Солдат з позивним «Дикий» возить в останню путь полеглих героїв

Солдат з позивним «Дикий» возить в останню путь полеглих героїв 29.08.2023 12:14 Укрінформ Один з коридорів пошани був 18 км завдовжки. Люди кидали квіти та стелили під колеса вишиті рушники

Журналіст Укрінформу у зоні бойових дій зустрівся із солдатом медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий», який привозить з «нулів» та готує до поховання тіла полеглих героїв.

Він відкрив двері «морозильної камери» свого буса, обклеєного тактичною плівкою з написом «На щиті». Я чекала специфічний запах, бо вже бачила машини, якими привозять загиблих бійців. Натомість холодок увірвався в спекотне серпневе літо. Але серед сяючої білизни камери на підлозі була свіжа пляма крові.

– Вибачте, не встиг. Зазвичай, я витираю машину, у мене тут і дезінфектори, і чистота, – каже Влад, який саме вивозить загиблих хлопців з передової чи стабпункту.

Ми стоїмо під розкішним старим деревом на виїзді з прифронтового містечка Донеччини, на розвилці дороги, яка веде до окупованої Мар’янки. І від символізму у мене стискає серце. Ось півтора десятка кілометрів і починається територія, окупована «руськім міром» з усім його варварством, катівнями та радянщиною.

Тут у магазинах покупці швидко розбирають українські прапори. А між ними бусик «На щиті», в якому загиблих за Україну везуть до моргу, а деколи і до рідного дому… Це візуалізована «ціна» нашої свободи і того, що Україна живе і переможе.

З цієї ділянки фронту тіла загиблих захисників возить Влад з позивним «Дикий», боєць медроти 72-ої бригади. Йому ще не виповнилося 30-ти, він одружився за день до Великої війни.

Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»

– Коли Путін проголосив ДНР/ЛНР своїми територіями, я у той день відразу зібрав «тривожну валізку» і майбутній дружині сказав: лічені дні до війни залишилися, вони сюди полізуть. Вона каже – та ні, не може такого бути, ми ж маємо побратися. А у нас 22 лютого 2022 року було якраз весілля. Я кажу: якраз встигнемо відгуляти і я піду. Так і вийшло: 22-го весілля відгуляли, а 24-го – я вже поїхав на війну. У мене брат служив в Очакові Миколаївської області командиром військової частини, був у морфлоті. Він мені подзвонив і каже: вставай брате, війна почалася – і чую в слухавці свист, вибух. Набираю пізніше брата – немає зв’язку, і знову – немає зв’язку. Поїхав тоді у 72-у бригаду, я знаю її ще з 2014 року з Донецького аеропорту, бо тоді служив строкову і підвозив їм боєприпаси. Взяли. А за мною тоді сюди ж пішов батько, брат…

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ще нові скорботні традиції не були сформовані. Ще не було налагоджено процедуру доставки тих, хто поклав голову. Війну Влад разом з бригадою зустрів під Києвом. Служив у медроті.

– Ми тоді були біля Мощуна, напрямок Пущі-Водиці. Їздили та забирали поранених з «нулів». Забирали і загиблих… Було таке, що везли в одному автомобілі і пораненого 300-го, і 200-го. Бо виносимо пораненого і бачимо, що лежить тіло, забираємо… Ось так і почалася ця традиція. Це борг, який треба виконати, тому що побратими полягли, захищаючи нас з вами, а рідні мають отримати хоча б тіла своїх.

Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»

У мене брат загинув у перший же день… Той, що встиг подзвонити і сказати, що почалася війна. Це було перше повідомлення про війну і останні слова брата, які я чув. Корабель «Горлівка», де він служив, взяв на себе перші удари. Ми тоді почали шукати його тіло. Я потім доставляв батькам та дружинам тіла їхніх рідних з різних ділянок фронту у різні кінці країни, а сам з родиною шукав тіло брата.

