Чому «Пропала грамота» затрималася на полицях понад 10 років, а «Вавилон ХХ» зміг викрити недолугих комуністів
Видатному українському митцю, акторові та режисеру зі світовим ім’ям Іванові Миколайчуку цього літа могло б виповнитися 85 років. Однак він не досяг 46-річного рубежу, і його життя обірвала тяжка недуга 3 серпня 1987 року.
Він уособлював український дух, українські цінності, і вони ставали зрозумілими людям будь-якої країни, — так характеризує геніального актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Другокурсником буковинець із багатодітної родини вражаюче зіграв молодого Тараса Шевченка у стрічці «Сон» та закоханого в Марічку Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», яку експерти вважають найкращим українським фільмом усіх часів.
Ще три кінострічки, де Іван Миколайчук створив яскраві образи, а також долучився як сценарист чи режисер, посідають позиції у топ-12 рейтингу 100 найкращих фільмів: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» та «Пропала грамота». В усіх цих стрічках основним сюжетом є українське життя різних епох, майстерно втілене у різних художніх формах. Так само, як і у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» про долю емігрантів, який кінознавці розмістили посередині списку.
Викликом для радянської системи з боку Івана Миколайчука вже була сама його мова: він спілкувався українською у зросійщеному Києві. А його обличчя було знайоме, без перебільшення, десяткам мільйонів глядачів; зокрема, фільм «Анничка» за перший рік прокату подивилися понад 25 мільйонів людей.
Чому творчість Івана Миколайчука залишається актуальною й про що вона нагадує нам сьогодні? Бо вона яскраво демонструє українську ідентичність; спростовує ідею “меншовартості”, яку Москва нав’язувала Україні століттями; свідчить про ефективність культурної дипломатії. Цей геніальний митець, який вірив у Бога і не вірив у комунізм, навіть під тиском ідеологічних заборон та радянської цензури, зумів донести через екранні образи українську національну гідність, що ґрунтується на людяності та прагненні до свободи.
ХАРИЗМА З КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА МАСКУВАЛЬНІ ІГРИ
Іван Миколайчук у ролі Івана Палійчука. Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Сучасні реалії такі, що в ніч на 15 червня, у день народження Івана Миколайчука, російські загарбники атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка відіграла важливу роль у формуванні творчої долі видатного митця. Після російського влучання була знищена значна частина костюмів. Оскільки деякі речі зберігалися ще у двох місцях, а унікальні експонати перебували в музеї, вдалося врятувати, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».
Виконавець цієї ролі в легендарних «Тінях забутих предків», у складі творчої групи, був присутній на відомій прем’єрі фільму в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року. Це була одна з перших публічних акцій протесту на підтримку заарештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач зазначає, що актор-початківець входив у мистецьке життя передусім через коло Сергія Параджанова; до нього належали Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі культури. За інформацією авторки книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто відвідував Київ разом із дружиною Марічкою у знаменитій квартирі режисера неподалік площі Перемоги та універмагу «Україна».
Творча група фільму «Тіні забутих предків», Іван Миколайчук – четвертий ліворуч. Архівне фото
Народна артистка Людмила Приходько, яка навчалася в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних факультетах), розповідала, що вони дружили з ним та його дружиною ще зі студентських років. Вони часто збиралися у спільній компанії, де бували письменник Григір Тютюнник та її майбутній чоловік, режисер Микола Стефурак. У гуртожитку вони часто співали пісні, читали вірші та прозу.
Іван Миколайчук мав надзвичайний талант і вроджену харизму. На аматорській сцені хлопець із багатодітної родини (у сім’ї народилося 13 дітей, з яких 10 дожили до повноліття) з’явився рано, виконуючи ролі в постановках драмгуртка. Він танцював, грав на сопілці; вмів майстерно пародіювати, як односелець обирає товар у крамниці або як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність батько, залізничник, не раз його сварив.
Георгій Якутович, Сергій Якутович та Іван Миколайчук, 1971 р. Фото ЦДАМЛМ України
Іванко походить з краю Черемоша на Чернівеччині, з села Чортория, де у 1991 році реконструювали батьківську хату, і відтоді там діє меморіальний музей. Буковина – це барвистий край обдарованих українців, чиї вірування переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора в парку розташований вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи функціонував заклад для душевнохворих. До речі, у студентській анкеті 1963 року, відповідаючи на запитання про іншу бажану професію, крім акторства, Іван Миколайчук вказав фах психіатра.
