Донбас Україну любить. Але якось по-тихому…

Донбас Україну любить. Але якось по-тихому… Репортаж 16.08.2023 11:17 Укрінформ Укрінформ проїхав Донеччиною, від наближеного до зони окупації Курахового — до Покровська, який вважається тилом, але зазнав нещодавно жорстокої атаки

– Ну, як людям тут живеться?

– Як у фільмі «Свадьба в Малиновке»! Чекають наших. А наші хто? Хто переміг, ті і наші, – з цього напівжартівливого діалогу з одним із місцевих жителів, від якого стає якось незатишно, розпочалася моя подорож по Донбасу.

Минулого року Укрінформ проїхався дорогами Слобожанського наступу, описавши життя деокупованих містечок та сіл.

Нинішня подорож була тісно пов’язана із нашими зустрічами із військовими. Але потім ми їхали у Покровськ – місце нашої постійної дислокації – заодно вдивляючись у життя прифронтових територій, які перебувають під постійними обстрілами, терплять війну, але уникнули окупації.

Не вперше подорожуючи цим регіоном, я завжди намагалася зрозуміти, чи усвідомили люди цього краю, як жахливо вони помилялися у своїх проросійських симпатіях ще часів Януковича? Чи прихилилися, нарешті, до України; чи чекають будь-якого завершення війни, чи все ж НАШОЇ перемоги?

На мої прямі запитання мої супутники та співрозмовники, зазвичай, віджартовувалися. Насправді вищезазначений діалог був не єдиний у такому стилі. Симпатичний пресофіцер однієї з бригад ЗСУ розповів про своє спостереження в майже знищеному Вугледарі.

– Людей у місті обмаль, чого вони чекають незрозуміло. Йде тьотічка майже під обстрілом росіян, тягне баклажку із водою. І повторює ритмічно матом: зає..-лі, зає…лі, зає…лі. А потім подивилася на мене і каже мені: і ви зає..лі. І почимчикувала далі.

Взагалі дороги цього регіону зони бойових дій не виглядають депресивними, на них багато жвавих зелених пікапів, у кабінах яких сидять гарні чоловіки. Ну, ви розумієте – це жіночий погляд.

У селах, обабіч дороги, люди торгують овочами з власних городів. На блокпостах встановлені щитки з надписами: «Молись Богу. Служи суспільству. Захищай Україну». На великих бордах виставлена соціальна реклама про те, як поводитися з мінами, якщо раптом зустріли.

Ми зупинилися на виїзді з міста Курахове. Тут до окупованої Мар’їнки по прямій не більше півтора десятка кілометрів. У цьому районі є кілька місць, звідки добре видно і Донецьк, і Мар’янку, дехто навіть приїжджає спеціально подивитися на них, помахати окупованому краю рукою. Я уявила подумки, як туди заходить наша військова техніка.

Зруйнована школа у Курахово

Зітхнувши йдемо далі від фронту, до Покровська, зупиняючись деколи біля цивільних чи об’єктів. Бачимо зруйновану школу міста Курахове і виходимо подивитися. По ній били на самому початку війни з важкої артилерії. Гуляємо коридорами. Дивне відчуття. Я бачила багато зруйнованих шкіл, але тут якось дуже щемно. Перед першим вересня, до якого зовсім недовго, вчителі зазвичай готують класи до комісії районних відділів освіти. Моя покійна мама пів життя готувала клас до такого прийняття комісією, а потім як завуч – всю школу. І гуляючи розбитими коридорами, я бачила, як дбайливо готували цю школу. Гарний спортзал, великі вікна, плакати про те, що таке здорова нація, і… задимлені шпалери. Повна розруха. Прямо проситься заголовок до фото в стилі газети «Правда»: «Простые русские люди поздравили украинских детей с началом весны».

Ми їдемо далі й зупиняємося попити каву біля магазину «Візантія» в селі під назвою Константинополь… Підходимо до маленького базарчика. Нам активно пропонують купити помідори по 25 гривень. Розпитую людей, як їм нині живеться:

– Не скаржимося… Ми любимо Україну, чекаємо перемоги…

Втім, на прохання зробити фото, відмовляють. Мовляв, не всі люблять Україну, як ми, то ми боїмося. Отакий він донбаський Константинополь. Побоюється.

Далі заїжджаємо в містечко Українськ. Підходимо до цивільних.

– Води нема. Люди копають свердловини з початку війни, а їжу завжди у гуманітарці роздають, – ділиться жителька Українська Оксана Безручко, яка веде по воду свою старшу подругу Антоніну Свердлову.

Заходимо у магазин «Трьошка», де багато дешевого товару. Там весело перемовляються місцеві, купуючи хто білизну, хто посуд.

Побачила симпатичного афроукраїнця – спитала, чи він місцевий.

– Сергій, – представився він, – я місцевий, все життя в Українську живу, а мама після початку війни виїхала у Норвегію.

Продавчиня «Трьошки» (це ціла мережа) Анжела Дудник каже, що життя тут триває попри негаразди і що люди не виїжджають попри всі небезпеки, бо жити десь в приймах не хочуть, за кордон їхати страшно, пристосувалися якось.

– Моя мама – вдова шахтаря, вона за тата отримує пенсію, їй вистачає. А ми з чоловіком працюємо, – каже Анжела, – єдине, що погано, дистанційне навчання для дітей, це ж не якість навчання…

Я дивлюся на український прапор на прилавку, а вона, упіймавши мій погляд, каже, що державний прапор товар ходовий, люди купують активно, весь час ще підвозять.

Прямуємо до Покровська, це місто – центр громади. І я визначаю для нашої команди (пишучий журналіст і фотокор) точки обходу.

Спочатку двір зруйнованого готелю та будинку, куди кілька днів тому був «прильот». Там дев’ятеро загиблих було та до сотні поранених. Далі – храм, ще далі – ринок.