Фото: Evan Vucci / POOL / AFP via Getty Images
Минулий та поточний тижні виявились дуже активними для міжнародного розкладу китайського глави Сі Цзіньпіна. Спершу до Пекіна завітав американський президент Дональд Трамп, а потім прибув російський керівник Володимир Путін.
Чому китайський лідер є такою важливою персоною для решти світових лідерів, чому вони «стоять в черзі» до нього на зустріч, що вони прагнуть отримати та чому Україна нині не «веде діалог» з Пекіном – ці та інші питання журналісти Коротко про адресували членкині правління Асоціації китаєзнавців Віті Голод.
Китай сьогодні надає те, чого бракує численним іншим міжнародним суб’єктам
Експерт Української асоціації китаєзнавців Віта Голод. Фото: ФБ Вита Голод
– Чому після Трампа інші лідери так оперативно кинулися до Сі Цзіньпіна – Путін, а зараз ще й сербський президент – Вучич?
– Я б не сказала, що всі прямують до Сі «на поклон». Кожна держава має свої інтереси, підрахунки й обставини. Проте очевидно, що Пекін потроху перетворюється на один із ключових центрів зосередження світової політики.
Китай сьогодні надає те, що необхідно багатьом іншим гравцям: стабільні та прогнозовані відносини, великий ринок, розвинену виробничу базу, фінансові активи, технологічні мережі й політичний вплив у багатьох куточках світу. Останній тиждень показав, що Пекін може одночасно спілкуватись із США, Росією, Європою, а також з Іраном і Північною Кореєю.
У випадку зі Штатами особливо показовим є те, що Китай, ймовірно, вперше за майже пів століття дипломатичних відносин опинився у міцнішій політичній та дипломатичній позиції. Це не означає, що Китай став сильнішим за США у всіх аспектах, але свідчить, що Пекін дедалі наполегливіше нав’язує власні правила гри.
Трамп планував відвідати Пекін ще у березні, однак переніс дату через конфлікт з Іраном. Російський візит готувався заздалегідь і дуже ретельно, і був переважно присвячений 25-річчю Договору про добросусідство, дружбу та співробітництво між Росією та Китаєм.
– Чого вони домагаються своєю прихильністю до Китаю?
– Путіну передусім був необхідний вихід із політичної ізоляції, фінансова допомога і доступ до технологій. Після 2022 року Росія все більше залежить від Китаю – як від покупця енергоресурсів, постачальника товарів подвійного використання та дипломатичного союзника в антизахідному таборі. У відповідь Москва активно підтримує китайську риторику щодо багатополярності та фактично допомагає Пекіну просувати його бачення нового світового устрою.
Трамп, у свою чергу, шукає домовленостей щодо збільшення американського експорту, залякує тарифами, намагається обмежувати доступ Китаю до американських технологій і водночас вийти з безвиході у конфлікті з Іраном. Але насправді він виграє час, сподіваючись, що США зможуть поступово зменшити залежність від Китаю. Водночас, ці відносини навряд чи повернуться до часів Chimerica, коли американська й китайська економіки сприймались як взаємопов’язана система. Атмосфера у Вашингтоні стосовно Китаю сьогодні надзвичайно напружена, і цей антикитайський погляд є двопартійним.
Китайський дипломатичний протокол підкреслює центральне місце Сі Цзіньпіна
– Загалом наскільки зараз у світі вагома роль Китаю, чи дійсно він другий полюс у протистоянні зі США?
– Так, Китай і справді є одним із головних центрів світової могутності, але не в класичному сенсі «нового СРСР». Це не повноцінний військово-ідеологічний блок, як за часів Холодної війни. Китайська сила сьогодні є насамперед економічною, виробничою, технологічною та дипломатичною.
Разом із тим, Китай не зацікавлений у ролі всесвітнього поліцейського, оскільки не готовий брати на себе значні політичні та військові зобов’язання. Китай залишається позаблоковою державою, має поки що відносно невеликий ядерний потенціал і лише одну військову базу за кордоном. Для порівняння, США мають понад двісті військових баз у різних частинах світу.
Сьогодні вплив Китаю полягає не в тому, що він може замінити США як глобального гаранта безпеки, а в тому, що без нього стає все важче розв’язувати ключові питання світової політики й економіки: торгівлі, енергетики, санкцій, постачання критичних матеріалів, штучного інтелекту, промислових мереж і технологічної конкуренції.
Китай також має значний непрямий політичний вплив на погляди країн Глобального Півдня через різноманітні міжнародні та регіональні формати. Саме тому його не зовсім правильно називати просто «другим після США». Я б сказала, що Китай – це окремий центр сили, який намагається поступово переписати правила міжнародного порядку під себе.
– І Трамп, і Путін буквально запобігають перед Сі Цзіньпіном. Що це – сила і вага у світі самого Сі чи просто особливості протоколу, який китайці поважають понад усе?