Лише за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків розташовані Вашківці – відомий осередок унікального буковинського маланкування, або, як там кажуть, переберії: театралізованого народного святкування, де всі ролі виконують виключно чоловіки. Ми ж пам’ятаємо, де навчався Іван Миколайчук, звідки черпав перші враження: 4 класи – у Чорториї, потім навчався у сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а старші класи здобував у вечірній школі.
ОДРУЖЕННЯ І ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ, ЩО ВЕДУТЬ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ
Іван Миколайчук – впізнаване обличчя українського кіно. Фото Олександра Клименка
Після восьмого класу (здобувши неповну середню освіту), бажаючи працювати в сільському клубі, юнак вступив до Чернівецького музичного училища, переповідає подробиці життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав базової музичної підготовки, яка вимагалася для вступу до профільного навчального закладу, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Він успішно закінчив їх у 1957 році.
Тоді ж юний лицедій вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене хлопець у батькових штанях, шинелі та кашкеті», — згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника майбутньої зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером, сценаристом та виконавцем головної ролі в якому був вдячний учень Іван Миколайчук.
Дружина Івана Миколайчука – Марія на весільному фото і в кадрі фільму «Пропала грамота» у складі тріо «Золоті ключі» (праворуч)
Далі талановитий 20-річний буковинець вступив на кінофакультет Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині — Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю він вирушив разом із Марією Карп’юк, з якою вони разом починали у студії чернівецького театру. Її однолітка з чудовим голосом вступала до Українського народного хору імені Григорія Верьовки; згодом вона стане солісткою легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською; організувати цей колектив їм порадив саме Іван Миколайчук.
Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.
Іван Миколайчук (праворуч) на зйомках «Тіней забутих предків» із мешканцями Верховини у Криворівні. Фото надала Світлана Копитко-Ілійчук
А далі талановитому харизматичному другокурсникові випала нагода, яка, як з’ясувалося невдовзі, дозволила йому назавжди вписати своє ім’я в історію українського та світового кінематографу. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», що зачаровує магією гуцульських звичаїв і вірувань та красою карпатської природи, здобув десятки міжнародних нагород і призів на кінофестивалях. Головні ролі у цьому шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова. За перший рік прокату стрічку подивилися понад 8 мільйонів глядачів.
Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов у своєму офіційному листі 1972 року зазначив, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів український кінематограф на міжнародну арену. Він констатував, що стрічку було продано до понад 30 країн.
Іван Миколайчук, Лариса Кадочнікова, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко у Києві: вручення 5 квітня 1965 року медалі «Південний хрест» – премії VII Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плата (Аргентина). Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Однак для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було викорінити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, за яким КДБ стежив ще з 1950-х років, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодих інтелектуалів в Україні. Митцю цього та багатьох інших «дрібних» виявів вільнодумства не вибачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років ув’язнення у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Через півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР залишив вирок без змін. Це означало, що радянська влада наклала заборону на всю творчість режисера, включно з «Тінями забутих предків».
Афіша фільму «Тіні забутих предків» французькою мовою. Фото Віртуального музею Івана Миколайчука
Тому на початку 1970-х років був знищений 50-тисячний наклад буклету про творчість Івана Миколайчука, підготовлений Людмилою Лемешевою, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді виступив режисер Микола Мащенко.
Як наслідок, була видана робота в новій редакції, проте без згадок про «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою» та «Пропала грамота». Навіть у 1985 році, хоч це й дивно зараз, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не згадали фільм режисера Сергія Параджанова, який здобув численні міжнародні нагороди до фактичної заборони наприкінці 1960-х.
ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО ФІЛЬМ З 186 РЕДАКЦІЯМИ
Іван Миколайчук під час зйомок фільму «Вавилон XX». Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Кіновиробництво за радянських часів було сферою суворого контролю, тому обмеження та цензура торкалися всіх. Подібно до Тараса Шевченка, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», партійні та державні функціонери не бачили в акторові покори.
