Фото: Хакан Акгюн/Anadolu via Getty Images
Чудес не сталося. Найкращі румунські медики до останнього намагалися врятувати 80-річного Мірчу Луческу, запобігаючи зупинці його серця. У вівторок, 7 квітня, Майстра не стало. Його самопочуття погіршилося ще 29 березня, просто на тренувальному полі бази збірної Румунії, яку він очолював. Потім була зупинка серця в автомобілі швидкої допомоги, кілька екстрених реанімаційних процедур та штучна кома, з якої він так і не вийшов. За станом тренера стежив не лише румунський, але й увесь футбольний світ, особливо Україна. Майстер давно вважався своїм, рідним, легендарним. Яким він був, чим запам’ятався, чого досяг, і трохи про те, яким ми його не знали, – у матеріалі Коротко про.
Від гніву донецьких фанів до Кубка УЄФА
Румунський фахівець провів 12 років на чолі донецького “Шахтаря”. Це абсолютний рекорд для “гірників”. З 34 інших наставників ніхто навіть близько не наблизився до десятирічного рубежу. Та й за кількістю завойованих титулів йому немає рівних: 22 трофеї. Найвизначніший – останній в історії Кубок УЄФА у 2009 році. Крім того, 8 чемпіонських титулів та 6 Кубків України.
Насправді, українська кар’єра румунського тренера у «Шахтарі» могла розпочатися раніше. У січні 2002 року спортивних журналістів зібрали на пресконференцію, де всі очікували представлення нового головного тренера. Інтрига полягала в тому, що ніхто не знав, хто ця людина. Багато хто здивувався, коли Рінат Ахметов представив італійця Невіо Скалу, адже в місті вже помітили моднішого і на той момент перспективнішого Мірчу Луческу. Виявилося, що переговори тоді велися, але угода не була досягнута.
Ахметов досяг свого у 2004 році. І всі роки роботи Майстра з командою безмежно йому довіряв. Навіть коли у 2008 році гра команди зазнала катастрофічного спаду, і фанати вивісили банер румунською: «Мірча, в Італії твій дім уже згорів би. Не зловживай українською гостинністю», Ахметов не здригнувся. Доказом вірної ставки стало виграння «Шахтарем» Кубка УЄФА у 2009 році. Збоку здавалося, що стосунки тренера та президента були не просто робочими, а радше дружніми. Що є рідкістю у великому футболі. Співпраця клубу та тренера закінчилася у 2016 році, але були й інші варіанти…
Київський ренесанс Майстра
У 2020 році, за словами Луческу, «гірники» відхилили його пропозицію безкоштовно повернутися і очолити клуб. Чому? Невідомо, і Ахметов це не коментував. А Луческу таки повернувся в Україну, але до табору непримиренних супротивників донеччан – «динамівців». Фанати «біло-синіх» зустріли його протестами та банерами «Lucescu Go Home», а сам Мірча в перші дні навіть заявив про можливу відставку. Але Ігор Суркіс, так само як колись Ахметов, проявив залізну витримку. Він переконав румуна залишитися, і ця ставка миттєво окупилася.
У перший же сезон «старий» створив диво: «Динамо», яке перебувало у кризі кілька років, здобуло всі внутрішні трофеї – чемпіонат, Кубок і Суперкубок України. Луческу став єдиним тренером, який виграв «золотий дубль» з обома грандами. Він вивів команду до групового етапу Ліги чемпіонів, заробивши для клубу десятки мільйонів євро.
Стосунки з братами Суркісами були не менш довірливими, ніж з Ахметовим, але будувалися в екстремальних умовах. Коли розпочалася повномасштабна війна, Луческу перетворився з просто тренера на головного дипломата клубу. У свої 77–78 років він проводив тижні, подорожуючи автобусами між Києвом, Польщею та Бухарестом, організовуючи благодійні матчі «За мир». Фінал київської історії настав у листопаді 2023 року після поразки від того ж «Шахтаря». Мірча пішов гідно – заявив про це просто на пресконференції, зі сльозами на очах, сказавши, що «залишає частинку своєї душі в Україні».
Ахметов зробив ставку на Луческу у 2004 році. Фото: ФК “Шахтар”
Поліглот із секретом
Мірча був поліглотом. Він вільно володів 7 мовами (румунська, англійська, португальська, іспанська, італійська, французька, російська). Але на початку своєї української кар’єри на пресконференціях він все одно надавав перевагу послугам перекладачів. Почувши запитання, він отримував додаткові кілька секунд на «обдумування», доки помічник перекладав. Така маленька хитрість.
Щоправда, не обходилося без курйозів. Іноді перекладачів запрошували «з боку», і вони не завжди точно передавали суть. Луческу зазвичай терпів і відповідав по-своєму. Але, бувало, міг розлютитися і відчитати «тлумача» за спотворений зміст питання.
