Творчий спадок шістдесятника, якого засудили за вірші, висували на здобуття Нобелівської премії з літератури
Минув рік, як завершився життєвий шлях дисидента, політв’язня радянської системи, поета, науковця та перекладача Ігоря Калинця. Народився він у місті Ходорові, що біля Львова, 9 липня 1939 року. Найвідомішою для сучасників поетичною фразою шістдесятника, ймовірно, є: «Калина – моя батьківщина, а я її калинець». Цими словами, друг Василя Стуса і чоловік дисидентки Ірини Стасів-Калинець, яку за антирадянську діяльність засудили за пів року до його арешту, окреслив свою виразну та безкомпромісну проукраїнську позицію, яку відстоював упродовж усього життя.
Випускник філологічного факультету Львівського університету, співробітник обласного архіву, потрапив у опалу до спецслужб радянської тоталітарної системи у 1960-х роках через вірш зі словами «бандери дністрових лодій». Для кадебістів, які стежили за ефективністю впровадження радянсько-московської ідеології в Україні, Ігор Калинець мав відмовку, що «бандери» – це інтернаціональна назва прапорів на щоглах кораблів, а ще в ті часи стала популярною італійська комуністична пісня «Bandiera rossa», тобто «Червоний прапор». Проте для шістдесятника насправді було принципово написати слово, що нагадувало б про рух українців до незалежності.
Укрінформ розповідає про творчість Ігоря Калинця (1939–2025), який жодним рядком не вихваляв радянсько-московську владу та її представників, та про повернення завдяки йому в українську історію забороненого на десятиліття прізвища поета і прозаїка Богдана Ігоря Антонича (1909–1937). У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, грошову винагороду отриманої Премії імені Митрополита Андрея Шептицького пан Ігор спрямував на закупівлю дронів для українських захисників.
Донька дисидентів – Звенислава Мамчур, завідувачка кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка, повідомляє, що започатковано віртуальний музей пам’яті Ігоря та Ірини Калинців. Саме їй батько-поет написав «Дивосвіт, або Книжечка для Дзвінки». На початку 1970-х років малу другокласницю радянські «правоохоронці» намагалися відправити до інтернату для перевиховання у радянському дусі, подібно до “павліків-морозових”, після того, як дівчинка принесла квіти матері на судове засідання.
НА ДВОХ ІЗ ДРУЖИНОЮ ПО ШІСТЬ РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ В ТАБОРАХ СУВОРОГО РЕЖИМУ І ПО ТРИ РОКИ ЗАСЛАННЯ
Весільне фото Ігоря Калинця та Ірини Стасів (березень 1961 го) та Ігор Калинець із донькою Дзвінкою (1979)
Створювати поезії та цікавитися офіційно забороненими українськими діячами та їхніми творами Ігор Калинець почав ще студентом. А першокурсником філологічного факультету Львівського університету він став 70 років тому. Разом з друзями підпільно здобували заборонену літературу, наприклад, твори Дмитра Донцова, Олега Ольжича, Олени Теліги та книжки історичної епопеї Богдана Лепкого «Мазепа». За це кількох студентів було відраховано з університету.
Поезія та зацікавлення українським минулим познайомили Ігоря Калинця та Ірину Стасів. У рік завершення університету вони одружилися. Разом були серед тих, хто в умовах перебування України у складі СРСР пробуджував національну свідомість та відроджував українську історію. Не раз за антирадянську діяльність працівника Львівського обласного архіву Ігоря Калинця викликали до обкому партії. Кілька років, маючи протекцію від директорки Галини Сизоненко, йому вдавалося уникати серйозних покарань.
Фото з надрукованої 1966 року збірки Ігоря Калинця – для дружини
Коли у Львові створили клуб творчої молоді «Пролісок», до нього долучилися Калинці. Поступово розширювалося коло їхніх знайомих, яких нині називаємо дисидентами та шістдесятниками. У Києві познайомилися з Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та іншими правозахисниками. До речі, в той період авторське читання віршів Ігоря Калинця записував на магнітофон Іван Світличний, який згодом напише есе про творчість надзвичайно талановитого поета й назве його «На калині клином світ зійшовся».
Ігоря та Ірину Калинців змусили бути свідками у справі В’ячеслава Чорновола, яка завершилася вироком народного суду Ленінського району міста Львова від 8 липня 1966 року. Обвинуваченого засудили на три місяці виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням 20% заробітку на користь держави. Таке мінімальне покарання стало наслідком, зокрема, того, що жодних обмовлянь не зробили Калинці. Однак цього КДБ подружжю не пробачив.
Першою у 1970 році звільнили з роботи Ірину, яка викладала українську мову й літературу на підготовчому курсі Львівського політехнічного інституту. Після чого змогла влаштуватися лише ткалею та викладала на замінах у школі. Попри це, жінка, часто разом зі своїм чоловіком, продовжувала доводити незаконність арешту історика Валентина Мороза (1936–2019), який пізніше в ув’язненні написав «Репортаж із заповідника імені Берії». Писали офіційним особам петиції і клопотання. Наступного року почали активно відстоювати права одеської дисидентки Ніни Строкатої-Караванської (1926–1998).
