Олексій Кущ – про «ресурсне прокляття»: чому наявність нафти чи газу не робить державу заможною

Фото: Gaby Oraa/Bloomberg via Getty Images
Присутність нафти чи газу створює враження стабільного достатку держави, але найчастіше – це омана. Залежність від сировинного сектору досить швидко призводить до застою інших галузей, корупції та політичної хиткості. На жаль, великі поклади найчастіше стають не засобом прогресу, а фатальною пасткою, і нечисленним державам у світі вдається цієї пастки уникнути.
У який момент надра перестають бути благом та стають проблемою? Чи немає суперечності в “ресурсному проклятті”? Чому Норвегія зуміла перетворити нафту на сталий добробут, а Венесуела – ні? Ці та інші питання кореспондентка Коротко про обговорила з аналітиком Олексієм Кущем.
Про те, як санкції нищать економіку
– Венесуела володіє найбільшими у світі покладами нафти, але переживає економічний крах. На перший погляд, безсумнівно, що корисні копалини – це добро для держави, але як трапляється, що вони стають проблемою?

Олексій Кущ. Фото: facebook.com/aleksej.kus.376278
– Венесуела – це держава, де за останні 3 десятиліття валовий прибуток на душу населення не змінився. Не можна сказати, що це властиво для регіону – наприклад, сусідня Гаяна продемонструвала стрімке зростання і швидкий розвиток різних секторів економіки – будівництва, промисловості, сільського господарства.
Венесуела ж завмерла на місці, і головна причина такої «консервації» – санкції, які, у свою чергу, є наслідком внутрішньої та зовнішньої політики держави. На тлі санкцій з боку США партнери Венесуели користуються ситуацією і купують природні ресурси з великою знижкою, фактично «викручуючи руки». Це нищить економіку.
– Але ж можна продавати більше нафти і просто завдяки обсягу протриматися певний час на плаву?
– У випадку з венесуельською нафтою це не варіант, оскільки за міжнародними стандартами вона дуже важка. Більшість її повинна перероблятися на спеціалізованих нафтопереробних заводах з використанням значної кількості особливих хімічних реагентів. Виходить, чим більше держава експортує нафти, тим більше вона змушена імпортувати реагентів, і це зводить нанівець весь прибуток.
– Тобто проблема в особливостях нафти? А якби вона була звичайною, чи можна було б просто продавати більше?
– Навряд чи. У такому випадку її не дали б продавати. Ймовірно, діяло б нафтове ембарго за аналогією до того, що зараз діє щодо Ірану.
Про «ресурсне прокляття»
– Наскільки обґрунтованим є термін «ресурсне прокляття»? Ситуація, коли держави, багаті на природні копалини, часто виявляються економічно менш розвиненими і більш нестійкими, здається дивною.
– “Ресурсне прокляття” – це вже навіть не теорема, а аксіома. І це явище має декілька причин.
По-перше, 90% ресурсних держав є корупційними. Сировинне багатство – це дуже сприятливе середовище для розвитку корупції.
По-друге, у ресурсних державах формуються рентоорієнтовані політичні еліти. Вони не зацікавлені у прогресі держави, їхнє завдання – прийти до влади та контролювати сировинні потоки.
І, нарешті, по-третє, держави, які живуть завдяки експорту сировинних ресурсів, сильно залежать від зовнішніх ринків та наявності чи відсутності зовнішніх санкцій.
Тут можна провести аналогію з людьми. Досить часто спадкоємці заможних родин стають неблагополучними. У них з дитинства все є, немає жодних стимулів для прогресу, в результаті багато хто просто «проїдає» багатство батьків. Аналогічно це працює у масштабах держав.
– Але й серед людей, і серед держав є винятки?
– Коли сировинні ресурси держави великі, а населення – невелике, сировинне прокляття пом’якшується. Розумна політика дозволяє вбудувати значний експорт нафти до глобальних потоків капіталу, не втрачати зв’язків зі США і при цьому паралельно створювати альтернативну економіку, вкладаючись у туризм, сферу послуг. Це модель більшості країн Перської затоки – ОАЕ, Кувейту, Бахрейну, Катару. У Саудівській Аравії дещо інша ситуація, оскільки населення там досить численне.
