Режисера Довбуша Олеся Саніна обікрали в Києві: Залишилася тільки одна вишиванка, сандалі й довідка
Режисер одного з найуспішніших українських стрічок “Поводир” та історичного екшену “Довбуш” Олесь Санін розповів коли передбачив повномасштабне вторгнення в Україну та про свої майже мольфарські здібності яким він знайшов наукове пояснення. А також пригадав. як його обікрали та яким чином вдалося вижити у Києві без жодної копійчини. Про все це він розповів в проєкті “Точка опори” телеканалу “ДІМ”.
“Я дуже чутливий, тому відчував навіть дату початку війни. У мене є віщі сни, мені може бути погано й можу впасти без свідомості не дивлячись на те, що я доволі фізично здоровий. Я не сідаю в літаки, які потім падають. Було у мене й таке. У мене є цьому науково-практичне пояснення.
Звістка про початок війни мене застала у Франківську. Але ми й до цього розуміли, що буде війна, тому знали що будемо робити. У моїх дітей були тривожні валізки, був готовий заправлений автомобіль та ще дві каністри пального. Діти пройшли медичні курси та курси стрільби. Тому я швидко через додадок купив квиток на потяг до Києва, мені дісталася лише верхня поличка. Їх майже не було у продажу, але у вагоні я був майже один, а окрім мене ще чиїсь лижи та сноуборд. Їх поставили у вагон та вийшли”, – згадує Олесь Санін.
У Олеся Саніна четверо дітей – троє доньок да син. За його словами всі вони намагаються проявити себе якось у творчості, але цей факт його бентежить, бо він не впевнений, щр вони зможуть повторити його успіх.
“Зараз у мене п’ятеро дівчат – дружина, троє своїх доньок та онука. У мене є зять, котрий воює у розвідці. Нещодавно його вкотре було поранено. Діти рік були у Польщі. Я переконаний, що маленькі не можуть осягнути війну, як дорослі тому для них це величезний стрес.
Мої діти, на жаль, хочуть так, як тато і це проблемне питання творчих родин. Тому що творчість це така штука, яка дуже конкурентна. Якщо в тебе тато чи мама цим займаються, то це не означає що ти будеш робити успішні речі для людей. Це навіть заважає. Мистецтво це дуже жорстока історія. Коли вони бачать що в тата чи мами беруть інтерв’ю на телебаченні або їх впізнають на вулиці, то їм теж здається, що їм це вдасться. Але це не так. Я можу дати їм тільки освіту. Вони мусять навчитися жити та працювати самі”, – розмірковує режисер.
До повномасштабного вторгнення дружина та діти Саніна пройшли медичну та стрілецьку підготовку
Росіяни відтворюють проєкт СРСР-2.0
На думку режисера росіяни перезнімаючи на новий лад старі радянські кіно-хіти таким чином починали відтворювати проєкт СРСР-2.0.
“Коли я почав знімати “Довбуша” це вже був 2014 рік й відчуття того, що почалася велика війна вже було. Воно не могло розсмоктатися, тільки відтягнутися та розпочатися пізніше. Але відчуття того, що вже стався злам й російсько-радянська імперія почала підніматися вже було. Вона не жива, але всі мої колеги в Росії витворили цього монстра. Для мене не з’явилося жодної креативної ідеї у Росії. Вони повторювали перезнявши всі радянські фільми котрі уособлювали СРСР з новими акторами та з начебто новим контекстом. Спадщину Російської імперії вони підняти не могли бо самі розстріляли всю цю родину та винищили всю цю свою шляхту. Воно не працювало, тому вони вирішили відродити СРСР – керівникам хотілося повернути свою молодість”, – каже Санін.
Коли я почав знімати “Довбуша” відчуття того, що почалася велика війна вже було
Санін з великою любов’ю ставиться до легендарного яблуневого саду на київській кіностудії, которий саджав сам Александр Довженко. Навіть замовив собі такого самого саджанця. А все тому, що колись ці яблука врятували його від голоду.
“Коли я приїхав до Києва й вступив на акторський факультет я не поїхав після іспитів до дому, тому що мене обікрали. У мене вкрали все, залишилася тільки одна вишиванка, сандалі й довідка про те, що я вже вступив. Причому, у мене були найвищі бали. Мені соромно було повертатися до себе у Луцьк. Мені дідусь казав: “Відправиш телеграму з одним словом – “студент”. Малося наувазі – терміново потрібна купа грошей, їсти нема чого!
І тут старшокурсники підбили на те, що можна з ними піти на кіностудію Довженка знятися у масовці. Вони одразу навчили мене дуже поганому – записуєшся одночасно у декілька груп, бо тоді ще багато чого знімалося – й знімаєшся так, щоб камера тебе не зловила. Тоді тебе запросять ще на наступний день, бо ти в кадр не попав й тобі за це платять. Я знявся, мені дали відривний талончик з печаткою, що я маю отримати гроші. Але вони мали мені заплатити аж через тиждень. Але у саду при кіностудії є цілий сад, котрий висаджував сам Довженко і на деревах вже були яблука. Я зібрав їх купу й їв. Тоді ще не було кейтерингу на знімальних майданчиках, але гримери нас жаліли та давали щось”, – розповідає Олесь.
