Тенісистка Олександра Олійникова: Хочу позмагатися з Сергієм Стаховським на Червоній площі в Москві

Фото: інстаграм Олександри Олійникової

2026 рік у світі тенісу стартує з першого мейджора – Відкритого чемпіонату Австралії. На аренах Мельбурна серед еліти тенісного світу виступлять і українські атлетки. І якщо такими іменами, як Еліна Світоліна та Марта Костюк, шанувальників важко здивувати, то дебютантка цих змагань Олександра Олійникова для багатьох – несподіванка. Для 24-річної спортсменки 2025 рік став періодом звершень у світовому тенісі. Протягом року Олександрі вдалося виграти три турніри WTA 125: у вересні вона була кращою в італійському Толентіно, у жовтні – в аргентинському Тукумані, а в листопаді – в чилійській Коліні. До свого першого виходу на турнірах “Великого Шолома” Олександра тренується в Києві.

Скориставшись моментом, журналіст Коротко про поговорив із тенісисткою та з перших рук отримав інформацію про її шлях у спорті, волонтерство та відносини з батьком, який боронить Україну в лавах ЗСУ.

Бог наділив мене талантом грати в теніс на високому рівні – для чого це?

– Олександро, 2025 рік для вас, в усіх аспектах, знаменний. Ви змогли увійти до сотні кращих тенісисток світу. Завдяки чому це стало можливим?

– 2025 рік став наслідком тривалої праці. Насправді я не почала грати радикально по-іншому, ми лише вдосконалили невеликі деталі завдяки щоденній наполегливій роботі на тренуваннях. Для декого прогрес цього року став несподіваним, але не для мене – оскільки ми з командою не чекали, просто працювали й отримали саме той результат, на який і сподівалися.

– Звичайне питання: думаю, що зупинятися на досягнутому не плануєте? І що для цього потрібно?

– Я не думаю про прогрес у наступному сезоні зовсім. Я просто роблю те, що повинна робити, і роблю якомога краще.

Вас це може здивувати, але сам по собі теніс для мене – це другорядне. Мене також не цікавить теніс заради достатку, заради пихатості, заради демонстрації якогось high life тощо. Бог наділив мене талантом грати в теніс на високому рівні – для чого це? Щоб купити дороге авто чи вихвалятися дизайнерською сумкою за тисячі доларів, коли моя країна страждає від жахливої війни?

Я хочу мати можливість говорити людям у світі про те, що відбувається в нашій країні. Про потребу солідарності з Україною. Про те, що необхідно допомагати нашим Збройним Силам – і це обов’язок не тільки українців, а й європейців, і всіх хороших і чесних людей у світі.

Так, із виходом на рівень великих турнірів і фінансові, і побутові умови стають кращими – але знову питання: для чого? Чудово мати змогу придбати достатньо кросівок чи нормально добиратися на турнір, ночувати в готелі, а не на лавці в аеропорту, як це траплялося, – але це потрібно, в першу чергу, щоб бути в хорошій формі, чудовій функціональній готовності, показувати результати та мати можливість говорити світові про головне і справді важливе.

2025-й став для Олександри справжнім проривом в еліту світового тенісу. Фото: інстаграм Олександри Олійникової

Теніс завжди був моїм щасливим дитинством

– Коли ви вперше усвідомили, що теніс стане сенсом вашого життя?

– Через тиждень після того, як батьки привели мене на корт. Мені було 5 років. Іноді говорять, що у «дітей-спортсменів немає дитинства», нібито вони не можуть займатися цікавими дитячими справами, тим, що хочуть. Так ось для мене теніс завжди був чудовим дитинством, і я ніколи не думала, що стану кимось іншим.

– Які змагання чи перемоги стали для вас поворотними в кар’єрі?

– Цьогорічний тріумф на турнірі WTA125 у Тукумані, Аргентина. Це був мій другий титул, але саме в Аргентині відбулося щось особливе, неймовірна взаємодія з уболівальниками, з турніром, з їхнім стилем життя.

Якщо брати конкретний матч – то це, напевно, перший матч і перша перемога проти Майяр Шериф. Майяр – дуже хороша дівчина і також одна з найкращих у світі на ґрунті сьогодні. Коли я її здолала – зрозуміла, що і я дещо вмію в грі.

-Чи є тенісист(ка), на якого ви орієнтуєтеся або який вас мотивує?

– Якщо говорити про манеру гри – то це Жасмін Паоліні, Іга Свьонтек, Майяр Шериф, з жінок, які вже не грають, – Ешлі Барті.

Але надихають мене не тенісисти, а українські воїни. І українці загалом. Ми – Нація Героїв. І повинні такою залишатися, навіть коли важко і коли на нас чиниться агресія та тиск.

– Які плани ставите на найближчий час – топ 50, перемога на турнірі WTA, «Великий шолом»?

– Виконувати свою роботу. Оптимізувати тенісну логістику. Бути помітною на міжнародній тенісній сцені. Звертати увагу світу в тій мірі, в якій я можу, на необхідність допомоги нашій країні, нашій армії – і суворого покарання Росії за її жахливі злодіяння.

“Вирішуй проблему!”

– Ваш батько зараз на передовій. Як часто ви з ним контактуєте і про що говорите?

– Контактуємо майже щодня (якщо він на зв’язку). Він не тільки мій батько, а й менеджер і головний тренер. Тому у нас і родинне спілкування, і адміністративно-ділове, і професійне. Тому можемо розмовляти годинами.

– Чи змінюється ваш стан на корті, коли знаєте, що батько в зоні бойових дій?

– Батько не розповідає подробиці. «Працює» або «виконує військову роботу» – і це все. Так, я турбуюся за нього – але і пишаюся водночас. Він зробив правильний вибір зрілого чоловіка, і я його підтримала повністю. Чоловіки повинні захищати свою державу, коли приходить лихо, – це природно, так і повинно бути.

– Чого найважливішого він вас навчив і як це допомагає вам у спорті та в житті?

– У нас із братом є сімейна приказка: «Вирішуй проблему!». Це улюблена фраза батька. Навіть якщо ніхто в тебе не вірить – як це, до речі, було з моєю кар’єрою, – навіть якщо якась місія здається нездійсненною чи дуже складною, не варто думати про це. Просто бери проблему – і вирішуй. Потім – ще одну і ще одну. Якщо проблема велика – діли на маленькі і вирішуй. Роби своє, вирішуй проблеми – і цілісна картина на твою користь складеться сама собою.

– Що у вашій родині допомагає зберігати зв’язок, попри відстані та обставини?

– Цінності. Я, тато, брат – ми і сім’я, і однодумці, і колеги, і партнери. Тому нам легко триматися разом.

– Що спонукало вас зайнятися волонтерством і допомагати армії?

– А що, нормальна людина зараз може не допомагати армії, не бути у війську або щось не робити для війська?

– Що для вас означає виходити на корт у формі із символікою волонтерських зборів?

– Наразі мені, на жаль, заборонили це робити. Є спеціально затверджена норма правил, за якою в рамках професійних тенісних турнірів не можна рекламувати будь-яку благодійність, крім офіційно затвердженої керівними тенісними організаціями.

Тому зараз основна моя увага зосереджена на роботі з іноземними шанувальниками – як через соцмережі, так і особисто.

Олександра займається тенісом із 5 років. Фото: інстаграм Олександри Олійникової

Байдужість світу – це найскладніше

– Яка історія з вашої волонтерської діяльності запам’яталася особливо?

– У Румунії в 2024 році, коли я грала на турнірах нижчих рівнів ITF. Тоді ще навіть не було моєї власної платформи drones4ua.org. Я тоді програла у фіналі місцевій тенісистці, і після фіналу був фуршет, куди прийшли місцеві бізнесмени, політики, міська влада. І я попросила мікрофон, розповіла про ситуацію в Україні та попросила зробити донат у Фонд Сергія Стерненка. І тоді за декілька хвилин люди зробили донатів на декілька сотень євро.

Ця історія – підтвердження того, що можна допомагати нашій країні, нашій армії, не маючи зіркового статусу. Потрібне лише бажання.

– Як реагують іноземні глядачі та суперниці на вашу активну позицію?

– Росіянки-тенісистки, їхні тренери чи фанати зляться та ненавидять. Серед іноземних гравців є дівчата, які мене дуже підтримують. Але більшість, на жаль, ставиться байдуже – тому що не обізнані, тому що це ніби десь там, не з ними. Але це – теж частина моєї роботи. Розповідати, інформувати. Показувати, що це не питання «якоїсь там України», а питання загальнолюдської моралі, етики, принципів.

Якщо світ дозволяє злу під назвою «Росія» чинити свої звірства, якщо байдужість та хитрість перемагають високі ідеали, якщо після Другої світової світ говорив «фашизм, нацизм – ніколи більше», а зараз російський фашизм знаходить собі союзників по всьому світу, і його опоненти, крім України, бояться поворухнутися – можливо, щось не так із цим світом?

– Що для вас емоційно складніше: напружений матч чи постійне нагадування світу про війну?

– Байдужість світу – це найскладніше.

– Як вдається поєднувати графік професійної спортсменки з волонтерськими справами?

– Нормально. Це питання бажання та енергії. І того, і іншого вистачає.

– Про що мрієте не як спортсменка, а просто як людина?

– Чесний і справедливий мир в Україні – якомога швидше. Відпочити на Арабатській Стрілці в українському Генічеську – моя бабуся там народилася і виросла, там похований мій прадід. І прочитати в стрічці новин вашого сайту одного ранку: «Військовий злочинець Володимир Путін помер у Гаазькій в’язниці, відбуваючи довічне ув’язнення».

Коротко про…

– Улюблений корт – ґрунт, трава чи хард?

– Ґрунт.

– Поєдинок мрії: з ким би ви хотіли позмагатися?

– Із Сергієм Стаховським на Червоній площі в Москві після перемоги України та розвалу Росії.

– Перша дія, яку зробите після перемоги України?

– Почну домовлятися про вищезгаданий матч.

– Книга або фільм, які вас зараз надихають?

– Якщо брати книгу, яка надихає, – то це «Ідеологія» Дмитра Донцова. Книга, яку я можу порадити всім прочитати, – це «З любов’ю, тато» Валерія Пузіка. Вона про війну, і це важливо, оскільки ми повинні читати про війну. А для душі – що завгодно із Жадана, це мій улюблений письменник.