Світлана Леонтьєва: У мене вкрали частину дитинства і юності, але тепер я все це глибоко зневажаю
Ведуча програм “Точка опори” та “Код ідентичності” на каналі “Дім” Світлана Лєонтьєва в ексклюзивному інтерв’ю “Інформатору Україна” розповіла про своє ставлення до мобілізації, пояснила, чому не хоче повертатися на “Інтер” навіть якщо запросять. А також зізналася, що під час війни нарешті почала робити те, що їй цікаво й назвала ім’я замовника сфабрикованої справи проти Ігоря Завадського, котрого звинуватили у педофілії й кинули за грати.
Мені пощастило – під час війни я роблю те, що мені цікаво
– Світлана, як вам зміна амплуа з телеведучої на інтерв’юєра?
– Я завжди працювала ведучою й брала у когось інтерв’ю. Чи то було на “Інтері” де я була ведучою новин та їздила у відрядження де брала інтерв’ю або у “Подробицях”, коли в нас іноді був гість. Я навіть брала інтерв’ю в Ердогана.
Чи на Першому у програмі “Доброго ранку Україна”, де я рік працювала у прямому ефірі по три години щодня. Тому інтерв’ю – це моє.
Ми легко знайшли спільну мову з актором Іваном Бліндаром
– Наскільки важко чи легко вам спілкуватися з зірками молодшого покоління, котрі не входять до кола ваших інтересів?
– Якщо ця людина цікава своїми діями, вчинками, роботою та громадянською позицією, то ми легко знаходимо спільну мову. Одразу можу пригадати два таких інтерв’ю, що вийшли у програмі “Точка опори”. Це з Іваном Бліндаром, котрий зіграв Кузьму Скрябіна у фільмі “Я, “Побєда” і Берлін” й Олександр Рудинський з театру Франка. Після розмови з ними у мене залишилось дуже приємне відчуття того, що світлих, сильних, хороших людей у молодому поколінні багато. Молодше покоління таке оптимістичне, серйозне та глибоке, а ще дієве та не байдуже. Вони не бояться казати про свої страхи.
– Було навпаки, коли гість розчарував?
– Звісно було й таке, але імен я вам не назву. Мене розчаровували ті, хто говорили загальними фразами й відчувалася закритість. Зазвичай я висуваю до себе претензії, що не змогла розговорити. Але коли ти говориш й натикаєшся на якісь кліше відчувається, що людина або не хоче говорити або не знає як відповісти на якісь складні запитання або боїться сам собі зізнатися у чомусь. Я не люблю банальних відповідей.
Навпаки, люблю розкривати людину. Приміром, режисер Іван Уривський. Він у свої молоді роки весь сивий, бо пропускає через себе все, що зараз відбувається навколо й іноді виплакує відчуття через свої вистави. Або Ірма Вітовська. Я не знала, що вона так глибоко вивчає історію. Вона зараз вчиться в Острозькій академії, а до цього закінчила історичний факультет. Тому в інтерв’ю вона відкрила для мене цілий історичний пласт, який я не знала. А тепер, готуючи іншу свою програму “Код ідентичності” у мене ці історичні пазли краще складаються. Не знаю, чи правильно так казати, але під час війни мені пощастило, тому що я займаюсь тим, що мені цікаво й що я люблю.
Режисер Іван Уривський у свої 34 роки сивий від того, що відбувається навколо
– У вашій журналістській біографії є період, коли ви робили репортажі з гарячих точок: Боснія, Ліван, Македонія, Ізраїль. Як ви там опинилися, бо частіше серед таких репортерів чоловіки?
– Просто історично так трапилося, бо я співпрацювала з пресслужбою Міністерства оборони й вони мене брали у ці поїздки. Я ніколи не думала, що моя країна буде воювати. Тепер дивлюсь на ці фотографії з тих поїздок й думаю: “Господи, мені у страшному сні не могло таке наснитися”.
Але тепер все помінялося. Нещодавно загинула наша колега Анастасія Волкова. Вона сама з Луганщини й останнім часом жила у Слов’янську. Вона два роки була воєнним кореспондентом. Особисто я її не знала, але вона завжди включалася, коли я вела на каналі “ДІМ” новини. Як і Надія Сухорукова, котра з Маріуполя. Вона майже сорок днів провела в окупації й завдяки диву змогла виїхати звідти. Її щоденники вже стали п’єсами. Ось як раз вони мені нагадують, що я колись була безтурботним репортером. Ми просто відвідували наших, котрі входили до складу миротворчого контингенту ООН.