Актор високопрофесійно втілив образи 42 персонажів. Проте багато з них не відповідали масштабу його таланту. Найкращими фільмами за участю Івана Миколайчука, окрім зазначених раніше, стали «Анничка» і «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), що перебувала під забороною понад 10 років, та «Вавилон XX» (1979).
Богдан Ступка та Іван Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»
Усі стрічки, створені на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів» Лариса Брюховецька. На всіх етапах Москва мала вирішальний вплив; у Києві додавали свої зауваження ідеологи ЦК КПУ, а на самих студіях працювали “підготовлені” редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием» — так повчав Івана Миколайчука на початку 1980-х Володимир Сосюра-син, виконувач обов’язків директора і головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим, як розірвати угоду про сценарій «Небилиці про Івана».
Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, посилається на спогади Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Ця кінострічка об’єднала таланти Івана Миколайчука як актора, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, дуже ймовірно, що персонажа, якого він зіграв, було названо Григором на честь письменника Григора Тютюнника, який вчинив самогубство на знак протесту проти радянської тоталітарної системи.
«Така тепла, така пізня осінь»: Іван Миколайчук (у верхньому ряду) та Галина Сулима (сидить посередині у вишиванці) під час зйомок. Фото надав оператор-постановник фільму Юрій Гармаш
«У цій стрічці був чудовий акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, — констатує Галина Сулима. — Ми всі захоплювалися Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: керівництво кіностудії Довженка отримало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до рідної землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується і залишається в Україні. Вони боялися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван — геній, і усвідомлювали його вплив на глядачів, тому й побоювалися його. Проте Миколайчук завжди робив те, що хотів і відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».
ІКОНА СТИЛЮ ТА МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАТИ ЧЕСТЬ І РОЗДУМАТИ
«Пропала грамота»: Іван Миколайчук у ролі козака Василя та бандурист. Кадри з фільму
Блискучу іронічну стрічку «Пропала грамота» за твором Миколи Гоголя понад 10 років не допускали до широкого прокату. Затверджуючи її виробництво, в Москві, без сумніву, орієнтувалися на російськомовну анімаційну 40-хвилинну агітку 1945 року від «Союзмультфільму», де головним героєм є пародійний, огрядний козак, якого наздоганяє кістяк коня. Натомість отримали яскраву картину, зняту переважно на Полтавщині, насичену мемами, де звучить Запорізький марш, а красиві козаки перемагають нечисту силу і навіть дають ляпаса цариці в Петербурзі (інтерпретуючи це так, ніби удар дістався не колонізаторці України).
Іван Миколайчук у ролі філософа Фабіяна. Кадр з фільму «Вавілон ХХ»
Оприлюднено багато конкретних претензій цензорів. Однак «Пропала грамота» не мала жодних шансів вийти на екрани в Україні одразу після завершення роботи. Адже 1972 рік розпочався з операції КДБ «Блок», в ході якої за кілька днів було заарештовано 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974 року кількість репресованих сягнула 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми сторінках було направлено інформацію ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з твердження, що «отмечается заметное оживление националистических елементов» у 1967–1971 роках.
Портрет Івана Миколайчука в музеї «Хата- гражда» у Криворівні, де знімали «Тіні забутих предків». Фото Володимира Тарасова
Іван Миколайчук, однак, продовжував прокладати україноцентричні шляхи, коли випадала нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан неодноразово наголошує з екрану на важливості роздумів: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще він зауважує: «Маю честь». У вуста священика вкладено конкретний заклик до дії: «Очищайтеся від комуністичної скверни!» Цей фільм — перша режисерська робота актора; Іван Миколайчук також виступив його сценаристом та упорядником музики. Його вибір музики, зокрема народних пісень, завжди заслуговує на окреме захоплення.
«Актор, який, починаючи з головної ролі в “Тінях забутих предків”, став символом національного стилю та мислення, наважився продовжувати пошуки у напрямку, визначеному ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком, а також вітчизняним кіно 1960-х — початку 1970-х років», — підсумовує кінознавець Сергій Тримбач, говорячи про Івана Миколайчука.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова
Головне фото — з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного