42-річна Дарія Боднар почала бігати вершинами і полонинами лише у 30, а тепер долає дистанції, кілометраж яких навіть уявити важко. Про те, як людина живе всередині такого маршруту, що відбувається з ногами після кількох сотень кілометрів, а також про рюкзак трейловика і пісню, яку спортсменка заслухала «до дірок», – читайте у матеріалі Коротко про.
Наче п’ять підйомів на Еверест
Перша серед учасниць і восьма в загальному заліку! Наша Дарія Боднар показала достойний результат на одному із найскладніших ультратрейлів Європи SwissPeaks Odyssey. Його маршрут проходить через швейцарський кантон Вале: від берегів Женевського озера до альпійських льодовиків і назад. Загалом 643 кілометри і 43 800 метрів набору висоти.
Щоб зрозуміти цю цифру, пояснюємо: за весь маршрут учасники сумарно набирають висоту, еквівалентну майже п’ятьом підйомам від рівня моря на вершину Евересту.
Офіційний результат нашої Дарії – 166 годин 56 хвилин 49 секунд. А сумарно в горах спортсменка провела 10 діб.
І перше запитання журналістки Коротко про до Дарії було про… ноги.
– За кілька днів після фінішу ноги вже майже забули, що з ними робили, – сміється Дарія. – Все нормально, навіть не сильно натерла мозолі. Зі мною було шість пар кросівок. Дві після цієї дистанції виглядають дуже «втомленими», але загалом усі вижили.
Увесь маршрут SwissPeaks Odyssey спортсменка йшла і бігла на своїх двох. Але 643 кілометри трейлу організатори розділили на дві частини.
– У перші 5 днів щодня учасники долали визначену дистанцію, фінішували, ночували і наступного ранку знову виходили на старт, – розповідає Коротко про Дарія Боднар. – І ця перша частина гонки мені дуже «зайшла».
Згідно з правилами трейлу, стартувати потрібно було між п’ятою і сьомою ранку, фінішувати – до опівночі.
– Я була лідером серед жінок, тому зазвичай фінішувала раніше і мала більше часу на відновлення, – каже Дарія. – Могла поїсти, сходити на масаж, до подолога, поспати умовно 8 годин і вранці знову вийти на старт. Я відчувала, що маю достатній запас сил, ноги встигають відпочивати. Звісно, була втома, але приблизно така, ніби вчора добре попрацювала у спортзалі.
На «екваторі» маршруту організатори навіть трохи пожаліли учасників і дали у той день лише 44 км. Щоправда, вони були дуже «біговими». Дарія подолала їх до обіду. Ночувати можна було у житлі, яке забезпечували організатори: рефьюджи (гірські притулки чи хатинки), школах, а часто і у захисних спорудах (бункерах) із двоповерховими ліжками. Та цього разу вона дозволила собі маленьку розкіш – поїхала з друзями у готель. Бо далі починалася дійсно гонка.
Спати не менше двох годин
Якщо у першій частині організатори враховували час учасників лише у русі, то тепер годинник цокав і коли ті їли, перевзувалися, спали. Тобто увесь час.
Виявляється, на ультратрейлі важлива не тільки швидкість, з якою йде чи біжить учасник, а й сон. Уявіть, можна програти через те, що спиш надто мало. І Дарія це вже перевірила на собі.
Цю майже 400-кілометрову дистанцію вона проходила у 2022-му та 2023 роках. Обидва рази спала надто мало – і на третю-четверту добу потрапляла у своєрідну «яму»: втрачала ясність думок, сили, а разом із ними й швидкість. До фінішу доходила, але без призового місця. Тому цього року до сну вирішила поставитися майже з математичною точністю.
Сон складається з циклів, кожен із яких у середньому триває близько 1,5 години. Дарія вирішила орієнтуватися щонайменше на один повний цикл, додаючи ще приблизно 15 хвилин на те, щоб заснути. Тож на сон відводила не менше двох годин. А час, витрачений на відпочинок, планувала компенсувати швидкістю: рухатися швидше за суперниць і заздалегідь створювати собі запас.