До речі, зараз я найбільше згадую про Ліван й Боснію та Герцеговину. Саме тоді я зрозуміла, що українці не тільки хоробрі, а ще й фахівці військової справи. Ліван це країна, котра за останні 100 років не воювала тільки 20, тому її землі дуже заміновані. Так само як і Боснія. Там були наші сапери. Тоді наш миротворчий контингент у Лівані демонстрував якісь дива розмінувань. Вони бралися за те, за що не брався жоден. Наприклад, французи за якийсь термін знешкоджували двадцять об’єктів, а наші – понад тисячу! Тому наших цінували найбільше. А тепер я думаю, як нам потрібно буде розміновувати наші землі. Половина України забруднена цим жахіттям. У Боснії на той час двадцять років не було бойових дій, а таблички “Міни” стояли. І це мене дуже тригерило.
– У вас не було страху їздити у гарячі точки?
– Ні, не боялася. Безпечна молодість. Я їздила не так багато, але поїздки були різні. Пам’ятаю, поїхала якось робити репортаж про перший рейс Київ-Неаполь. Це була жахлива поїздка, тому що ти вилітаєш о шостій ранку, а для цього потрібно встати о третій, щоб о четвертій бути в аеропорту. Й о шостій же ранку ти повертаєшся. Але тоді мене запитали: “Хочеш полетіти до Неаполя?”. Звісно я полетіла, бо ніколи там не була. Поспати вийшло лише три години у літаку.
Були і інші поїздки. Приміром, до Парижа. Я думала, що лечу на три дні, щоб відпочити та зняти трохи якусь конференцію. Але поки я їхала в таксі до аеропорту мені подзвонив головний редактор та змінив формат моєї мандрівки. Там починалися страйки з приводу пенсійної реформи, тому мене зобов’язали зробити декілька включень для новин, а потім ще й привезти повноцінний репортаж для “Подробиць тижня”.
Ми повинні відмовитися від усього російськомовного
– Чи є у вас радість від того факту, що ви ще у 2007 році пішли з “Інтера” й відповідно зараз не потрапляєте під масову критику?
– Я з того покоління людей, котрі практично починали цей канал та вивели його на найвищі точки рейтингу. Пропрацювала там дев’ять з половиною років – прийшла як раз на першу річницю. Памʼятаю, коли всі святкували першу річницю каналу, я вперше вийшла в ефір на “Інтері”. Це було 20 жовтня 1997 року. А у травні 2007-го нас, тобто близько трьохсот співробітників, звільнили. Замість нас набирали людей, котрі готові були працювати за менші гроші та робити те, що скажуть.
Але мені боліло, що канал втрачав якість, скочувався вниз. Я завжди переймаюся, тому що це частина мого яскравого минулого. Ще за пів року до мене, а потім й зі мною з каналу пішло так багато колег, яких я досі поважаю. Я вболіваю за все українське телебачення, якщо щось не так робиться, бо відчуваю себе причетною до самих його витоків.
Вперше я вийшла в ефір 13 червня 1993 року. Це самий початок телеканалу “Ютар”, і я там вела “Новини УНІАР”. Була така агенція – “Українська незалежна інформаційна агенція “Республіка” УНІАР. Її новини – перші, альтернативні державним новинам. Тому їх дивилися всі.
У мене є прекрасний спогад, повʼязаний з Ліною Василівною Костенко. Наприкінці дев’яностих я була на презентації збірки Павла Тичини “Сонячні кларнети”, яка не видавалася з 20-х років минулого століття. Ліна Василівна сиділа поруч і я звернулася до неї: “Хочу висловити вам своє захоплення! Ви, можливо, мене не знаєте…”. А вона – мені: “Чому так думаєте? Це ж ви з косою на плечі вели новини на ЮТАРІ?” Виявилося вона постійно дивилася “Новини УНІАР”. Вона завжди дивиться щось альтернативне. Їй подобалося бачити, як я свою довгу косу викладала на плече. Тому я відчуваю себе частиною всього інформаційного простору всієї країни. 31 рік з 33 років незалежності я працювала у кадрі.
Я працювала 31 рік у кадрі
– Зараз Сергій Созановський став членом наглядової ради на “Інтері”. Чи підете знов вести новини, якщо запросять?
