за останній рік процедура надання твору Горської статусу національної культурної спадщини так і не зрушила з місця. Якщо така ситуація триватиме, невдовзі доведеться змінювати дизайн купюри через зникнення першоджерела одного з її елементів. Можливо, Національний банк України висловить свою вагому позицію. А поки що звернемося до історії села та походження його незвичної для слов’янського слуху назви.
Писемна історія села Гельмязів (у минулому – сотенне козацьке містечко) сягає кількох століть; деякі історики припускають, що воно було засноване ще у XII столітті, а археологічні знахідки вказують на значно давніші поселення: у долині річки Супій було виявлено унікальний скарб, датований II століттям нашої ери. Разом із ним знайшли стародавній човен, виготовлений за тогочасними технологіями з дуба, який нині зберігається в одному з київських музеїв.
Любов Педько і Сергій Черненко
Завідувачка Музею історії села Гельмязева, Любов Педько, продемонструвала фрагмент відомої карти Гійома де Боплана, де зазначено назву латиницею: Ell miazow. Жодних сумнівів немає – поселення розташоване на правому березі річки Супій; неподалік на північному заході знаходиться Переяслав, а поруч, на півдні – Піщана (нині село Піщане Золотоніського району). Однак звідки взялося «Ельмязів», якщо довколишні топоніми мають суто слов’янське походження?
Колись село омивав Супій
Щодо походження назви існують різні версії та теорії, що включають як спроби лінгвістичного тлумачення, так і народні перекази. Одна з версій припускає, що первинною назвою поселення було «Єльм’ясто» («місце ялин»). Розповідають, що колись тут був густий ялиновий ліс. Існує легенда про двох козаків – Геля та Мяза, які нібито припливли сюди. Також висловлювалися припущення про тюркське походження назви від певного хана чи козака на ім’я Ельмаз («Алмаз»).
Проте місцеві краєзнавці вважають цю версію мало обґрунтованою. Вони припускають, що все набагато простіше: у давні часи чиновники та літописці, за рідкісними винятками, не надто переймалися точністю при переписуванні текстів своїх попередників, а правила написання двослівних назв не були чітко регламентовані. Отже, «Ель мязов» вони цілком могли записати одним словом, надавши назві свого звучання.
Появу літери «Г» пов’язують із періодом входження цієї території до складу Російської імперії. Російські чиновники поступово трансформували її на «Гельмязов». А українці, відповідно до національного правопису, замінили літеру (і звук) «о» на «і», утворивши «Гельмязів». Загалом, скільки сьогодні в Україні топонімів, походження яких залишається нез’ясованим! Не треба далеко ходити – навіть на Черкащині є чимало подібних загадок. Хіба що деякі з них більш відомі, ніж поки що маловідоме село Золотоніського району. Однак це ненадовго, адже не лише «пташкою» славне це українське село.
СЛАВЕТНИЙ РІД ЛИЗОГУБІВ: ВІД «ЗЛОДІЙСЬКИХ» КОЗАКІВ ДО ГЕТЬМАНА
З Гельмязева бере початок знаний рід Лизогубів, який подарував Україні кількох козацьких полковників (навіть одного наказного гетьмана). Окрім військової служби, представники роду відзначилися у сфері української культури: Якову Юхимовичу обґрунтовано приписують авторство «Лизогубівського літопису» (перша половина XVIII ст.). Олександра Івановича Лизогуба (1790–1839 рр.) вважають засновником української фортепіанної музики. Ще один представник роду (Семен Семенович) є прадідом Миколи Гоголя. Його донька Тетяна 1776 року одружилася з Опанасом Гоголем-Яновським, а їхній син Василь став батьком класика.
Значний внесок в українську культуру XIX століття зробив Андрій Іванович (рідний брат композитора). Він був близьким другом Тараса Шевченка, надавав йому підтримку навіть під час царських репресій. Попри заборону Миколи І писати й малювати, йому вдавалося передавати поетові не лише кошти, а й папір та художнє приладдя. Сам він також був здібним художником.
Ця гілка роду, ймовірно, завершилася на дітях Андрія Івановича. Старший син, Дмитро, обрав шлях революціонера. Він став одним із співзасновників радикального таємного товариства «Земля і воля» (для точності: це була вже друга організація з такою назвою; перша існувала за півтора десятиліття до цього). Повстанці планували фізичне усунення імператора; Лизогуб не брав прямої участі в замаху, але виділив на його організацію близько 200 тисяч рублів. Коли його було засуджено, він не просив про помилування і відмовився писати прохання про амністію після оголошення вироку. Його разом із двома спільниками було повішено на іподромі біля Одеси 22 серпня 1879 року. Через чверть століття Лев Толстой написав оповідання «Боже та людське», де зобразив Дмитра під іменем Анатолія Світлогуба. Чому не написав одразу після страти? Можливо, тому, що саме в той час Лев Миколайович переживав період релігійних «шукань». А тут, у 1905-му, почалася революція: вбивства, «столипінські краватки»… «Не можу мовчати!».
Музей
Рідний брат Дмитра, Федір Андрійович, дожив до часів Української революції. Він був видатним земським діячем (під час його багаторічного головування у Полтавському губернському земстві була зведена знаменита будівля земської управи, де нині розташований Полтавський обласний краєзнавчий музей). Він ініціював встановлення пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, на відкриття якого зібралася вся українська еліта, зокрема й зарубіжна. Цікаво, що гетьман Павло Скоропадський запропонував Федору Андрійовичу спочатку посаду міністра внутрішніх справ, а згодом і посаду прем’єр-міністра, яку той залишив після підписання гетьманом «федеративного» договору з Денікіним.
Сільрада
А започаткував династію простий козак Гельмязівської сотні Переяславського полку Кіндрат Кобизенко. Традиційно в подібних життєписах засновник постає майже міфічною фігурою. От і Кіндрат, за однією з версій, здобув високе становище в козацькій ієрархії завдяки активній (і плідній) підтримці Богдана Хмельницького під час козацько-польської війни. Однак гельмязівські краєзнавці дотримуються іншої версії. У буклеті, виданому Краєзнавчим музеєм Гельмязівщини, Центром роботи з обдарованими дітьми та Публічною бібліотекою сільської ради, зазначається, що Кіндрат після поразки козацьких повстань 1630-х років вирушив на Дон, де його обрали отаманом так званих «злодійських» козаків, здебільшого вихідців з Лівобережної України. «Злодійськими» їх називали через те, що вони промишляли на Волзі та Каспії, завдаючи значної шкоди московсько-іранській торгівлі. Кіндрату, згідно з цією гіпотезою, не пощастило – московити його спіймали та стратили, відрубавши голову в Терському містечку, у присутності перського посла. А кар’єру в козацькому війську зробили вже його сини Іван та Яків…
ДОЧКА І СЕСТРА ПРЕЗИДЕНТІВ
На відміну від пізніших Лизогубів, які більше прив’язувалися до родового маєтку в Седнєві на Чернігівщині, Наталія Андріївна Лівицька-Холодна народилася в Гельмязеві у 1902 році.
Книга віршів Наталі Лівицької-Холодної, майже самвидав
Не доїдеш уже до Гельмязова,
десь загрузнеш в канаві з болотом,
і не вилізе з нього обмазана
твоя карета, духовий банкроте…
Батько – Андрій Миколайович Лівицький – обіймав урядові посади в УНР, зокрема міністра юстиції та заступника голови Ради міністрів. Природно, що після поразки української революції його донька мусила емігрувати. Щоправда, не до Польщі, де тоді оселився батько, а до Чехословаччини. Досить швидко вона зблизилася з поетами так званої Празької школи, зокрема з Євгеном Маланюком, чиє кохання до Наталії ледь не призвело до самогубства.
В Україні, на жаль, цій поетесі приділяється недостатньо уваги. Хоча вона заслуговує на визнання як повноцінна зірка в сузір’ї українських поетів.
…Лиш вір уперто, вір і знай:
Колись з весною прийде зміна
І оживе твій світлий край,
Що зветься дзвінко «Україна».
(Збірка «Сім літер», 1937 рік)
Земляки власними зусиллями, на добровільні пожертви, видали збірку поезій Наталі Лівицької-Холодної (Наталки Волошки) «Господні Терези». А ось вірш, що майже має автобіографічний характер:
В серце вбиваються вістря ножів,
серце надвоє роздерте…
Поможи мені, Господи, поможи!
Не дай на розпуттях умерти!
…А мені по чужих світах,
під накази нової Європи,
сниться все, що у Неї, там,
закривавились тяжко стопи.
А мені під паризьким мостом
чи в понурих шільйонських мурах
все – о Боже! – вогненним хрестом
Rue Racine, Monparnasse, Петлюра.
На розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель 25 травня 1926 року було вбито Симона Петлюру, і Директорію УНР очолив його найближчий соратник Андрій Лівицький. Її батько. Президент УНР в екзилі. А у 1967 році президентом став її брат Микола.
Сама Наталя Андріївна прожила довге життя в Америці. Була членкинею правління Союзу українок Америки. Померла у 2005 році в Канаді.
РІЧКА СУПІЙ ТА ІНШІ ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ
З Гельмязевом кореспондента «Укрінформу» знайомили Любов Педько, її попередник на посаді керівника Музею, краєзнавець Сергій Черненко, та директорка Центру розвитку творчості та роботи з обдарованими дітьми Лариса Глоба. Спочатку показали Музей, де його керівникам вдалося зібрати значну колекцію експонатів, яка постійно поповнюється. Загалом, для українських сіл є рідкістю, коли для музею виділяють окрему будівлю. Тут вона є і доволі щільно заповнена, зокрема автентичними артефактами. Зрозуміло, що окремий стенд присвячений династії Лизогубів.
Лариса Глоба
У селі, окрім мозаїки Алли Горської, є визначна пам’ятка архітектури національного значення – Свято-Троїцька церква. Зведена у 1841 році в стилі неокласицизму. Побудована вона була коштом місцевого козака Федора Савенка. Бідний у молодості, він розбагатів на виробництві меду. Розповідали, що Савенко знайшов закопаний скарб і на ці гроші найняв дуже популярного у вищих колах імперії архітектора Василя Стасова, автора величних споруд у Москві, Санкт-Петербурзі, Царському Селі. Черненко заперечив таку версію, припускаючи, що статків від бджільництва цілком вистачило козакові й без сторонніх доходів.
Промислова зона
Проте церква стала фінальною точкою нашої екскурсії. А після відвідин музею ми тією ж вулицею попрямували до річки Супій, чия назва винесена на фронтон ресторану під нині знаменитою мозаїкою. Поруч із музеєм розташована монументальна будівля торговельного закладу, яка цілком могла б прикрашати вулицю якогось районного центру. Ми пройшли повз майданчик колишнього промислового комбінату. Були часи, коли тут випускали лимонад, виготовляли цукерки, ковбасу, яку «розвозили по всьому району». Нині працює лише олійниця, і щойно дозріває соняшник на полях, люди починають привозити сюди насіння. «Запах стоїть…», – кажуть мої екскурсоводи.
Вже на виїзді з села Любов Миколаївна вказала на вулицю, що вела вглиб приватної забудови:
– Ось це – Кут. Десь тут мешкав Іван Кобизенко-Лизогуб. Кут простягався вздовж Супою, і саме там було найперше поселення. Хати стояли безпосередньо над річкою. А вже пізніше її відтіснили.
Річка Супій
Біля мосту гельмязівці занурилися у спогади:
– Підходимо до річки Супій, місця, де всі випускники зустрічають світанок, – каже Лариса Іванівна. – На мосту. І наші діти приходили сюди. Тільки річка вже не така. Зараз зовсім жах, все змінилося.
– До речі, наш Супій – це ж прорізь, – зітхнув Сергій Володимирович. – Це рукотворне русло. Ось, де Піщанка, там люди не дозволили прокласти русло.
Дійсно, на карті видно, що річка протікає у явно штучному руслі, що складається з майже ідеально прямих ділянок – і лише в межах Піщанської громади вона знову починає звиватися. Нижче від мосту течію сповільнює споруда, схожа на шлюз. До цього місця річка густо вкрита ряскою, крізь яку пробиваються латаття. Далі вона вже відносно вільно тече між невеликими валунами.
* * *
Церковний ковальський “цех”
По дорозі до храму виникла невелика дискусія на релігійну тему. Відповідаючи на запитання про приналежність Свято-Троїцької церкви, Лариса Іванівна з викликом у голосі зазначила:
– Української православної церкви. Але це не заважає священику бути патріотом. На його території створено ковальський двір, де збираються ветерани, волонтери та кують вироби для фронту. А матушка збирає продукти та возить їх нашим бійцям. Загалом, парафіяни звикли довіряти своєму батюшці…
Дійсно, біля церкви, під широким навісом, розташовано різноманітне ковальське обладнання, а сам «цех» прикрашено прапорами з написами «167», «Чорні запорожці» і навіть латинською «Dei gratia» («Божа благодать»). Під стріхою є ще кілька прапорів, але вони згорнуті, очевидно, щоб не заважати ковалям під час роботи.
…І таке буває в поселеннях, які пам’ятають своє козацьке минуле.
Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора