Журналісти з олімпійського Парижа: про втрачені медалі, останні надії та майбутнє збірної

Фото: НОК України

Олімпійські ігри вже перейшли екватор, і настав час підбивати проміжні підсумки. Наскільки вдало виступає збірна України, де наші сподівання не виправдалися і чого варто очікувати від українських спортсменів в останні дні Олімпіади?

Своїми думками про це з Коротко про поділилися журналісти, які зараз перебувають у Парижі. (Ми розмовляли з колегами ще до виступу наших Ірини Геращенко та Ярослави Магучіх, які отримали «бронзу» та «золото» у стрибках у висоту, та до «бронзи» метальника молота Михайла Кохана. – Прим. ред.)

Медалі ще будуть, зарано розчаровуватись

Керівник пресслужби відділення НОК України у Одеській області Влад Єфімов вважає, поки що рано підводити підсумки виступу нашої збірної на Олімпіаді в Парижі. І дати оцінку тим результатам, які є, поки що складно.

– Пане Владиславе, до закінчення Олімпіади не так багато часу. Можна вже підбивати якісь підсумки?

– Складно казати, успіх це чи невдача. Пройшла лише половина Олімпіади, ми не можемо ще підводити якісь підсумки. Звісно, ми хотіли бачити медалі у плаванні, адже у нас є чемпіон світу і бронзовий призер чемпіонату Європи Владислав Бухов і Михайло Романчук на дистанції 800 метрів. Але щось пішло не так. Олександр Желтяков мав боротись за медалі, а не потрапив навіть у півфінал. Він казав, що на останньому етапі до Олімпійських ігор була дуже погана підготовка. Це те, що мало б бути на високому рівні, але було на поганому. Це, мабуть, питання до керівництва федерації. Не зрозуміло, що відбувається. Також плавці кажуть, що вони захворіли. Тож, можливо, ми втратили кілька медалей, але це не 100% так.

– Як ви вважаєте, де ми ще зможемо поповнити загальну командну скарбничку нагородами?

– Звісно, ми розраховуємо на веслувальників – байдарку-четвірку, байдарку-двійку. Наче під час підготовки все було добре. Сподіваємось і на каное-двійку, на екіпаж Людмила Лузан/Анастасія Рибачок – вони мають високі шанси на медаль. Людмилі важко розраховувати на медаль у спринті, адже дуже висока конкуренція, але вона, звісно, один із основних кандидатів на медаль. Це веслування, це вода, це вітер, і вітер має значення на веслувальному каналі. Маючи певний досвід роботи у веслуванні, розраховую десь на три медалі у наших веслувальників. Буде більше – буду лише радий за них.

– 19 медалей ОІ у Токіо зараз виглядають чудовим результатом. Хоча і тоді критики на адресу спортсменів було чимало. Можливо, нам треба щось змінити у сприйнятті олімпійської збірної і її досягнень?

– Не вважаю, що десятки медалей вважаються чимось фантастичним. Звичайно, ця війна накладає відбиток на результати і підготовку. Дійсно, якби не війна, то, можливо, в розвиток спорту вкладалось би більше грошей. Я думаю, що спортсмени вдячні державі, яка допомагає  в підготовці і фінансуванні задля їх спортивних досягнень.

Звісно, коли закінчиться війна, перш за все, треба зайнятись інфраструктурою, щоб будувати і запрошувати до себе на змагання – це буде розвиток нашого спорту, і це стосується всіх видів спорту. У нас є потенціал, який слід розвивати. А нашим спортсменам я можу лише побажати успіхів і удачі у Парижі, бо бачу, що всі налаштовані на перемогу, особливо зараз, коли йде війна. Всі дуже розчаровуються, коли не виходить добитись успіху. Треба тільки вболівати за наших спортсменів, а не критикувати. Треба звертати увагу на об’єктивні труднощі, які є. Слід вболівати, і слід це розуміти.

Поки що тягнуть ветерани, а молодь ще себе покаже

Спортивний оглядач кропивницького щотижневика «УЦ» та олімпійський журналіст Юрій Ілючек вважає, що Україна дійсно недобирає медалей у Парижі. Про це вже можна казати зараз. Але що стало причиною цього?

– Пане Юрію, а як вважаєте ви? Ця Олімпіада для нашої збірної – успіх чи невдача? Враховуючи, що в країні йде війна, і ми змагаємось не на рівних умовах з усіма.

– Багато хто, на кого ми тут розраховували, виступили не так, як нам хотілося б. Але з іншого боку, потрібно розуміти, що тут ведеться загальний командний залік саме по золотим медалям. І якщо завтра-післязавтра чи до кінця Олімпіади ми будемо мати ще дві, а може, й три золоті медалі, то ми побачимо де ми будемо в загальному заліку. І результати минулих Олімпіад тоді здаватимуться нам не такими вже й гарними. Тому тут все потрібно розбирати відповідно до того, яка була підготовка, як готувалися.

Попередня Олімпіада проходила ще тоді, коли не було війни і не було, перш за все, пригніченого морального стану атлетів. Особливо тих, у яких родичі, діти вдома. Тому вони, виступаючи, думають про те, що там в Україні. Моральна відповідальність також накладається, тому що навантаження підвищене. Вони розуміють, що від них очікують, і від цього у них є хвилювання за результат, і воно психологічно давить на них. Вони розуміють, що у разі невдачі їм скажуть, що вони не виконали місію перед країною. Вони не зробили того, чого від них очікували. Але тут головне інше. Головне те, що ми виступаємо, а наші вороги не виступають. Що про них тут не чутно і не видно, і ніхто про них не згадує. І це вже наше певне велике досягнення.

– Чи не слід всім нам інакше дивитись на Олімпіаду? Все ж таки, ми не такі потужні, як Британія, Японія чи Китай. У нас цілий комплекс проблем у країні, які потребують вирішення. І спорт – далеко не найголовніша… 

– Ну і не потрібно зараз розглядати Олімпіаду так… Ми дійсно не можемо зараз конкурувати з потужними країнами. До того ж подивіться на спортивну гімнастику, на мою думку, у нас там просто відібрали медаль. З погляду реклами, телевізійності, привабливості, кому було краще виграти багатоборство у чоловіків? Японцю? Японець – президент міжнародної федерації. Китайцю? Вони мають велике лоббі. І тут два українці лідирують після чотирьох видів. Звісно, не потрібні українці на п’єдесталі, і в цьому плані потрібно також працювати. Треба працювати нашим федераціям, працювати МОКу, міністерству, щоб мати своє представництво і щоб нас поважали. Правильно сказав Олег Вєрняєв, «не буде так – якщо у нас війна, то всі нас жалітимуть, і ми будемо приїжджати, і нам ставитимуть і роздаватимуть високі оцінки». Це спорт, великий спорт, великі гроші. Дивитись на твої невдачі і проблеми ніхто не буде. Якщо ти приїхав – змагайся.

– Від кого очікували більше на цій Олімпіаді?

– Звісно, ми очікували на більше. Чекали медалі від Романчука, який незрозумілим чином провалився на 800 метрах, від Бухова… Юлія Левченко також не потрапила у фінал у стрибках у висоту, пояснивши це тим, що вона не була готова. Не було й чути, що вона була не готова по ходу сезону. Безумовно, думали, що й Дарина Білодід «зачепить» медаль.

У командному багатоборстві у чоловіків у гімнастиці ми сподівались на медаль. І тут знову ж таки, десь є і фактор суддівства – десь недотягують. І ми відчули це на особистому багатоборстві, що судді наших просто придушували, тому було важко на щось розраховувати. І у стрибках ми розраховували на щось більше, але невдало виступив Середа. Бачите, скільки ми вже не дорахували?

В цілому ж я думав, що це буде успішна Олімпіада, але поки що більше розчарувань. На що б я ще розраховував? Є боротьба. Є ще й брейкінг, є скелелазіння.

– Та кількість нагород, які ми маємо сьогодні, це результат того, що переважна більшість кандидатів на медалі у нас зараз – молодь, яка ще не дійшла до свого кар’єрного піку?

– Є проблема зміни поколінь також. Деякі атлети ще не вийшли на “пік”. Ковтун ще дуже молодий, йому 20 років. Костюку лише 21 рік. І ви знаєте, наступні дві Олімпіади можуть бути їхніми Олімпіадами, як і в Середи. Я думаю, що ми будемо радіти не одній чи двом. Їх буде п’ять-шість. Але головне зараз інше – здобути нашу головну перемогу, а на спортивних майданчиках ми ще обов’язково будемо сильними. А на цій Олімпіаді, я думаю, ми ще не сказали свого останнього слова.

Медалей не стільки, скільки хотілося б, але вони ще обов’язково будуть

Юлія Пазенко із «Суспільне Спорт» вважає, що нам слід переглянути своє ставлення до Олімпійських ігор і треба вчитися цінувати ті успіхи, які ми маємо сьогодні, тому що війна, яка досі триває, матиме довготривалі наслідки у спорті. Багато талановитих дітей і молоді виїхало з України, і, як не прикро це визнавати, схоже, що назавжди. Тож десятки медалей за одну Олімпіаду для нас тепер це більше мрія, ніж реальність.

– Пані Юліє, ми вже на екваторі Олімпіади. А загальний командний доробок міг би бути кращим?

– З мого досвіду роботи на Олімпіадах, на Іграх на перший план насамперед виходить психологічна готовність. Фізична тут, якщо травми не заважають, у всіх в найкращій формі. А от з психологією впоратися дуже важко. У багатьох  провідних командах працює багато людей, починаючи з психологів, дієтологів, фармакологів. Спортсмен там просто каже, що його турбує, що йому потрібно, і всі ці питання вирішуються. Звісно, що у нас немає зараз можливостей створити надкомфортні умови спортсменам. До того ж, коли життя твоїх рідних і близьких під загрозою, навіть  перебуваючи за кордоном, ти все одно хвилюєшся. І через це втрачаєш необхідні відсотки психологічного налаштування. Виступ на Олімпіаді – це інколи декілька секунд, і мінімальна розконцентрація може стати фатальною. Недарма кажуть, що в спорті вищих досягнень немає дрібниць. Мені здається, що, насамперед, наші невиправдані медальні надії пов’язані саме з цим. І це не просто виправдання. Це констатація факту і тих умов, в яких ми сьогодні живемо, можливо, інколи навіть не помічаючи, наскільки вони впливають на наш моральний стан.

– Як ви вважаєте, де ми ще зможемо поповнити загальну командну скарбничку нагородами? На кого вся надія далі?

– Попереду Людмила Лузан  і її двійка з Анастасією Рибачук. Попереду і Каміла Конотоп. Попереду борці і борчині. Дівчата в артистичному плаванні можуть поборотись за нагороди, легкоатлети теж, сподіваюсь, останнього слова ще не сказали. Шанси ще є, і є люди, які можуть їх реалізувати. Тому сподіватимемось на наше краще майбутнє на цих Олімпійських іграх.

– Чи слід нам всім щось змінити у сприйнятті олімпійської збірної і її досягнень?

– Очевидно, що Україна в стані війни навряд чи може виділяти великі ресурси на спорт в порівнянні навіть з плюс-мінус собі рівними країнами. Спорт не може бути в пріоритеті в тих умовах, в яких живемо ми і наша держава. Спонсорів нині теж не так легко знайти. Ми боремося за виживання – і в спорті зокрема.

Звісно, треба переглядати своє сприйняття наших олімпійських успіхів – десятки медалей найближчим часом у нас навряд чи будуть.  І боюся, що далі буде ще гірше, бо всі ми знаємо, скільки юних спортсменів зараз виїхало з України. Дуже велика частка залишиться там, де вони перебувають від початку повномасштабного вторгнення. Вони там тренуються, асимілюються і, можливо, з часом виступатимуть за інші країни. Це багато країн пережили, у яких були війни. Тож нам слід ставитись до цього з розумінням.

Давайте бути чесними: в тій ситуації, в якій ми перебуваємо, в умовах, яких тренуються наші спортсмени – під повітряними тривогами, без електрики, без належного фінансування рівня інших країн – дуже несправедливо було б вимагати від них таких же результатів, як і в успішних країнах, де все спокійно і люди можуть собі дозволити зосередитись на спорті. Тож давайте цінувати те, що маємо зараз. Я оптимістка по життю, але все ж таки досвід і реалії говорять про те, що боротися за подіуми українським спортсменам надалі буде ще тяжче, і ми маємо бути до цього готовими.

Источник: kp.ua