Фристайліст і сподівання України на ОІ-26 Олександр Окіпнюк: Лише нерозумний нічого не боїться

Фото: kor.ill.in.ua

Вже зовсім скоро, у лютому 2026 року, Італія прийматиме зимові Олімпійські ігри. Одні з головних очікувань на нагороди в України пов’язані з виступом наших лижних акробатів. З двох попередніх ОІ наші спортсмени привезли по одній медалі. Обидві – «золото» з Пхьончхана у 2018 році та “срібло” з Пекіна у 2022-му – здобув фристайліст Олександр Абраменко. Після завершення спортивної кар’єри «метра», його місце зайняли не менш обдаровані та цілеспрямовані. Тріумф 27-річного Олександра Окіпнюка на стартовому етапі Кубка світу у фінській Руці – цьому підтвердження.

Наш фристайліст майстерно виконав надскладний стрибок back double full-double (подвійне сальто назад із подвійним гвинтом) та отримав 130,56 бала, чого було достатньо для абсолютної першості.

Про це звершення, дорогу до перемоги та роль родини у власному житті Олександр Окіпнюк розповів в інтерв’ю журналісту Коротко про.

Необхідно вміти володіти собою

– Олександре, ви завоювали золото на етапі Кубка світу в Руці. Вам вдалось успішно реалізувати надскладний стрибок back double full-double. Які почуття вас переповнювали, коли ви усвідомили, що це перемога?

– Відчуття були надзвичайні. Я був дуже радий. Мені сподобалась обстановка. Моя команда та рідні святкували разом зі мною!

– Що ви відчували напередодні стрибка? Чи були у вас сумніви?

– Я розумів, якщо добре виконаю власний стрибок, то матиму змогу опинитися на п’єдесталі. У кожного атлета є хвилювання перед стрибком. Але головне – потрібно вміти тримати себе в руках.

– Як ви налаштовувались на змагання? Чи були думки про те, що повернетеся звідти із золотою медаллю?

– Ні, я про це не розмірковував. Моя задача полягала в тому, щоб якісно виконати свою програму.

– Перемігши на етапі Кубка світу, ви повторили успіх Олександра Абраменка та Дмитра Котовського. Що це для вас означає?

– Я щасливий, що мені теж пощастило повторити здобутки моїх колег по команді. Коли хтось з українців завойовує призові місця, ми всі радіємо разом!

Перше місце на етапі Кубка світу – заявка на успішний виступ на Олімпіаді-26. Фото: особистий архів Олександра Окіпнюка

Зал для тренувань ділимо з боксерами

– Ви почали займатися фристайлом у рідному Берегові, а вашим першим наставником була мама. Коли ви усвідомили, що фристайл для вас це не просто хобі, а професія і навіть стиль життя?

– Я зрозумів це у 10 років, коли вперше стрибнув з трампліна для сальто. Пам’ятаю свої враження, наче це було вчора. Очі сяяли. І тоді я зрозумів, що хочу займатися цим професійно.

– Чи було важко тренуватися під наглядом мами-тренера? Наскільки суворою вона була під час занять?

– Вона ставилася до мене вимогливо і не робила жодних поступок, в основному це стосувалося етики та дисципліни. Траплялися випадки, коли мене виганяли із залу. Думаю, якби мама ставилася до мене, як до звичайної дитини і давала якісь “знижки”, то, можливо, все склалося б по-іншому.

– Які були умови для тренувань у Берегові, коли ви починали? І які вони є зараз?

– На жаль, вони не змінилися з тих часів, коли я починав, і дотепер. Проблем дійсно багато. Спортивне обладнання застаріло. Ремонту не було вже давно. У нас там є два зали. Нижній, де старші спортсмени можуть стрибати, ми ділимо з іншими ігровими видами спорту. У верхньому ми тренуємось разом з боксерами, і я взагалі не можу цього зрозуміти. Це два зовсім різні види спорту. Адже наш потребує повної концентрації. А діти відволікаються на шум. І тренерам складно пояснити дитині її помилки. А це важко зробити, коли в залі є боксери. Я нічого не маю проти інших видів спорту, я поважаю кожен вид, але вважаю, що таких ситуацій не повинно бути.

– 2015 рік – трагічний для вас рік. Тоді ви отримали тяжку травму спини. Що допомогло вам не впасти у відчай у тій важкій ситуації, відновитися і продовжити рухатися вперед і перемагати?

– Дійсно було дуже важко психологічно, в Україні мені сказали, що я більше не зможу займатися цим видом спорту. Тоді ми вирішили поїхати в Угорщину, де після тривалої реабілітації мене повернули до лав спортсменів. І, звісно, підтримка родини дуже допомогла.

– Як ви зуміли подолати острах перед повторним травмуванням?

– Все відбувалося поступово, я дуже хотів повернутися у професійний спорт. Ризик отримати травму є завжди, але щоб зменшити ці травми, ми багато тренуємося.

– Що ви відчуваєте, коли виконуєте елементи, такі ж складні, як back double full-double?

– Відчуття різні, це непростий елемент, і кожна деталь має значення, я намагаюся максимально зосередитися, але інколи в голову лізуть дурні думки. Тому важливо контролювати ці моменти і бути максимально уважним.

– Взагалі, чи страшно виконувати стрибки? Адже це величезна швидкість, висота, неймовірно важкі акробатичні елементи… Для звичайної людини це здається чимось неможливим.

– Є такий народний вислів: тільки дурень нічого не боїться. Мені здається, страх є у кожного, а тривога зникає з кількістю стрибків. З часом вона притуплюється.

Абраменко та Аблаєв відродили фристайл

– Був час, коли всі вважали, що лижна акробатика в Україні – це тільки Олександр Абраменко. Але зараз ми бачимо, що це не так. На вашу думку, що сприяло цьому?

– Я вважаю, що це заслуга Олександра Абраменка разом з нашими тренерами Аблаєвим Енвером Назімовичем та Нескромним Максимом Володимировичем. Вони дійсно прагнули відродити фристайл в Україні. І їм це вдалось! «Золото» на Олімпійських іграх – це доказ того, що вони наполегливо працювали. Це був великий поштовх вперед. З’явилася молодь, яка зараз готується до майбутніх Олімпійських ігор 2026 року. І з кожним роком ситуація поліпшується.

– Як зараз фінансується ваш вид спорту? Чи забезпечують вас умовами для тренувань? Екіпіруванням? Що ви купуєте за власні кошти, а що надає зараз держава?

– Усім забезпечують і добре фінансують. Не варто забувати, що у нас в країні триває війна… тому взагалі гріх на щось скаржитися. Хочу висловити подяку нашій лижній фабриці Fisher, яка знаходиться в Мукачеві. Я здобув перемогу на українських лижах бренду TYSA, розроблених і виготовлених на їхньому підприємстві. І дякую Міністерству молоді та спорту та нашій Федерації лижного спорту за їхню працю.

– Чи були моменти в кар’єрі, коли ви щиро хотіли все кинути? І що допомогло вам не здатися і продовжити свій шлях?

– Коли все йде не так, як хотілося б, в такі моменти важливо розставляти пріоритети: здатися чи йти за своєю мрією. Підтримка рідних і тренерів не дозволила мені впасти у відчай. Ну і, по правді кажучи, я хотів медалей, та й зараз хочу.

– Що дає більше – перемога чи поразка?

– Користь є від усього. Поразки роблять сильнішим, бувають дуже неприємні моменти, ти їх відчуваєш. Тут головне – вміти відпускати. А перемоги додають впевненості та стимулюють ставати ще кращим.

Перемога в Руці – привід для радості всієї української збірної. Фото: особистий архів Олександра Окіпнюка

Через пів року після знайомства зробив пропозицію

– Чим ви займаєтеся у вільний від спорту час?

– Намагаюся приділяти час родині, тому що я дуже рідко буваю вдома.

– У вашому виді спорту дуже багато екстриму. А в житті? Чи є у вас бажання гострих відчуттів поза спортом?

– Я люблю атракціони, особливо американські гірки.

– Нещодавно ви опублікували у своєму інстаграмі дуже теплі сімейні фото, де висловлювали вдячність родині та своїй дружині. Наскільки важлива саме її роль у вашому спорті?

– Дружина поважає мій вибір і вболіває за мене. Вона підтримує мене, я дуже вдячний Богу за те, що в мене є така людина.

– Як почалася ваша історія кохання? Чи можете згадати, як ви познайомилися?

– Я приїхав у Мукачево на відновлення до медичного центру, моя майбутня дружина там працювала, і ми відразу звернули одне на одного увагу. Потім ми почали листуватися. Пішли на побачення, і я поїхав на збори. У нас все досить швидко закрутилося, через пів року знайомства я зробив пропозицію. Мені було цього достатньо, щоб зрозуміти, що це моя людина.

– Чи важко бути одночасно спортсменом, чоловіком і татом?

– Я думаю, важко тим, що я проводжу мало часу з дітьми та дружиною. Це найскладніше.

– Якби у вас була можливість повернутися на 10 років назад. Що б ви сказали собі тоді? Яку пораду б дали?

– Я порадив би собі бути більш наполегливим і не зупинятися ні перед чим. Якщо не спробуєш – не дізнаєшся.

– Про що ви мрієте?

– Мрій багато, якщо чесно. Привезти для України багато медалей. І щоб нарешті закінчилася ця клята війна. Щоб наші захисники та захисниці повернулися у свої домівки живими і здоровими. Щиро дякую нашим воїнам за можливість брати участь і прославляти нашу Україну на міжнародних змаганнях. Слава Україні!

БЛІЦ

– Стрибок, який хочеться виконати, але страшно?

– Потрійне сальто з шістьма гвинтами.

– Три слова, що описують відчуття польоту?

– Адреналін, захопливо, швидко.

– У лижній акробатиці – авантюристи чи перфекціоністи?

– Перфекціоністи.

– Охарактеризуйте себе одним словом?

– Радість.

– Без чого вам важко уявити свій день?

– Гадаю, без майбутнього.

– Перемога чи шлях?

– Шлях до перемоги.