Фото: інстаграм Артем Лесюк
Три роки без перемог на важливих турнірах могли б поставити крапку на кар’єрі будь-кого, проте не Артема Лесюка. Один із найбільш відомих та досвідчених дзюдоїстів України, 29-річний киянин Артем Лесюк, знову серед лідерів світового дзюдо. На знаковому турнірі Grand Slam у Душанбе Артем не лише здобув «срібло» у ваговій категорії до 60 кг, але й засвідчив, що він готовий до своєї головної олімпійської мети. Після втрати особистого наставника та прикрого пропуску Олімпіади в Парижі Лесюк знову у формі.
Про вартість цієї нагороди, про принципове рішення покинути подіум під час гімну держави-агресора та про те, чому за межами татамі він знаходить умиротворення на риболовлі та біля кухонної плити, він поділився з журналістом Коротко про.
Незвично бачити росіян на змаганнях
– Артеме, ви здобули «срібло» на Grand Slam у Душанбе. Які відчуття та враження у вас залишилися після турніру? Що для вас означає цей успіх?
– Я дуже задоволений. Це моя перша подібна медаль за три роки. Але особливо радіти немає навіть не те, що бажання, немає потреби. Це тільки один із невеликих етапів до цілі, до якої я прямую. Я радий, що приїхав на ці змагання і зумів продемонструвати своє дзюдо, свою боротьбу. І що я готовий змагатися, боротися за нагороди та перемагати.
– Як вам далася дорога до фіналу?
– Я зробив те, що вмію – виконав свою роботу. Виходив із кожним опонентом і боровся у стійці та партері, атакував першим номером. Все, що планував, – все вдавалося.
– Було декілька поєдинків із представниками держави-агресора. Чи налаштовуєтеся на них якось по-особливому?
– Емоційно це складніше, тому що це досить незвично. Незвично бачити їх тут. Навіть до повномасштабного вторгнення вони змагалися без прапора, без гімну. А зараз ситуація ще гірша, вони є агресором, що визнано у всьому світі. Виходячи на поєдинок, намагаюся не дуже думати, що це росіянин, щоб це не відволікало. Це просто опонент, якого потрібно здолати.
– Під час церемонії нагородження ви не стали залишатися на подіумі в той час, коли звучав гімн держави-агресора. Чи виникали якісь непорозуміння через це з організаторами турніру?
– Жодних непорозумінь не було. У нашій міжнародній федерації є затверджений регламент, який надає нам можливість після офіційної частини не бути присутніми під час гімну.
– Які цілі ставите перед собою на майбутнє?
– Хочу набрати хорошу форму, вибороти більше медалей. Незабаром розпочнеться олімпійський відбір, і я хочу потрапити в олімпійський рейтинг, набрати необхідну кількість очок і поїхати на ще одні свої Олімпійські ігри, які відбудуться в Лос-Анджелесі.
Здобути перемогу лише силою або тактикою неможливо
– Коли ви вперше відчули, що дзюдо для вас не просто спорт, а покликання?
– Мабуть, коли почалися перші серйозні міжнародні змагання, у кадетському віці. Тоді я зрозумів, що це вже не хобі, це робота. У той час я починав отримувати перші гроші – призові, заробітні плати, премії. Це були невеликі кошти. Але це була моя перша робота, від якої я отримую задоволення.
– Який період у вашій кар’єрі був психологічно найскладнішим і що вам допомогло пережити такий період?
– Після Олімпійських ігор у Токіо, коли я залишився без свого наставника. Через сімейні обставини він пішов із дзюдо. І потім я не пройшов відбір на Олімпійські ігри в Парижі. Я програв конкуренцію і досить довго взагалі був без медалей, без перемог і без бажання тренуватися. Це були найскладніші періоди. Але нещодавно я дещо змінив у своєму житті. І зараз я дуже задоволений своїм дзюдо, тренуваннями.
– Які риси характеру сформувало у вас дзюдо?
– Цілеспрямованість. Тому що, незважаючи на всі важкі часи, травми, поразки, я все одно тут і я рухаюся до своєї мети. Як би складно мені не було. Це мені імпонує. Я вважаю, що найголовніша риса – це цілеспрямованість і здатність ніколи не здаватися. Якщо є мета, то потрібно завжди йти до неї, попри все.
