20 років страждань: дівчина з великої родини звернулася до суду проти братів-військових через муки та смерть сестри

Фото: threads.com/@nyusha_nadyushka

Навесні 2008-го спочатку Житомирська область, а потім і вся Україна були вражені новиною про те, як мати 12 дітей чотири роки представляла померлу дочку як… живу. Було відкрито кримінальне провадження, проте галас швидко з’явився та зник. А зараз отримав непередбачуваний резонанс. Інша дочка повідомила, яким катуванням піддавалася в сім’ї, що вважалася не зразковою, але цілком нормальною. І подала заяву в поліцію про систематичні зґвалтування та насильство. Що писали про ту давню подію, що стало відомо сьогодні – у матеріалі Коротко про.

«Я довго йшла до цього рішення. Воно було найскладнішим у моєму житті…» – цей пост Надія Вікарій розмістила в соціальній мережі Threads цього березня. 31-річна жінка зізналася, що нарешті зважилася написати до ГУ Нацполіції в Житомирській області скаргу на двох рідних братів, які ґвалтували її, коли вона була дитиною, протягом 5 років. І також нібито ґвалтували протягом року Дашу, «поки її не вбили рідні та не поховали з метою приховування злочину».

Де поділася Даша, мати не сказала

До села Старий Солотвин сім’я Тетяни Саннікової переїхала з Бердичева у 2007 році, оскільки мала тут невеликий будинок. Дві старші дочки влаштувалися в Житомирі, де працювали медсестрами, старший син служив у війську, двоє середніх відвідували училище в райцентрі, шестеро молодших дітей були записані до місцевої школи.

Невелика хата невдовзі стала міцним будинком, оскільки родина отримувала допомогу не тільки від держави, а й від благодійників, в тому числі депутатів різного рівня. У багатодітної родини навіть був комп’ютер, подарований керівником Мінсім’ї Юрієм Павленком.

Життєпис у 45-річної жінки був не надто позитивним: одна судимість за крадіжку, друга – за побиття дочки Даші, але покарання були умовні. Заміж Тетяна не виходила, з батьком дітей на прізвище Вікарій жила в цивільному шлюбі, доки той не покинув сім’ю.

Проте, у Старому Солотвині в такі деталі не вникали. Мати не п’є – це вже великий «плюс», діти одягнені, взуті, не голодні, навчаються – зовсім добре. Тетяна швидко стала у селі своєю, була активною учасницею в батьківському комітеті школи. Вікарії-хлопчики мали успіхи в спорті, їх хвалили вчителі. Трохи відставала в навчанні від братів Надійка, але й до неї зауважень не було.

Власне, зі школи все і почалося. Тодішній сільський голова Володимир Дмитренко поцікавився, як навчаються діти з багатодітної сім’ї, і з’ясував, що в навчальному закладі нічого не знають про другу дочку шкільного віку – Дашу. Такої дитини в списках не було, а він же особисто бачив 12 свідоцтв про народження у Тетяни і знав, що на неповнолітніх дітей вона отримує державну підтримку. Пояснити, де Даша, мати не змогла. Володимир Дмитренко звернувся до правоохоронців.

Дівчина довго вагалася і нарешті подала заяву на братів. Знімок екрана з профілю Надії в Threads

Справу закрили, бо цілі кісточки

Як би там не було, а жінка змушена була визнати, що дочка вже чотири роки лежить у землі біля сміттєзвалища, що недалеко від будинку, де сім’я жила в Бердичеві. Коли після розголосу у Старий Солотвин приїхали репортери, Тетяна розповідала таку історію:

«Дашка була якась хвороблива, – передавала слова матері Gazeta.ua – Нариви то на одному пальці, то на іншому. Якась інфекція, мабуть. 19 червня 2004-го вона вранці піднялася, щось з’їла. Впала, з рота пішла піна. Це було й раніше, але думала, що то через сварки. Цього разу померла. Ми з Свєткою вивезли тіло на берег річки. Поклали у яму від дерева й руками засипали. Ховати на кладовищі боялися».

Як почався вересень, в школі звернули увагу на відсутність Даші. Тетяна повідомила, що дочка захворіла, навчається вдома, приносила медичні довідки та зошити із завданнями. Педагоги кілька разів намагалися зайти до Саннікової, але їм не відчиняли. Зрештою, школа погодилася заочно перевести Дашу до четвертого класу, але на початку нового навчального року мати забрала документи, сказавши, що Даша буде навчатися в Житомирі.

В розмові з представниками ЗМІ Тетяна не приховувала, що з двома середніми дочками – Дашею і Надією – у неї були погані відносини. Мовляв, вони росли впертими, неслухняними, крали з дому, брехали, що їх б’ють. З’ясувалося також, що дівчат вже забирали із сім’ї у притулок, але чомусь знову повернули матері.

Коли скандал набрав обертів, Надії в Старому Солотвині вже не було – вона сама попросила повернутися до притулку. «Агенти впливу» намагалися розпитати дівчину про те, що трапилося, зокрема з Дашею, але Надія не хотіла говорити.

Кримінальне провадження, яке порушили по факту смерті Дарії Вікарій, закрили. Кістки, що залишилися від тіла, не мали слідів травмування, причину смерті неможливо було встановити. Залишки дівчинки перепоховали за державний рахунок. Мати не прийшла до доньчиної могили.

Тетяна Саннікова говорила, що завжди пишалася своїми синами. Фото: gazeta.ua

Двадцять років потому: що розповіла Надія

Допис Надії в Тредс сповнений болю. Здається, що вже ніщо не може здивувати, але кожен її пост-згадка шокує все більше. Ось як вчинила мама, коли дівчатка спробували їй поскаржитись на братів.

«Пам’ятаю, що мама так уважно слухала, розпитувала, хто, як, коли, де… Я тоді думала що вона нам вірить і покарає брата… та як же я помилялася. Звісно, нам мама не повірила… Вона дала нам дерев’яну лавочку, ми тримали її на руках, піднятих уверх, Даша з одного кінця, я – з іншого, і кожен раз, коли чиїсь руки опускалися, вона била нас між ніг деревяною палкою від дитячого ліжка». Також Надія повідомила, що в рідному домі зазнавала інших тортур – її прив’язували до батареї, били, змушували їсти зіпсовану їжу. Все пережите дуже сильно вплинуло на її долю та стан психічного і фізичного здоров’я.

«Я вирішила подати офіційну скаргу в поліцію і винести цю історію публічно, тому що в Україні довгий час відбувається масове зґвалтування неповнолітніх дівчат та хлопців близькими родичами, знайомими, вчителями, керівниками гуртків та іншими злочинцями. І діти не знають, що з цим робити, і бояться розповідати. Зі мною в інтернаті були діти, які також були зґвалтовані рідними, яким вони довіряли», – пояснила молода жінка свій мотив.

В поліції Житомирської області підтвердили, що скаргу прийнято, відомості внесено в Єдиний реєстр досудових розслідувань. Правоохоронці проводять перевірку в межах кримінального провадження за частиною 4 статті 152 Кримінального кодексу – групове зґвалтування або вчинене щодо неповнолітньої особи віком до 14 років. “Зараз правоохоронці з’ясовують усі обставини, встановлюють можливих свідків та очевидців подій”, – повідомили в поліції для “УП. Життя”.

Про братів Надії відомо, що зараз вони є військовослужбовцями.

Надію підтримують друзі та її улюблениця Поллі. Фото: threads.com/@nyusha_nadyushka

Чому жертви мовчать

Оприлюднені покази настільки жахливі, що багато хто не хоче вірити, що жертва насильства, яке тривало роками, могла це так довго приховувати.

– Наслідки будь-якого насильства не обмежуються лише синцями, – говорить адвокат, магістр права і психології Валентина Защук. – Вони впливають на психологічний стан людини і можуть тримати її в цьому стані багато років. А тим паче, коли це стосується дитини. Навіть та дитина, яка довіряє своїм рідним, боїться розповісти, що трапилося, бо не знає, як батьки відреагують – чи почнуть сварити, чи підуть розбиратися з кривдником, і можуть настати наслідки для самих батьків. Боїться осуду. Те саме відбувається і в дорослому віці.

Юристка згадує власний випадок з молодості, коли в пошуках роботи прийшла на співбесіду і одразу отримала непристойну пропозицію.

– Нічого не сталося, але я соромилася про це розповісти. Соромилася, бо люди скажуть: а чому сама пішла? Було відчуття, ніби на мені лежить якась провина. Те саме відчуває і потерпіла від насильства людина, особливо, коли страждає систематично і довго.

Адвокат зауважує, що при розробці Кримінального кодексу України, передбачили: коли йдеться про сексуальні злочини щодо неповнолітніх, терміни давності рахуються з дня, коли жертва стає повнолітньою.

– Врахували ту психологічну особливість, що людина, коли стає дорослою, може вийти з ситуації, яка пригнічувала і змушувала мовчати. Вона може розповісти.

Щодо загальної проблеми, яка порушується у відвертих розповідях авторки постів, то Валентина Защук погоджується, що її необхідно вирішувати. Зараз психологічна допомога жертвам насилля розвинена краще, ніж двадцять років тому, і треба зі школи тактовно розповідати, куди можна звертатися.

Про строки давності та докази

Зґвалтування неповнолітньої особи – це особливо тяжкий злочин. Строк давності для такої категорії становить 15 років.

– Але можуть бути винятки, – говорить адвокат. – Якщо тяжкий злочин має ознаки катування, давність може не застосовуватися. Питання по строках давності щодо особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який передбачене довічне позбавлення волі, наприклад, навмисне вбивство поєднане із зґвалтуванням, вирішує суд – застосовувати чи ні.

В соцмережах пишуть, що пройшло багато часу і зібрати докази практично неможливо, проте це не зовсім так.

– Довести важко, але велику роль може відіграти психологічна експертиза. Процесуально передбачено багато інструментів, щоб зібрати докази і довести їх до суду. Все залежить від того, наскільки сумлінно працюють слідство і прокуратура. А також від того, як поводиться потерпілий. Буває, що людина розповіла – і звільнилася від того, що давило. Почула думку оточуючих, зважила перестороги і не хоче рухатися далі.

Юристка підкреслює, що потерпілі завжди пов’язані з кривдниками. І якщо це батьки, завжди підсвідомо є надія, що можеш стати улюбленою дитиною.