П’ятиразова медалістка Паралімпіади Олександра Кононова: Сережки Stop War одягну знову
Фото: Буды Мендеса/Getty Images
У царині великого спорту, де долі часто загоряються та зникають за один олімпійський період, 35-річна Олександра Кононова є незмінною величиною. За її спиною – півтора десятиліття в лавах національної команди, безліч пройдених дистанцій і звання одного з найбільш багатообіцяючих і досвідчених атлетів сьогодення.
Паралімпійські ігри-2026 в Італії стали черговим доказом її рівня. Олександра засвідчила виняткову стабільність: у кожній дисципліні, де вона виходила на старт, спортсменка щоразу опинялася на п’єдесталі.
У біатлонній програмі Кононова зібрала повний набір нагород. Все почалося з блискучої «золотої» перемоги у жіночому спринті. Далі була бронза у надскладній індивідуальній гонці, а в заключний день змагань, 15 березня, Олександра поставила ефектну крапку, виборовши ще одну бронзову медаль у гонці переслідування (перс’юті).
Не менш дивовижні її досягнення і в лижних перегонах. Колекція нагород титулованої атлетки поповнилася сріблом у командній естафеті та бронзовою відзнакою у виснажливій особистій гонці на 20 км.
Про те, яка з п’яти медалей виявилася найважчою, про забобони і сережки, які судді змусили зняти, а також про щоденні тренування під звуки тривог – Олександра Кононова поділилася в розмові з журналістом Коротко про.
Заважали російські символи, яких не повинно було бути
– Олександро, у вашому доробку п’ять медалей. Що значать ці нагороди Паралімпійських ігор для вас?
– Я дуже задоволена цим результатом!
– Яка з медалей далася найважче і з яких причин?
– Фінальна бронза в біатлоні далася дуже важко, я її просто “вигризла”! Я зробила дві помилки у кваліфікації та стартувала п’ятою з відставанням в 1 хвилину 12 секунд – дуже нервувала. Оскільки це досить велика дистанція від призового місця, але все ж мені вдалося це зробити, я щаслива.
– Кому або чому присвячуєте свою перемогу?
– Своїй державі Україні – зараз війна, всім важко, ми всі працюємо заради своєї країни, заради родини, заради дітей України, яким найважче. Я мати, у мене двоє дітей, які хочуть, щоб війна завершилася, які живуть щодня в страху, не розуміючи, за що їх вбивають.
– У якому настрої перебуваєте після здобуття медалей?
– Настрій чудовий, оскільки я втілила свої бажання у біатлоні. Мені є чим пишатися, моїй країні є чим пишатися. Я повертаюся додому з медалями для своєї держави.
– Як вам організація змагань та умови проживання на турнірі?
– Все було гаразд. Все потрібне для відпочинку та перебування в селищі є. Заважають російські атрибути, яких не мало бути.
– Які враження загалом?
– Я рада, що я тут. Що я є частиною цих змагань, і мені є чим пишатися і що згадати.
Переглянути цей допис в Instagram
Сережки Stop War довелося зняти
– Хто вас підтримував на Іграх, а хто вдома?
– На Іграх мене підтримував мій чоловік і наставник Заведєєв Анатолій, у мене є ще тренер зі стрільби – Прима Артем. Це люди, які допомагають мені долати цей шлях. Мій колектив, голова Національного паралімпійського комітету спорту інвалідів Валерій Михайлович Сушкевич та його команда професіоналів, без яких перебування тут було б неможливим, які б’ються за нас щодня. Мої діти Адріана та Аделіна. Безліч друзів і знайомих, без яких було б важко досягти такого результату.
– Як і в яких умовах ви готувалися до змагань? Як на підготовку впливали обстріли та сирени?
– Готувалися у Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ на своїй базі в Карпатах, а останній місяць – у Словенії, у Поклюці. І, звичайно, вдома. Тренуватися необхідно щодня, щоб підтримувати себе у формі. Під сирени та вибухи – це дуже складно. Постійно перебуваєш у напрузі та в тривозі за своє життя і життя дітей, доводиться спускатися у підвал посеред ночі, діти перелякані, бояться, плачуть, ти намагаєшся їх заспокоїти, не спиш. І коли все більш-менш тихо, йдеш знову на тренування, і так щодня, тому це дуже нелегко. До цього неможливо звикнути, та й не слід було б, якби не ці російські загарбники, які прийшли на нашу землю, бо їм так захотілося.
– Одним із найбільш обговорюваних епізодів став той факт, що вам зробили зауваження через сережки з написом Stop War. Як Міжнародний паралімпійський комітет аргументує своє зауваження?
– Сказали, що за правилами не можна. Довелося їх зняти. Я дуже рада тому, що виступила в них, і якби була нагода, то ще тисячу разів так вчинила б. І я неодмінно їх ще одягну!
Сережки з написом організатори змусили зняти. Фото: Інстаграм Олександри Кононової
Хочу відпочити і зосередитися на дітях
– На вашу думку, чому у нас настільки успішна паралімпійська збірна, яка стабільно роками входить у топ? І в той же час з кожним роком все слабша олімпійська збірна?
– Я скажу за нашу команду – ми наполегливо працюємо, ми любимо те, чим займаємося, ми віримо в себе, в людей, які поруч з нами, ми єдиний механізм, який працює на результат і рухається в одному напрямку. Про олімпійців нічого не можу сказати, оскільки не знаю їхньої праці. Вважаю як спортсмен: вони теж прагнуть гарного результату, також наполегливо працюють, десь щось не виходить, ситуації різні.
– Як ви потрапили у спорт? З чого для вас починався парабіатлон?
– Потрапила я у спорт у 12 років, просто побачила, як тренуються хлопці та дівчата на лижоролерах. Мені закортіло спробувати, я прийшла на одне тренування, потім на друге, так і почала займатися, не пропускаючи тренування. У 2006 році потрапила до збірної, у 2007-му вже підписала договір із командою, так і почалося моє життя спортсмена.
– Коли зрозуміли, що ви в цьому спорті серйозно і надовго?
– Після Паралімпіади у Ванкувері у 2010 році я усвідомила, що це на дуже тривалий час.
– Які цілі перед собою ставите на майбутнє?
– Наразі ніяких не ставлю, хочу відпочити та зосередитися на дітях, приділити їм увагу.
– Про що мрієте?
– Мрію, щоб закінчилася війна і діти були щасливі, вільні, незалежні.