У Третій штурмовій все жорстко, але продумано: режисер Любомир Левицький про настрої в легендарній бригаді
Бійці Третьої штурмової бригади стали головними героями документального фільму Любомира Левицького “Ми були рекрутами”, котрий вийде у прокат 2-го травня. В ексклюзивному інтерв’ю Інформатор – Україна режисер розповів, як він впровадив актора до ДШВ (Десантно-штурмові війська України), а також чому артисти мають право на бронь від фронту та чому актори відмовляються грати військових
У Третій штурмовій командири – це не якісь піджаки
– Любомир, як бійці Третьої штурмової ставляться до постійних появ інформації про те, що наша перемога вже дуже близько?
– Дуже реалістично і я б сказав песимістично, бо вони ворога бачать за 10 метрів і вони розуміють, що на сьогодні має ворог, і що пишуть медіа. Тому всі їх надії пов’язані з реальністю. При цьому я не знаю нікого з Третьої штурмової який би нив та розповідав, що все погано. Але і не заглядають далеко на перед.
– Як вони уявляють собі перемогу – вихід на кордони 1991 року чи розвал Росії?
– Швидше друге, тому що за данних обставин, розуміючи, що за кожен метр землі їм доводиться проливати кров про кордони 1991 року мало у кого є ілюзії.
– Зараз про Третю штурмову кажуть як про еліту українського війська, у чому відрізняється їхня підготовка?
– У фізичній або бойовій підготовці все класично, немає нічого особливого, чого немає в інших. Однак одна різниця є: це ставлення до людей. У них таке правило – вони не жаліють людей, але бережуть їх. Все жорстко, але продумано. Ніхто нікого не кине на невиправданий ризик. Їхні командири – це не якісь піджаки, які прийшли на посаду, а до цього ніколи нічого не штурмували. Це ті люди, котрі пройшли все від початку до кінця. Відповідно вони розбираються, де які ризики, у них є крута розвідка, котрій вони довіряють. Ця злагодженість, котра в них є, їх і вирізняє. Також не відчувається “совка”, там все по-новому.
Від перспективи пройти курс молодого бійця акторові стало страшно
– Цей фільм, це історії бійців 3 штурмової – яка з них вас вразила найбільше?
– Я жартома називаю цей фільм “великою послугою українському кінематографу”, тому що у ньому зібралися не просто люди, а персонажі, які є реальними героями. Але це не тільки про Третю штурмову, це архетипи, які є сьогодні й в інших підрозділах. Було дуже складно, бо ми обирали з восьми тисяч людей. Ми шукали таких, щоб вони були яскраві, щоб несли певний образ і не були схожі між собою. Тому провели багато проінтерв’ю.
Спочатку я хотів побудувати цей фільм на історіях, але канва штовхала мене на інше – зробити цей фільм про персонажів, про героїв. Чому так? Тому що є багато відео в YouTube, в яких багато екшену та крові, через них світ може вирішити, що українські солдати – це якісь термінатори та вбивці. Якщо поруч з ними буде сидіти представник ЗСУ, вони будуть його боятися. Колись нас лякали чеченцями, кажучи, що вони справжні головорізи. Я розумію, що ми можемо потрапити у таку категорію, коли наших хлопців будуть боятися. Про це зараз ніхто не думає. А я давно вже над цим замислився і подумав, що нам потрібно показати, хто ці люди. Треба їх максимально гуманізувати.
А щодо окремих історій, то у нас є герой Дацик. Це мегакрутий штурмовик. Зараз він вже командир. З ним всі хочуть йти на штурм, тому що у нього найменше втрат. Звісно мені завжди було цікаво, чому так. І він про це розповідає у картині. А секрет у тому, що він все що потрібно робить першим. У нього немає такого, що він роздав накази та відправив хлопців, а сам залишився сидіти в укритті та спостерігати.