– 99 відсотків, що не піду. Мені дуже подобається канал на якому я зараз працюю. Подобаються позиція каналу та професійний підхід до роботи, до створення програм. Такі програми як “Код ідентичності” просто дуже на часі, вони дають підґрунтя – нам є чим пишатися, за що воювати, що відстоювати.
Зараз ми повинні відрефлексувати абсолютно нові для себе реалії. Ми всі були змоскалені, зросійщині, тому що так розвивалася наша країна. Ми не могли це вимкнути, видалити чи прибрати кудись до тих пір поки вони не сіли нам на голову й не звісили ноги. Зараз точно знаю, ми повинні відмовитися від усього російськомовного. Для мене іншого варіанту не існує. Попри те, що мені боляче, бо московити вкрали частину моєї юності, дитинства, якихось моїх улюблених фільмів та пісень, які співали мої родичі. Але тепер я все це глибоко зневажаю і усвідомлюю, що то була технологія. Спочатку мова, Достоєвський та Мусоргський, а потім – танки та ракети!!!
Можу тільки поспівчувати тим, хто займається мобілізацією
– Ваш теперішній чоловік військовий журналіст. Чи багато часу він на фронті та як зараз складаються ваші відносини? Як його робота впливає на це?
– Все зовсім не так. Він тридцять років прослужив в армії. Був першим заступником головного редактора газети “Народна армія”, а потім – прес секретар Міністра оборони, потім й Прем’єр-міністра. Також очолював інформаційні служби Кабінету міністрів, з 2015 року він працює в соціальній службі Центру дитячої кардіології та кардіохірургії. А з початку 2023 – у прес службі ОХМАТДИТ. На початку 2022 року всі його колеги ходили до військкомату, але їм сказали, що ви хлопці трохи застарі. Ми ухвалили з чоловіком разом рішення нікуди з Києва не виїздили. Хоча дітей відправили. Пам’ятаю цей страх і моторошність порожнього міста.
Ми з чоловіком вирішили не виїжджати з Києва
– Такі канали як “ДІМ” багато ефірного часу розповідають про мобілізацію і про службу в ЗСУ. Яке власне ваше ставлення до мобілізації?
– З приводу мобілізації можу сказати тільки те, що свідомі українці стояли у чергах біля мобілізаційних пунктів на самому початку. Інтерв’ю з військовими, які приходять до мене в ефір на канал “Дім”, кажуть, що у війську потрібні надійні люди, які прикриють твою спину, коли почнеться бій. Тому, знаючи, що є порушення і є плани з мобілізації, можу тільки поспівчувати тим, хто займається мобілізацією й тим, хто розчарувався в якихось державних інституціях. Я мати. З одного боку, я переживаю за свого сина. А з другого знаю, що він мене не послухає й зробить так, як вважає за потрібне. Мій син з першого дня волонтерить – збирає кошти та платить чималі податки. Знаю також, що він перегнав мінімум десять швидких для ЗСУ та кожного дня проводить якийсь збір, і я завжди його підтримую.
Мені боляче, що таке відбувається, але я не знаю й не розумію багатьох речей. Може й не треба, щоб ми все знали. Бо прозорість нашої війни зіграла з нами погану річ. Ми багато що говорили та писали. А ворог завдяки цьому багато зчитував. Але мені хочеться, щоб держава поводилася шляхетно. Якщо вона говорить, що платить військовим, то щоб ці виплати не затримувалися. Щоб людям не доводилося докладати неймовірні зусилля, щоб довести те, що вони були на фронті або в полоні. Хочеться, щоб молодь не розчаровувалася в державних інституціях й хотіла захищати свою землю. У нас немає іншого вибору, тому що ми на своїй землі. Так. ми можемо втекти. Але ж, де народився, там й згодився. Знаю, що я не дуже компромісна особа. Так, я люблю відпочивати за кордоном, але жити я там не зможу.
Зараз ми відштовхуємося від того дна, на котре нас кинули нелюди-московити. Але ж це зробив не тільки їхній очільник, котрий є потворою з потвор, а й ті мільйони, які його підтримують й верещать на весь світ. Вони відкрито говорять, де, кого, й як вони будуть бомбити. Відкрито погрожують усьому світу!!! А світ… зволікає з вчасною допомогою нам. Тому я думаю, що зараз Україна живе в фантастичні, історичні, величні часи. Втім, краще б ми жили у мирному часі.
Я вірю, що Ян Табачник був замовником справи проти Ігоря Завадського
– Ви товаришуєте з акордеоністом Ігорем Завадським. Ви вірите в те, що замовником справи проти нього, де його звинуватили у педофілії та посадили до тюрми, був Ян Табачник?
– Абсолютно вірю. Сексуальна орієнтація це ж не вирок. У мене дуже багато знайомих, які мають іншу орієнтацію. Але ж це не педофілія. Це ж треба було обрати таке звинувачення, щоб ті його друзі, які б могли допомогти, не могли це зробити публічно, тому що занадто тяжке звинувачення. А доводити могли тільки такі як я, як Раїса Недашківська і ще кілька відважних.
– Тоді що це було – конкуренція? В країні мав бути тільки один акордеоніст?
– Як сказав один наш видатний композитор та Народний артист України: “Ян Петрович нот не знав. Він же грав тільки правою рукою”. Завдяки своїм грошам та зв’язкам міг зробити телеконцерт “Ян Табачник запрошує”. Він же товаришував з багатьма, включаючи Кобзона. А Ігор – просто дуже талановита сьома дитина з шахтарської сім’ї, яка любить музику. Виявляється, це декого дратувало. Було тригером, що є хтось, а не я. Виявилося, що у справі ніяких звинувачень просто не існувало. Мильна бульбашка. Знаю Ігоря та його друга журналіста Андрія Бригиду половину свого життя. Вони нічим поганим не відзначилися, але просиділи чотири роки у в’язниці. За що? У них обох померли мами, коли вони сиділи. Це жах й потворство. Горіти в пеклі тим, хто таке зробив. А юні акордеоністи, яких Завадський вперше вивів на велику сцену, тепер успішно виступають, перемагають в конкурсах, складають славу Україні.
Світлана знає Ігоря Завадськогополовину свого життя.
Світ розвивався, зневажаючи жіночий розум
– Ви закінчили фізичний факультет. Тут не кожний чоловік витримує навчання, наскільки важко це давалося вам? На ваш вибір факультету вплинув батько, який був у школі викладачем фізики?
– Це вплив батька на сто відсотків. Він прищепив мені любов до природничих наук. Пояснив мені, що все навколо це фізика: веселка, зорі, туман. Тому в університеті вчитися було дуже легко. Настільки легко, що я була однією з небагатьох, хто отримав направлення до аспірантури. Більшості сказали, що вам потрібно ще два рочки десь попрацювати, а мене факультет рекомендував. Це було лише дванадцять осіб з сотні. Але я подарувала цей документ татові – з повагою та любовʼю, бо вже тоді розуміла, що не буду займатися чистою наукою. Мене цікавили більше прикладні штуки, як фізику можна застосувати в житті. А потім так трапилося, що я потрапила в журналістику. Крім того, в університеті я вчилася п’ять років, а в хоровій університетській капелі “Дніпро” співала десять. Моя творча натура все ж взяла гору. Втім, переконана, що саме моя технічна освіта і мій технічний підхід до гуманітарних питань та структурність дали мені змогу зробити кар’єру й допомогли досягти успіхів у моїй журналістській роботі.
– Чому всесвітню відомість має тільки одна жінка-фізик Марія Кюрі, це результат сексизму у науці?
– Сексизм точно існував. Людство розвивається за своїми законами й феміністичний рух виник не даремно. Не випадково ж Марко Вовчок писала під чоловічим псевдонімом. Інакше ж не можливо було, не пускали. Я точно знаю, що була така пані Окуневська. Вона жила на території Галичини й вона була однією з перших жінок яка отримала вищу медичну освіту. Але здобула вона її не в Галичині, а, здається, у Швейцарії. Але весь світ так розвивався, зневажаючи жіночий розум.
Зараз, розкопуючи інформацію у моїй програмі “Код ідентичності”, ми дізнаємося, що жінки тут, в цих землях мали неабияку силу, владу та права. Приміром, завдяки графіті (а їх 7 тисяч!) на стінах Софії Київської ми дізнаємося, що у Києві люди ще тоді говорили українською мовою. Використовували літеру “І” та не казали Владимир, а Володимир. А також стало відомо, що жінки укладали угоди про продаж майна, чого в інших країнах та місцевостях на той час не було. Роль жіноцтва на наших землях дуже значна.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб не пропустити важливих новин. Підписатися на канал у Viber можна тут.
