Мешканці обстріляного району Донецька: У нас більшість невдоволені Росією, може тому й стріляли

Фото: REUTERS

З неділі, 21 січня, донецький мікрорайон Текстильник на слуху у всієї України та навіть світу. Обстріл у центрі спального району забрав життя 25 людей, поранених понад два десятки. Трагедія сталася у першій половині дня, коли у розпалі була торгівля на місцевому ринку.

На жаль, Текстильнику не звикати. Спальний район Донецька – місцевий аналог київських Позняків – давно вже не спить спокійно. Війна поруч, всього за кілька кілометрів, і не два роки, а десять.

Життя у «червоній зоні»

Текстильнику «пощастило» розташуватися на західній околиці Донецька та стати одним із районів так званої «червоної зони» міста, куди входять і північно-західні, і північні окраїни – частина Куйбишевського району, наприклад. Війна тут розпочалася задовго до 24 лютого 2022 року.

Від Текстильника у Кіровському районі Донецька до Петрівського району, що тягнеться якщо не до Мар’їнки, то до її передмість, – один міст через залізничні колії. Серце мікрорайону – бавовняний комбінат, який дав назву житловому масиву, де колись селилися переважно його працівники. Поступово контингент змінився не раз, і «Текстиль» став великим багатонаціональним, багатоликим районом, галасливим і діяльним.

Зараз ХБК – практично мертве підприємство із великою промзоною. Якою ще у 2014 році не забули скористатися бойовики так званої «ДНР», розмістивши там і особовий склад, і боєкомплекти, і різні вогневі системи. Все це лупило всі ці роки у бік Мар’їнки, Курахового, Вугледара, іноді розгортаючись і накриваючи сам Текстильник, а то й центр міста. Тоді в Донецьку «військкори» повідомляли про те, що «ЗСУ обстрілюють мирних громадян», і корчили скорботні міни, мовляв, «нацисти» ж…

Доповнюють картину Текстильника сільськогосподарські поля та лісопосадки. Туди раніше ходили на шашлики, там співали пісні під гітару, а зараз бояться сунути носа зайвий раз. Донецькі посадки – це не для відпочинку, а для маскування зрозуміло, чого. Таблички “Обережно міни!” розвішані тут дуже переконливо, і перевіряти їх наявність ніхто не ризикує.

До речі, через поля Текстильника за старих добрих часів місцевий народ бігав на узбережжя озеро Кірша, біля якого розкинулися дачі гравців ФК «Шахтар», а також з’явилася академія ФК для дітей. Зараз на дачах живуть бойовики з регаліями та чинами, тож позагорати на берегах Кірші – місія, м’яко кажучи, не найлегша.

А ще Текстильник – це старі та нові житлові масиви, духовно об’єднані двома ринками – «Меркурій» та «Сокіл». У них багата історія, але зараз частина з них напівпорожня, а інша частина шалено торгує всім, що є.

– Скільки себе пам’ятаю, із 80-90-х років за ці ринки постійно йшли якісь розбірки. І стріляли там, і вбивали, і народ ганяли. З 2014 року на них поклали око “казаки” з Росії, а частину контролюють представники азербайджанської діаспори. Їхні розбірки перетворилися на побоїща. Звичайно, про це не розкажуть у місцевих ЗМІ, але обстріли на ринках Текстильника, на початку війни – це були самі ті розбірки між різними анклавами бойовиків «ДНР». Стріляли з мінометів, зі стрілецького, але все видавалося за обстріл ЗСУ, – розповідає старожил мікрорайону Анатолій Ковалюк.

Вибухи пролунали на ринку, у розпал торгівлі. Фото: REUTERS

Ловили український зв’язок та знімали фото під страхом в’язниці

Обстріл у неділю, 21 січня, припав в основному на маленький стихійний ринок, який розташувався біля колишнього магазину шахти ім. Засядька. Були такі у Донецьку до війни: багате вугледобувне підприємство відкрило мережу магазинів у форматі «міні-супермаркет». З початку окупації магазини «націоналізували» і віддали в оренду всім, хто захоче. Уздовж пішохідної доріжки біля магазину постійно шикувалися в рядок бабусі, які торгували городньою петрушкою, в’язаними шкарпетками та новонародженими кошенятами. До війни бабусь ввічливо прибирали на призначені для торгівлі місця, але десять років тому «стихійник» почав знову розростатися і став своєрідною філією «Меркурія» та «Сокола». Сюди додалися торговці фруктами та соліннями, м’ясом та солодощами.

І бити сюди ЗСУ не було жодного сенсу, впевнені тверезомислячі донеччани. Одна річ – витратити дефіцитні снаряди, щоб розгромити великі військові цілі: електропідстанцію (читай – вогневу точку бойовиків) на тому ж ХБК чи нафтову базу у Макіївці. Стріляти у людей похилого віку ніхто не збирався.