А ось дійсно винятком я назвав би Норвегію. Цій державі вдалося уникнути «ресурсного прокляття» завдяки сильним інститутам, раціональному управлінню надприбутками через Державний пенсійний фонд, інвестиціям у диверсифікацію економіці та підтримці інших галузей. Все це запобігає надмірній залежності від нафти, перетворюючи ресурсне багатство на довгостроковий національний добробут.
Про зв’язок між ресурсами та освітою
– Як щедрі соціальні виплати завдяки ресурсним прибуткам впливають на мотивацію суспільства та економічну поведінку людей?
– Я прихильник того, щоб кожна сировинна держава мала національний резервний фонд. Але я противник того, щоб кошти цього фонду розподілялися серед населення постійними виплатами, оскільки в цьому разі вони не виконають ключове завдання – структурну перебудову економіки.
Гроші повинні витрачатися на модернізацію та ускладнення економіки – в ідеалі треба рухатися у бік переробки існуючої сировини. Якщо ж просто розподіляти гроші серед населення, це спричиняє лише збільшення імпорту, оскільки гроші приходять на внутрішній ринок, а вітчизняних товарів там немає.
– Чи можна сказати, що ресурси на певний час роблять погані рішення влади «невидимими», оскільки одразу їхні наслідки є неочевидними?
– Я б сказав, що ресурси – це елемент хабаря, який можновладці дають населенню. У суспільстві існує неформальний договір: 90% багатств «еліта» виділяє собі, а 10% у вигляді подачок – субсидії, допомоги, соцвиплати. Усе це гальмує поступ держави, населення втрачає інтерес та самоусувається, а політики приватизують державу.
– Чи впливає ресурсоорієнтована економіка на рівень освіти?
– Є такий термін «голландська хвороба», який з’явився після відкриття газового родовища у Гронінгені наприкінці 1950-х. Нідерланди швидко стали найбільшим експортером газу, що призвело до зміцнення валюти та проблем в інших галузях. У результаті держава пішла шляхом деіндустріалізації. Після кількох криз Нідерланди змістили акценти, почали зміцнювати інші сектори, а родовище взагалі закрили.
При «голландській хворобі» в державі розвиваються лише два сектори – сировинний та сервісний. Якщо немає свого виробництва, держава імпортує товари, тобто все, що потрібно зробити – це їх продати.
Така сервісно-сировинна модель економіки не вимагає від громадян високого рівня освіти. 90% попиту на конструкторські та науково-дослідні роботи, на інновації та патенти формує промисловий сектор. А немає промисловості – немає потреби в науці. Це призводить до відтоку мізків – людям з високим рівнем освіти просто нікуди застосувати свої знання.
Про еліти
– Зважаючи на все сказане вище, чи можемо ми дійти висновку, що вирішальним фактором конкурентоспроможності держави є не ресурси, а інституції?
– Гадаю, що таким вирішальним фактором все ж таки є якість внутрішніх політичних еліт.
– Але чи є шанс на високу якість цих еліт у нашій державі, де саме слово «еліта» викликає деяке несприйняття?
– В українському суспільстві не було і немає усталених еліт, як це є, наприклад, у Німеччині, Британії, Японії, Китаї, США. У цих державах критерії відбору формували найкращих із найкращих. Ці найкращі, своєю чергою, формували інститути, розробляли умови розвитку.
В Україні склалася егалітарна система. У нас немає еліт, а у суспільстві немає захоплення ними. Те, що на Заході називається політичною династією (наприклад, клан Кеннеді), у нас вважається кумівством і сприймається вкрай негативно.
– Якщо сформулювати стисло, що, на вашу думку, робить державу заможною – ресурси, люди чи правила?
– Люди, які створюють правила для всіх і – головне – самі готові ці правила виконувати.