Вдалося знайти через чотири місяці, а весь цей час орки виносили нам мізки. Вони дзвонили родині й казали: хочете повернути сина, то платіть гроші й у них цінники з кожним разом мінялися, як погода на Донбасі. Але ніхто нічого нікому не платив. Знайомі через знайомих, через волонтерів допомогли доставити тіло. Потім процедура з ДНК… Мене запитують: то у вас психологічна травма була? Я кажу: не була. Вона тепер назавжди…

Зараз є спеціальні морги, куди ми загиблих росіян складаємо. Обмінюємо загиблих на загиблих. На одному пакеті з орком я був написав: від Дикого.

…

XXX

Я, відколи бригада на Сході, займаюся лише евакуацією загиблих, продовжує Влад. Забираю їх або на точці евакуації, або у стабпункті, ось сюди привожу. Тут – приміщення спеціальне поруч – роблю опис речей, які були при загиблому. Передаю наступного дня і опис, і речі командиру. На ранок відправляю тіло на Дніпро уже іншим транспортом, волонтери далі везуть. Взагалі більшість організацій, які займаються евакуацією, мають спільні чати. Деколи мені дзвонять родичі загиблих з проханням підтвердити інформацію… І хоч як мені хочеться їх втішити, чи просто відповісти, я кажу: ви помилилися номером. Бо про загибель солдата рідним повідомляє спеціальний офіцер.

Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»

Було таке, що загинув мій дуже-дуже хороший товариш, який мене ще в далеких 2013-2014-их вчив правильно автомат заряджати.. Ми тоді попросили, і командування дозволило, щоб я його цим автомобілем особисто додому відвіз, був на похоронах. Всі наші побратими приїхали.

Не так давно отримав цей автомобіль, дяка волонтерам, одразу обладнали його. Ось тут вгорі: над кабіною є відсік, щоб я міг перед зворотним шляхом поспати, якщо не вдалося, коли віз героя додому. Його називають «курник».

…Нашу розмову перериває телефонний дзвінок.

– Дружина, – трохи ніяковіє Влад, – відпустки давно не було. То вона сама до мене приїжджала. Чим не медовий місяць під час війни? Вчора відправив додому.

Він бере слухавку і ніжно говорить із дружиною, а в кінці додає:

– І пришли мені фото, де я у вишиванці, що ти її вишила.

Мене запитують, чому ти на кабіну ззовні протигаз підчепив, продовжує Влад. Я просто знайшов колись протигаз, натягнув на свою фізіономію, перевірити чи не поправився, чи не тисне протигаз, чи може, бороду треба підстригати. А потім – на кабіну його причепив, зараз автомобіль бачать і пізнають. А взагалі машина не нова, слід дбати. Зламалася гальмівна система, то я у Німеччині запчастини замовляв, бо дешевше, а міняв сам.

У цьому році були втрати, бо був Бахмут… Дякувати Богу, зараз наші хлопчики найкращі, молодці, зараз майже без втрат, я зараз «відпочиваю». Коли роботи немає, перевдягаюся, закатую рукава, допомагаю хлопцям машини крутити чи ще щось.

Мене часом запитують, а як це: весь час з полеглими? Я кажу: вже звик. Було спочатку снилося всяке, підривався вночі. Уже не моторошно, що ти везеш померлого, а на фронті – ти ж розумієш – десь може щось прилетіти і ти – ляжеш поруч з ним. Але я на те уже не зважаю. Якщо доля, то доля. Якщо нє, то нє.

Коридори пошани в кожній області бачив. Возив бійця в Черкаську область. Там живий коридор безперервний вісімнадцять кілометрів був. Найдовший… І люди кидали на всіх цих вісімнадцяти кілометрах квіти і стелили на асфальт вишиті рушники. Там перекрили всі вулиці, залишили просто одну центральну дорогу і всі йшли пошанувати бійця.

Так, ми навчилися ховати героїв. Але як я радію, коли у мене нема роботи, і цілими днями немає дзвінка з «нулів»…

Фото Павла Багмута

Источник: www.ukrinform.ua