Хочу наголосити, що картина, котру я роблю не драматична. Мене навіть можуть звинуватити у романтизації війни, тому що я подаю це все під легкий рок-н-ролл. Оскільки всі ці хлопці з характерами, я вирішив таким чином підкреслити, який у них там настрій. Тому я впевнений, що після цього фільму люди, які мають сумнів, куди піти, вони чітко зрозуміють, куди вони хотять. Для мене це започаткування традиції знімати кіно про живих героїв. Чомусь у нас все життя героїзують тих, кого вже загинув. А треба, щоб ці герої були на прем’єрах і з ними фоткалися дівчата та хлопці.
Актор Борис Савенко заради ролі пройшов школу молодого бійця Третьої штурмової
– Головний герой – це актор, котрий проходить підготовку у штурмову бригаду, що здалося вам найскладнішим і що далося йому найважчим?
– Борис Савенко знімався у мене в “Selfieparty”. Але він не одразу потрапив до нової картини. Ми шукали справжнього рекрута, який би вже майже закінчив би курс молодого бійця. Потрібно було, щоб у нього були якісь акторські здібності і щоб він виглядав наївним, наче вчора він ще ходив до універу на пари, а зараз потрапив просто у пекло. Ми переглянули дуже багато людей, але мені ніхто не підійшов. Просто брати актора теж не хотіли, тому що це трушна історія. І тут я придумав, що ми візьмемо актора і зробимо з нього справжнього рекрута. У Бориса довге волосся, до плечей і я йому подзвонив і сказав, що для нього є робота, але для цього потрібно пройти курс молодого бійця у Третій штурмовій. Коли він це почув, то спочатку відмовився, йому навіть стало страшно, що з ним буде далі. Але, взявши день на роздуми, він вже за годину мені подзвонив і дав згоду.
Ми відправили його проходити цей курс і найскладнішим для нього була фізпідготовка. Хоча вона у нього непогана. Просто він не був готовий до того, що все це буде так різко і всього так багато. Йому було настільки важко, що він мені писав, ніби вже не може. Річ у тому, що ми ще й попросили, щоб йому не робили попусків. Не хотілося, щоб йому хтось казав, що він тут не насправді. Тому дехто на КМБ (курс молодого бійця) не знав, що він актор. Фактично ми кинули його у жерло. Але він все це пройшов і, навіть, отримав схвальні відгуки. В якийсь момент він мені написав, що у нього відкрилося друге дихання. Хоча після фільму він не залишився у бригаді і повернувся до акторської професії. Для мене, як режисера, головним було те, щоб у хлопців не було відторгнення того, що він актор.
Якби мені довелося проходити цю школу молодого бійця, то розумію, що мені також складно було б на фізичній підготовці.
Режисер Любомир Левицький став відомий після першого українського трилера «Штольня».
Актори не хочуть грати військових
– У документальних картин не дуже гарні перегляди та відвідування. Чому не зняли художній фільм з акторами, котрі б зіграли цих героїв?
– Зараз є запит на правду. Та виявилася проблема у тому, коли я розмовляв з деякими акторами, пропонував їм зіграти військових, що вони відмовляються. Не хочуть брати на себе відповідальність. Навіть ті актори, котрі зараз знаходяться у лавах ЗСУ, не хочуть зараз у кіно грати військових. Вони кажуть, що будуть погано себе почувати через те, що хтось сьогодні по-справжньому захищає країну, а вони в кадрі будуть це емітувати. Вони не хочуть бути фейковими військовими. І я не можу їх змусити.
Я поділяю їхню думку, але не розділяю їхню філософію, тому що вважаю, що сьогодні ми маємо робити історії, які будуть героїзувати наших військових. Я проти того, щоб робити сьогодні фокус на стражданні. Зараз ми маємо визнати, що живемо у час медіа, у тому сенсі, що немає тебе у соцмережі – тебе немає у реальності. Якщо ми сьогодні з цим не будемо працювати, то зітреться все. Тільки щось народилося, його треба миттєво фіксувати та викладати. Багато вже є мілітарних відео в YouTube, а тепер нам потрібні гарні якісні фільми в різних жанрах, які обов’язково будуть мати хепіенд.