– Тут треба розрізняти протокол і справжню політичну асиметрію. Китайський політичний протокол традиційно вибудуваний так, щоб акцентувати на центральності китайського лідера. За цим у Пекіні завжди дуже прискіпливо стежили. Церемоніальність, чаювання, подарунки, послідовність зустрічей і розміщення – це також частина китайської політичної культури та гостинності.
За правління Сі Цзіньпіна ця церемоніальність, можливо, стала ще більш помітною. Недарма його нерідко порівнюють з імператором. Після 2012 року уся політична система КНР дедалі більше персоналізувалася навколо самого Сі.
Але у випадку з Путіним йдеться не лише про протокол. Тут вже є певна історія особистих контактів, звички й традиції взаємодії. За різними оцінками, з 2012 року Путін і Сі зустрічалися близько 60 разів у різних форматах. І дійсно може складатись враження, що Путін занадто відверто заграє із Сі Цзіньпіном.
– Як треба іноземним лідерам спілкуватися за протоколом Сі, і чи це не принижує їх?
– Трамп, наприклад, не надто дотримувався китайського протоколу, але поводився напрочуд стримано й говорив обережно. Було видно, що його до цього візиту ретельно готували.
Загалом у дипломатії протокол – це не формальність, а необхідність. У командах кожного лідера є дипломати, які добре знають протокольні особливості різних країн і мають відповідально готувати міністрів чи президентів до закордонних візитів.
Китайці особливо добре розуміють силу символів: хто кого зустрічає, де розташовані прапори, хто перший простягає руку, скільки триває розмова, який вигляд мають перемовини, які формулювання потрапляють до фінального комюніке. У китайській політичній культурі все дуже дисципліновано, вивірено й строго.
Трамп під час візиту до Пекіна був стриманий і суворий. Фото: Alex Wong/Getty Images
Китай ніколи не визнає Росію стороною, що програє у війні
– Для чого Путін приїхав туди? За допомогою у війні, за контрактами, за згодою на будівництво нового газопроводу «Сила Сибіру 2» до Китаю чи ще за чимось?
– Як бачимо, з «Силою Сибіру 2» поки не складається. Путіну так і не вдалося переконати Сі Цзіньпіна погодитися на його будівництво. Головною метою візиту, без сумніву, було продовження Договору про добросусідство, дружбу та співробітництво між Росією і Китаєм. У цьому був важливий символізм: Пекін дав зрозуміти, що Росія залишається для нього стратегічним партнером. Офіційно цей формат відносин визначається як всеосяжне стратегічне партнерство координації в нову епоху.
Про що саме Сі Цзіньпін і Путін говорили за зачиненими дверима, нам невідомо. Китай продовжує діяти обережно і не поспішає брати на себе таку пряму політичну відповідальність.
Проте важливо звернути увагу на склад російської делегації. У ній було багато представників бізнесу, а також наукового, культурного та гуманітарного секторів. Це означає, що після візиту можна очікувати посилення не лише економічної, а й наукової, освітньої, культурної та журналістської співпраці між Росією і Китаєм.
Для України це створює окремий виклик. Російська “м’яка сила” в Китаї отримає ще більше каналів впливу – через університети, експертні кола, медіа, культурні проєкти та академічні обміни. А це ще більше ускладнить роботу української дипломатії.
– Світові медіа повідомили, нібито Сі сказав Трампу під час його візиту, що Путін все одно програє війну в Україні. Чи міг китайський лідер дійсно таке сказати?
– Я була б дуже обережною з цією інформацією, попри те, що її й опублікувало авторитетне видання. Китайська дипломатична мова зазвичай значно стриманіша й обачніша. Сі Цзіньпін міг натякнути, що війна стала для Росії стратегічною проблемою і створює для Москви довготривалі ризики. Але навряд чи він висловив би це безпосередньо як твердження про неминучу поразку Путіна.
Публічно Китай ніколи не визнає Росію стороною, що програє у війні, оскільки це суперечило б його широкій антизахідній лінії та руйнувало б образ російсько-китайського стратегічного партнерства.
Сьогодні в руках Сі вагомі аргументи для світового лідерства. Фото: Alex Wong/Getty Image
Стабільність на кордоні з Росією для Пекіна важливіша, ніж війна в Україні
– Зараз відомо, що Сі Цзіньпін неофіційно підтримує Путіна у війні – грає на його боці у світовій дипломатії та поставляє йому комплектуючі для російського ВПК. А нещодавно стало відомо, що навіть 200 китайських інструкторів навчали російських військових для війни в Україні.
– Так, певною мірою Китай підтримує Росію в цій війні – дипломатично, економічно, а також через постачання товарів подвійного призначення. Але ця підтримка не є такою відкритою, як у випадку Ірану чи Північної Кореї. Китай не надає Росії військових або летальну зброю у явному вигляді. Якби це відбувалося, Україна вже відчула б це на полі бою значно відчутніше.