Джентльмен, якого вважали сексистом
У 2016 році Луческу звинуватили у сексизмі. Після матчу «Шахтар» – «Зоря» (до речі, програного «гірниками») він вручив Катерині Монзуль, яка дебютувала як головний арбітр поєдинку на прем’єр-лізі, букет білих троянд. І тут почалося… У чому тільки не звинувачувала преса Майстра: від передбачуваного прояву гендерної нерівності до абсурду – спроби «задобрити суддю на майбутнє».
Пікантності ситуації додавало й те, що тренер славився своєю постійною критикою суддів, які зазнавали її майже після кожного матчу. А тут такий несподіваний поворот… Критика Луческу не збентежила, він і надалі регулярно обдаровував жінок-суддів букетами. Як вони на це реагували? Спілкуватися з пресою арбітрам заборонено за контрактом, але, судячи із задоволеного виразу обличчя тієї ж Монзуль, їй така увага була приємна.
З дружиною Неллі Мірча прожив разом 59 років. Фото: Прес-служба ФК «Шахтар»
Колекціонер смислів
Мірча Луческу завжди виділявся з-поміж типових футбольних тренерів. Він міг годинами проводити час в антикварних крамничках чи на аукціонах. Його пристрасть – румунський та європейський живопис. У футбольних колах пошепки обговорювали вартість його приватної колекції: у нього вдома в Бухаресті зібрано понад 300 полотен. Його гордість – полотна румунських класиків Миколи Григореску, Штефана Лук’яна та Миколи Тониці, чиї роботи вважаються національним надбанням. Окрім румунів, у колекції Майстра гідне місце займають етюди французьких імпресіоністів та рідкісні італійські майстри XVII–XVIII століть.
У Донецьку він дивував співробітників клубу тим, що міг підтримати змістовну розмову про архітектуру чи історію релігії. А переїхавши до Києва, Луческу став частим гостем столичних художніх галерей. Якось його помітили на одній із виставок – тренер глибокодумно розглядав картини, повністю відсторонившись від майбутнього матчу в Лізі чемпіонів. Для нього мистецтво було єдиним способом перезавантажити мозок після колосального тиску трибун.
Окрім живопису, Луческу був фанатом мемуарної літератури. У його дорожній сумці завжди лежала книга, і це ніколи не був легкий детектив. Біографії видатних політиків, праці з філософії та історії… Він вважав, що тренер повинен постійно інтелектуально розвиватися і не стояти на місці. “Якщо ти читаєш тільки спортивні газети, ти ніколи не побудуєш команду-чемпіона”, – любив повторювати Мірча.
Головний трофей
Зі своєю майбутньою дружиною Неллі він познайомився ще студентом в університетській їдальні в Бухаресті. Це було кохання з першого погляду, що переросло у союз, який тривав 59 років. У футбольному світі, де розлучення та скандали – звичне явище, подружжя Луческу завжди залишалося взірцем старої аристократичної поведінки. Неллі не просто супроводжувала чоловіка в усіх його закордонних відрядженнях – від Італії до Туреччини, вона була його головним радником і єдиною людиною, чию думку Мірча ставив (за його словами) вище за власну.
Коли у 2004 році постало питання про переїзд до Донецька, саме згода Неллі стала вирішальною. Вона облаштовувала побут в Україні, вивчала мову і створювала ту атмосферу домашнього затишку, яка була так необхідна імпульсивному Майстру. У Києві їх часто бачили, як вони прогулювалися удвох, тримаючись за руки. Сім’я для Луческу завжди була закритою територією. Свого сина Развана він виховав у такій же системі цінностей – той пішов слідами батька і став успішним тренером, вигравши Лігу чемпіонів Азії. Але головною хранителькою сімейного вогнища завжди залишалася Неллі. Мірча неодноразово зізнавався, що без її терпіння та мудрості він би ніколи не досяг таких висот. “Вона – мій єдиний справжній трофей”, – про цей аспект життя тренера знали не всі.
Майстер, який умів прощатися
У дебютному сезоні у «Шахтарі» Луческу керував грою «гірників» у тандемі з Віктором Прокопенком, спортивним директором «Шахтаря». До речі, це теж унікальний випадок: попередника не відправили у відставку, а дали йому спокійно передати команду наступнику. Співпраця виявилася плідною, але не закінчилася, вона продовжилася і після того, як Віктор Євгенович зайнявся своїми безпосередніми обов’язками. Коли ж у 2007 році Прокопенка не стало, Мірча запровадив у «Шахтарі» традицію: кожного разу, коли команда приїжджала до Одеси, вона вирушала до могили тренера.
Згадати, покласти квіти… Щороку букет від Луческу привозили сюди на річницю смерті Прокопенка. Для Майстра це ніколи не було піаром. Так він бачив світ, так розставляв пріоритети. І на прощальній пресконференції з «Динамо», де Луческу оголосив про свою відставку, останні його слова були присвячені відомому спортивному журналісту Артему Франкову, який напередодні пішов з життя. Сьогодні, хоч як це гірко, настав час згадувати самого Майстра.
З Віктором Прокопенком Луческу провів перші місяці на тренерській лаві «Шахтаря». Фото: ФК “Шахтар”