Вертеп на вулицях Львова 1971 року, Ігор Калинець праворучІрину Стасів-Калинець у Львові заарештували 12 січня 1972 року, коли після відомих різдвяних вертепів почалася так звана «друга хвиля погрому української інтелігенції». Тоді до слідчої в’язниці УКДБ на вулиці Миру (сучасна назва – Степана Бандери) доправили також В’ячеслава Чорновола, Івана Геля, Стефанію Шабатуру, Михайла Осадчого, Ярослава Дашкевича. Нині в тій будівлі розміщено Національний музей «Тюрма на Лонцького».
Довести причетність Ірини Стасів-Калинець до групи В’ячеслава Чорновола та участь у виданні нелегального журналу «Український вісник» не змогли. Проте за кілька місяців правозахисницю засудили до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та трьох років заслання. А вже за пів року – 11 серпня – заарештували й Ігоря Калинця. Чоловікові присудили ідентичне покарання.
КВІТИ ДЛЯ МАТЕРІ, ПОЇЗДКИ ДО БАТЬКІВ У СИБІР ТА ЇХНІ ЛИСТИ ДО ЗВЕНИСЛАВИ ДО ЛЬВОВА
Додаток до протоколу обшуку у справі Ірини Калинець (1972) та фото подружжя Калинців на засланні (1979)
«Я ніколи не скаржилася на те, що батьки обрали саме таку дорогу, а не іншу, – говорить Звенислава Мамчур-Калинець, донька дисидентів. – Родина була патріотичною і релігійною. Все говорили відверто, не було нічого, що б дорослі від мене приховували. Тож ніколи не виникали сумніви щодо того, що щось зроблено неправильно. Єдине, про що мене просили: "Ти тільки не розказуй у школі". Це сталося після того, як мене малою – ходила у другий клас – хотіли примусово забрати до інтернату».
Випробування для малолітньої Дзвінки почалися за кілька днів після Різдва, з обшуку в їхній квартирі, коли о шостій ранку постукали, нібито щоб вручити телеграму. Ірина Калинець у спогадах зазначала, що мала недобрі передчуття відразу після радісного Вертепу однодумців у Львові з Василем Стусом, навіть попросила переночувати з ними свою маму.
Ігоря Калинця в день цього зимового обшуку не було вдома: поїхав на подію за місто – у Брюховичі. Не приховував щастя щодо зустрічі з родиною, коли заходив у квартиру, бо не знав про жахливу новину: обшук тривав удома до вечора і паралельно обшукували помешкання його батьків у Ходорові, дружину забрали.
Подружжя Калинців (у центрі) у Ходорові на Різдво, 1982 р.
Пані Звенислава добре запам’ятала момент, коли бабуся Ганна – мама матері – гукнула вслід доньці: «Сама сядь, але нікого не зрадь». Звенислава Ігорівна розповідає: «Звісно, мені було страшно від того, що в хаті розкидані книжки, розлита на них зеленка. Вивертали навиворіт буквально все, навіть перевіряли каструлі. Але страшнішими виявилися наступні три дні, коли ми з батьком марно сподівалися, що маму відпустять, бо не було жодних підстав для її арешту».
Одного разу Дзвінка на судове засідання прийшла з квітами для матері, хотіла їх передати, коли найрідніша людина виходитиме з «ворона». «Хлопець із комсомольським значком вирвав у мене ті квіти і кинув під ноги, – занурюється в дитячі спогади жінка. – Опісля був дуже страшний період, коли мене хотіли забрати до дитячого будинку. Бо вирішили, що я агресивно вихована. Родина почала писати протести, і якимось чином львівським бабусі та дідусю вдалося оформити опікунство».
Ув’язнені дисиденти спілкувалися з родиною листами. Частина з них згодом увійшла до книги Ігоря Калинця «Листи до Звенислави з ув’язнення».
Дзвінка була єдиною серед дітей політв’язнів, хто з другого класу ріс без батьків. Навіть відвідати їх було дуже непросто: враховуючи великі відстані зі Львова до Мордовії та Уралу, різні місця перебування батька і матері та криміногенну атмосферу в поселеннях, близьких до місць позбавлення волі. Тільки вже коли батьки перебували на засланні, вони були разом.
Подолавши тисячі кілометрів, нічні пересадки в сибірських снігах, дитині з бабусею кілька разів випадало бути на побаченні лише годину або трохи більше. Довге побачення – до трьох діб – можна було заслужити хорошою поведінкою. «За всі роки один раз під наглядом три доби були з матір’ю і один раз – з батьком», – уточнює пані Дзвінка.
Ігор Калинець з донькою Звениславою (в центрі) у Шевченківському гаї у Львові, вересень 1979 р.
Після повернення Ірини та Ігоря Калинців до Львова на початку 1980-х, на них ще чекали проблеми з реєстрацією та інші труднощі. Проте подружжя досить швидко занурилося в активну діяльність щодо відновлення незалежності України, відродження УГКЦ, розвитку культури та збереження спадщини. Гуртували навколо себе однодумців, видавали альманах «Євшан-зілля».
Ігор Калинець після відходу дружини у 2012 році упорядкував її архіви, сформувавши 10 томів у 12 книжках. «Я не був би тим, ким я є тепер, якби не Ірина», – казав Ігор Калинець. У їхньому житті віра завжди переходила в дію, а слова ставали відповідальністю.
У період повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, Ігор Калинець отримав Премію імені Митрополита Андрея Шептицького. Її грошову винагороду – 160 тисяч гривень передав на закупівлю дронів для українських захисників.
АЛЛА ГОРСЬКА І ГАЛЬШКА ОСТРОЗЬКА У ЗБІРЦІ «ВІНОК ДЛЯ КНЯЖНИ» ТА НОМІНАЦІЯ ПОЕТА НА НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ
Детально Ігор Калинець розповідав про себе з нагоди свого півстолітнього ювілею та 20-річчя літературної діяльності. У квітні 1989 року у вщент заповненій залі львівського кінотеатру «Маяк» імпозантний політв’язень у костюмі та краватці розповідав свою історію та читав вірші. Майже півторагодинне відео тієї події записав Ярослав Кендзьор, тепер воно доступне всім.
У сорок років Ігор Калинець припинив писати вірші. Загалом його доробок охоплює сімнадцять поетичних збірок, поезію та прозу для дітей, повість «Молімось зорям дальнім», життєпис «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана Ігоря Антонича», який кілька разів перевидавали за часів відновленої незалежності. До того було видано в Україні лише збірку «Вогонь Купала» (1966).
Збірку «Вогонь Купала» (подарунок автора дружині) родина понад десятиліття змушена була переховувати у Львові
Його вірші в радянські часи в Україні поширювали в самвидаві та видавали на Заході. Після арешту Ігор Калинець свої поезії надсилав у листах, а потім родина формувала збірки. Є переклади творів англійською, німецькою, французькою, португальською, чеською та польською мовами. Ще 1977 року засудженого поета удостоїли Премії імені Івана Франка в Чикаго.
«Книжок багато, бо я щопівроку писав збірочку. Інколи збірочка писалася і за два-три тижні. Вони невеликі, але вони такі суцільні, на одному подихові…» – розповідав поет.
«…Калина // моя батьківщина // а я її калинець», – це зі збірки «Верлібровий вирок». Якщо ці слова кому видаються пафосом – той не читав усього вірша. Бо в ньому є ще такі метафоричні образи: «цвіте калинова бутафорія // по театральних закамарках»; «а нам не до суму // за гонорарну суму»; «приходжу пригадати // що останнього вінка // останній із сосюр // зодяг у домовину».
Дисидент Ігор Калинець гірко іронізував після відбуття покарання, що за його вірші гонораром стали роки ув’язнення.
Ігор та Ірина Калинець із донькою Звениславою
Інша збірка – «Коронування опудала». У текстах відчуваються «впливи тогочасної європейської поезії: довільна форма, може римуватися вірш, може не римуватися, може бути кусок прози, може бути якийсь такий наплив. Тобто зафіксований потік свідомості, починає домінувати верлібр, тобто вільний вірш. Ця книжка не має в собі ніякої політики. Це книжка суто екзистенціалістська, книжка суму, відчуження, якоїсь зневіри, – казав автор, який опудалом називає самотність. – (…) Та й, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була аж такою життєрадісною, щоби можна було мати веселіший настрій у поезії».
Особлива книжка – «Вінок для княжни». Йдеться про Гальшку Острозьку славного роду острозьких князів, які були меценатами в українській культурі. В одній із елегій циклу – з назвою «Прощання» – поет згадав Аллу Горську.
Дисидент і поет Ігор Калинець
Об’єднання українців у Польщі та видавництво Канадського інституту українських студій 1991 року видали повні два томи поезій Ігоря Калинця – «Пробуджена муза» з віршами, написаними до ув’язнення, та «Невольнича муза». Наступного року поета відзначили двічі: Премією імені Василя Стуса та Шевченківською премією (за збірку поезій «Тринадцять алогій»). А 2015-го висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Збірки поезій Ігоря Калинця вийшли в Україні у 2004 році та 2014-му. Ще за кілька років – переклад з польської мови вибраної поезії Юрія (Єжи) Герасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків: 1957–1999 роки».
Зараз на волонтерських засадах ми активно оцифровуємо всі документи та пишемо проєкти, щоб створити віртуальний музей Калинців», – розповідає Звенислава Мамчур.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото з родинного архіву надала Звенислава Мамчур.
На головному фото – Ігор Калинець (у центрі) та донька Звенислава (праворуч) 1 січня 1972 р.