Щодо повідомлень про російських військових, які могли проходити в Китаї підготовку з використання дронів, радіоелектронної боротьби чи інших сучасних військових технологій, я цього не відкидаю. Китай зацікавлений у випробуванні й вдосконаленні своїх технологій, причому, як ми бачимо, вони можуть опосередковано з’являтися по обидва боки фронту.
Але важливо пам’ятати, що Росія і Китай давно мають розвинену військову співпрацю. Вони регулярно проводять спільні навчання. Тому сама ідея військового обміну між Москвою і Пекіном не є новою.
– Навіщо він це робить, чому Сі підтримує Росію?
– Для Китаю Росія – це перш за все сусід. А для Пекіна стабільність на власних кордонах завжди має першочергове значення. Росія також залишається для Китаю важливим стратегічним балансом у протистоянні зі Штатами. Тому Сі Цзіньпін підтримує Москву не з особистої прихильності до Путіна, а з чіткого геополітичного розрахунку.
Сьогодні багато хто спекулює на думці, що Китай нібито зацікавлений у розвалі Росії, щоб за безцінь отримати доступ до її ресурсів або навіть повернути колись втрачені території. Я не поділяю цю думку. Для Пекіна набагато вигідніша не зруйнована Росія, а слабка, залежна та прогнозована Росія.
Практично на всіх публічних фото Сі вище своїх опонентів. Фото: Contributor/Getty Images
Пекін не буде тиснути на Москву у тому форматі, якого очікує Україна
– Українська тема, без сумніву, буде згадуватись в кулуарних перемовинах Путіна і Сі. Як ви вважаєте, про що там може йти мова?
– Гадаю, що так. Але китайська позиція суттєво не змінилась. Пекін, як і раніше, чекає сприятливого моменту, коли сторони будуть готові сісти за стіл переговорів, а Китай зможе представити себе як відповідального посередника.
– Чи є надія, що Сі вплине на російського диктатора, щоб припинити війну?
– Дуже невелика. Сі Цзіньпін має засоби впливу на Путіна, проте не має політичної зацікавленості використовувати їх в інтересах України. Китай може стримувати Росію від певних небезпечних кроків – наприклад, від ядерної ескалації. Але Пекін не буде тиснути на Москву у тому вигляді, якого чекає Україна, якщо не побачить у цьому власної стратегічної вигоди.
Для Китаю завершення війни є бажаним лише за умови, що воно не призведе до стратегічної поразки Росії та не сприятиме посиленню США. Пекін зацікавлений у керованій стабільності, а не у перемозі Заходу над Росією.
І економічні інтереси також можуть зіграти певну роль. Китай пильно стежить за майбутньою відбудовою України, і китайські компанії вже розглядають можливість долучитися до цього процесу – навіть опосередковано, через європейські структури.
– Як нам реагувати на де-факто антиукраїнську позицію китайського лідера?
– Україні потрібно спілкуватися з Китаєм дипломатично та систематично, але водночас чітко не перетинати власні “червоні лінії”. Китай не реагує на моральні аргументи так, як це часто робить Європа. Для Пекіна значення мають передусім інтереси, ризики, репутаційні втрати, баланс сил і довготривала вигода.
Як свідчить досвід, публічна різка критика Китаю часто не змінює його позицію, а навпаки – викликає роздратування, закритість і може шкодити практичним українським інтересам, зокрема експорту.
– Зараз усі у світі намагаються говорити з Китаєм, а Україна – ні. Чому?
– Україна спілкується з Китаєм, але цей діалог досі залишається недостатньо системним, недостатньо глибоким і часто реактивним. Головна проблема полягає у тому, що в України немає цілісної стратегії відносин із Китаєм.
З китайської точки зору, Україна нині перебуває у перехідному стані: від пострадянського простору, який Пекін тривалий час сприймав крізь призму російського впливу, до поступової інтеграції в європейський простір. Ще до повномасштабної війни українська дипломатія об’єктивно була більше зосереджена на США, Європі та НАТО. Після 2022 року Китай дедалі частіше сприймався Києвом як проросійський, а тому – як токсичний або небажаний напрям для політичного діалогу.
Втім, відсутність системної розмови з Китаєм не змінює його позицію на користь України. Навпаки, вона залишає простір для Росії, яка продовжує пояснювати війну, Україну і весь регіон у власній інтерпретації.
Україні не потрібно мати ілюзій щодо Китаю. Але говорити з ним необхідно. Не для того, щоб переконати Сі Цзіньпіна «стати на наш бік» – це вже малоймовірно. А для того, щоб не дозволити Росії говорити від нашого імені, пояснювати українську позицію безпосередньо, працювати з китайськими експертами, бізнесом і дипломатами та чітко фіксувати українські “червоні” лінії.