– То який художній фільм ви збираєтеся знімати?
– Я нещодавно створив тридцятихвилинний документальний фільм “Йди за мною”. Це історія про рятувальну військову операцію дронами, коли все тільки починалося. Вона про те, що дрони можуть не тільки вбивати, а й рятувати життя. І ця історія вже перевірена на міжнародній аудиторії в YouTube. Під відео тисячі схвальних коментарів. Тому зараз я думаю зробити екшен. Вона не потребує великих затрат і її можливо дуже круто прописати та зняти. Картина обов’язково буде мати надихаючий меседж. Бо коли ти сьогодні виходиш з кіно, ти маєш бутит у піднесеному настрої і давати людям надію. Не треба знімати картини після яких хочеться кинутися під потяг.
– Як тільки ви оголосите, що починаєте знімати фільм з великим бюджетом, одразу почуєте питання – чому на фільм, а не на дрони?
– Зараз ми випускаємо фільм “Ми були рекрутами”. Не знаю, скільки нам вдасться зібрати грошей. Тим більше, що половину грошей з квитків залишають собі кінотеатри. Так працює весь світ. А ще дистриб’ютор, який займається розповсюдженням фільму. Він забирає собі 10-12 відсотків касових зборів. Відповідно нам залишається 40 відсотків. Ми хочемо ці гроші інвестувати у роботизовані системи для Третьої штурмової.
В першу чергу це автоматичні турелі, які рятують життя військовим. Їм тоді не потрібно сидіти в окопі і ризикувати життям. Це коли автомат чи кулемет прикріплений до системи й керується дистанційно з безпечного місця. Якщо цей фільм зможе це забезпечити, ми доважимо що важливо знімати кіно, бо це все одно реінвестиція. Це може стати кейсом для всіх інших фільммейкерів, як сьогодні можна бути корисним своїй країні. Також і людям буде простіше, бо купуючи квиток вони роблять донат.
На думку Левицького, українських бійців реба максимально гуманізувати вже зараз
На жаль, воювати будуть всі
– Однією з цілей вашого документального фільму це підвищити кількість охочих записатися у Третю штурмову. Як ви ставитися до того, що є достатньо багато цілих верств людей, котрі мають бронь і серед них, в тому числі й артисти?
– Справа в тому, що наша війна на довго і я не вірю в те, що вона закінчиться завтра. Тому, на жаль, воювати будуть всі. Просто хтось раніше, хтось пізніше. Але треба розуміти, що сьогодні одного бійця утримує шестеро людей. Якщо уявити так, що всі чоловіки, котрі сьогодні або створюють робочі місця, або працюють, підуть на фронт, то ефекту буде менше. Треба підходити до цього розумно. Але я точно не толерую втіканню через Тису та ухилянтству. Якщо ми говоримо про бронь, то це нормально, якщо закон дозволяє забронювати людей певних професій.
– Чим унікальні люди кіно та шоу-бізнесу, що вони отримують бронь?
– Тому що ці індустрії мають дуже серйозний вплив на формування думки про нас. Ми і так програємо Росії інформаційну війну. Причому, давно, вже тридцять років. Згадайте слова Черчилля: “Якщо ми сьогодні не будемо підтримувати культуру, то заради чого ми тоді воюємо?” У нас зараз ще гірша ситуація, ніж була тоді у Британії. Тому тепер треба дивитися на ефективність людей. Хто на якому місці ефективніший. Хоча, хто це буде оцінювати? Системі все одно, хто ти. На жаль все стає джерелом якоїсь корупції. Я би включив більше контролю, щоб подивитися, кому давати бронь, а кому ні.