– Коли ми відійшли від шоку, то перше, що зрозуміли – ми не побачили ям від снарядів. Але таке вже було. Скрізь пишуть, що обстріляли 155-мм снарядами, але там дірки були б у метр діаметром. Дірок не побачили. А коли дуже оперативно прийшли комунальні служби, які почали прибирати місце прильоту, то одразу стало зрозумілим – це приховування слідів. Адже самі росіяни сказали, що це на кшталт теракту, відкрито кримінальну справу… А хіба можна чіпати місце злочину, якщо там ще не побували слідчі, експерти-криміналісти? – запитує ще один мешканець мікрорайону Андрій Смолін (ім’я змінено). – У мене багато сусідів торгують на ринках. Вони розповіли, що було відчуття, що таки стріляли з мінометів, а це калібр 82 мм і дальність стрільби – від 3 до 6 км. Якби це було 155 мм, там би і “засядьківський” магазин знесло.

Дончанка Євгенія каже, що під удар потрапив і магазин побутової техніки «Фокс» (колишній «Фокстрот»), біля якого у вихідні збиралися десятки людей, щоб упіймати мобільний зв’язок українського оператора.

– На п’ятачку біля «Фокса» постійно стояли люди з телефонами. Хто зідзвонювався з рідними, хто отримував СМС із банку. Туди добивався зв’язок з Мар’їнки чи Курахово, але останнім часом із цим було погано, мабуть, у Мар’їнці зруйнували чи пошкодили вежу стільникового зв’язку, – каже Євгенія.

Також донеччани не розуміють, чому на тлі заборони на фото та відео наслідків прильотів (під страхом кримінальної відповідальності!) все вищезгадане з’явилося в соцмережах через кілька хвилин після інциденту, а потім ретельно висвітлювалося «військкорами» та російськими журналістами. Знімати на телефон те, що відбувається звичайній людині – значить, потрапити до в’язниці, але минулої неділі знімали всі, кому не ліньки.

– Усе це наводить на думку про провокацію. Ось росіяни кажуть, що стріляли “з боку Курахового”. Але зі сторони Курахового перебувають і російські солдати. Яким нічого не варто обстріляти ринок та людей і сказати, що це не вони. Бо надто багато незадоволених у Донецьку, особливо на Текстильнику, – каже донеччанка.

У спальному районі залишилися жити здебільшого пенсіонери. Фото: REUTERS

Обірване життя

А з якого дива жителям мікрорайону бути задоволеними, якщо їхнє життя давно вже перетворилося на пекельне існування?

Мікрорайон сильніше за багато інших районів Донецька страждає від безводдя. Вода у крани приходить одиницям людей, які живуть на перших поверхах. Ті, хто живе у 9-, 10- та 14-поверхівках, задовольняються набором води з водопровідної труби у підвалах. Технічні води. Питну донеччани давно вже купують по 3,5-4 рублі за літр (1,3-1,7 грн), і та, за відгуками, далека від понять «чиста» і «питна».

Цю воду, розлиту в 5-6-літрові пляшки, необхідно підняти ліфтом на свій поверх. А ліфти на Текстильнику відключають із гнітючою регулярністю не на дні – на тижні. Як виживають старі та інваліди – знають лише їхні милосердні сусіди.

Ремонти будинків, що старіють і протікають з кожним роком все сильніше? Помилуйте, такого немає у всьому місті! Трамвайне сполучення з центром міста? Непотрібна надмірність. Приїхати із центру Донецька на Текстильник після 19.00? Громадського транспорту немає, беріть таксі за тисячу-другу карбованців. Опалення немає? Платіжки із чотиризначними цифрами все одно прийдуть, і спробуйте тільки не сплатити.

«Росія у мініатюрі», – гірко жартують на Текстильнику, згадуючи, який ривок мікрорайон мало не зробив напередодні війни-2014. Декілька новобудов завмерли на стадії коробок, а нові супермаркети – на стадії фундаменту. Запланований ремонт доріг вздовж основних вулиць мікрорайону відклався на десять років, а то й більше. Міст на Петрівку (сусідний мікрорайон) автомобілісти намагаються проскочити якнайшвидше, він не бачив ремонту дуже давно, при цьому катається важка техніка. З цієї ж причини побиті дороги в центр, які влітку латалися-латалися – і все без толку.

Текстильнику не пощастило багаторазово, але він продовжує демонструвати дивовижну чіпкість: звідти поїхали далеко не всі, і «громадян РФ», що залишилися, зовсім не в захваті від свого нового статусу. Цілком можливо, ця непокора і стала підставою для показового обстрілу мешканців мікрорайону. На жаль, явно не останнього…

Источник: kp.ua