– Що більше дало вам у персональному розвитку як спортсмену: невдачі чи перемоги?
– Звичайно, це невдачі. Лише невдачі змушують тебе рухатися далі, виправляти свої огріхи, вдосконалюватися. Перемога може тебе десь засліпити. А поразка буде завжди тримати в тонусі і показувати твої вразливі місця. Тому без поразок не буде перемог, це 100%.
– Як би ви охарактеризували свій стиль дзюдо? І що важливіше у дзюдо – “фізика” чи вміння стратегічно мислити?
– Мабуть, сила. Тому що у мене така більш силова боротьба, ближче до грузинського дзюдо. Я віддаю перевагу силовим прийомам. Багато спортсменів використовують швидкість, рухи руками і ногами, а я більше люблю силове дзюдо. Тому, якби можна було вибирати, я б обрав бути важковаговиком і завжди використовував би свої прийоми, які дуже підходять для великих вагових категорій. У дзюдо не можна виокремити “фізику” чи вміння тактично мислити, тому що дзюдо – це дуже інтелектуальний вид спорту, потрібно завжди думати і дуже швидко приймати рішення. Розділяти не можна. Здобути перемогу лише силою чи тактикою неможливо. Потрібно використовувати свою силу і силу супротивника проти нього, а для цього потрібно вміти думати і дуже швидко ухвалювати рішення.
Не виключено, що 3-річний Артур піде стопами батька. Фото: інстаграм Артем Лесюк
Якби не дзюдо, став би шеф-кухарем
– Який ви поза татамі? Чим захоплюєтеся?
– Я такий самий витриманий і спокійний, як і в спорті. Який я на татамі, такий самий я і в житті.
– Що допомагає вам «відновитися» після турнірів і тренувань?
– Я люблю риболовлю, без різниці – весна, літо… Можу прокидатися дуже рано і знаходитися там цілими днями. Дехто каже, що це складно і безглуздо, а я отримую велике задоволення. Для мене це найкращий відпочинок – піти і побути наодинці. Мені ніхто не потрібен на риболовлі. Тільки я і вудилище. І ще дуже люблю готувати. Я обожнюю їжу і дуже смачно готую, це прямо моє ще одне хобі.
– А книги, фільми?
– Зараз читаю «Гру престолів», серію книг. Але більше люблю фільми. Люблю «Гаррі Поттера» і фільми з Жан-Клодом Ван Даммом. Серіалів дуже багато. Я, напевно, кінолюбитель. Того ж «Гаррі Поттера» я можу переглядати по декілька разів на рік.
– Що б обрали у житті, якби не дзюдо? Що вам до душі?
– Якби не дзюдо, я б обрав бути шеф-кухарем. Люблю готувати. Причому не звичайну їжу – каші чи макарони. Так, я це роблю. Але мені більше до вподоби готувати страви різних країн, у яких я був, які страви там смакував. Тому, коли повертаюся додому, я із задоволенням готую і насолоджуюся. Тому, мабуть, я був би шеф-кухарем.
– Що вам дало дзюдо у житті не в плані медалей і перемог, а в плані якихось життєво важливих речей, цінностей?
– Я вважаю, це вміння цінувати людей, які поряд із тобою. Цінувати час. Цінувати те, чим ти займаєшся. Любити роботу, своє життя, жити тут і зараз. Тому що спорт швидко закінчується. Наче я нещодавно поїхав на свої перші змагання, а як подумаю – то я вже 20 років у дзюдо. Дуже скоро, напевно, час завершувати. Тому слід цінувати час, цінувати людей, які знаходяться поруч. Завжди можна зрозуміти, хто за тебе справді переживає, а хто – ні. У цьому спорт – це дуже класно. Ти починаєш дивитися на все під різними кутами.
– Про що мрієте?
– Мрію бути щасливим. Бути зі своєю родиною. Якщо брати спорт, то, звичайно, це медалі чемпіонатів світу та Європи, олімпійська медаль, до якої я прямую, це мрія, яка досі у мене є. Мрію завершити спорт так, щоб про мене згадували не тільки як про хорошого спортсмена, а і як про хорошу людину. Це також одна з моїх мрій.