Це спрацювало. Українка йшла попереду інших учасниць. Але п’ята ніч стала показовою.
– Це вже критична межа недосипу, – підкреслює Дарія Боднар. – Якщо попередні дні я йшла з відривом від 2-го місця в 9-12 годин, то за цю ніч дівчата програли мені понад десять годин. І сумарний час розриву з суперницею на фініші становив вже 27 годин! Тому сон на таких дистанціях однозначно має бути.
Медаль, пляшка вина і гроші
Дарія була лідеркою, команда бачила цифри, відрив зростав. Але сама вона довго не дозволяла собі думати про те, що перемагає.
– Чим ближче був фініш, тим сильніше я відганяла думку про перемогу, – зізнається спортсменка. – Було б страшенно образливо розслабитися, отримати травму на останніх кілометрах і все втратити. А ще за мною йшла Флоренс – сильна і досвідчена французька ультратрейлерка, яка неодноразово перемагала на дистанціях такої протяжності. Я знала її результати і думала: а раптом вона щось знає, чого не знаю я? Після «екватора» вже почало приходити розуміння, що цього року я швидша.
За перемогу організатори подарували Дарії медаль, велику пляшку вина і вперше в її спортивному житті – грошовий приз у 600 швейцарських франків (приблизно 730 доларів США).
До речі, ультратрейл – дороге захоплення.
– Лише стартовий внесок на SwissPeaks Odyssey становить 1600 швейцарських франків (близько 1940 доларів США), – зауважую.
– Цей внесок мені допомогли оплатити спонсори – магазин «Команда Екс» – каже Дарія. – Повне екіпірування – одяг та взуття – я також отримала від партнерів.
Але цим витрати не закінчуються.
– Загальну суму я навіть не рахувала, – зізнається спортсменка. – Було багато різних витрат. Наприклад, тільки до місця старту треба було проїхати приблизно 1800 км і стільки ж назад. А мій сапорт під час самої гонки намотав ще близько 1400 км. Але я до цього ставлюся як до частини свого життя. Мені море заміняють гори, пікніки заміняють гори, багато інших розваг теж заміняють гори. Тому це така от частина мого бюджету.
Склалися два пазли: гори і біг
У спорт Дарія прийшла у 30 років. Каже, що дуже хотіла ходити в гори. Та й ходила, але одного разу побачила оголошення про “стомильник” – забіг приблизно на 160 км – і вирішила зареєструватися.
– Спробувала ці змагання – і мені страшенно сподобалося, – пригадує. – Ніби склалися два пазли: гори і біг. Я зрозуміла, що відтепер хочу займатися саме цим. Сім років бігала різні дистанції, а потім зрозуміла, що тільки довгі змагання по-справжньому чіпають мою середину, моє серце. Останні чотири роки я вже майже не бігаю дистанцій менше 100 км.
Сьогодні за плечима Дарії 15 успішних фінішів на дистанціях 100 миль і більше, понад сім із них – із першими місцями. Але, наголошує спортсменка, до 600-кілометрової дистанції неможливо підготуватися за кілька місяців чи навіть за рік. Такі випробування потребують багаторічного досвіду: організм має поступово звикнути до надвеликих навантажень і навчитися витримувати їх.
Дарія не приховує: у багатьох видах спорту почати серйозну кар’єру у 30 уже пізно. Але ультратрейл має свою специфіку.
– Швидкісні види спорту для мене вже закриті, – каже вона. – Я розумію, що якийсь марафон асфальтом ніколи не пробіжу з результатом молодих спортсменів. А мій спорт вимагає не стільки швидкості, скільки витривалості. А вона якраз росте з роками. Будь-яка людина може почати займатися спортом у дорослому віці, просто треба реально оцінювати себе і правильно обирати дисципліну.
І тут вона одразу застерігає від іншої крайності: прочитати таку історію і завтра зареєструватися на 100 км.
– Наприклад, ті ж коліна треба роками готувати. Неможливо просто почати бігати і одразу брати такі дистанції. Я сама 12 років стабільно тренуюся, і навіть після всього цього на третій день після фінішу коліна почало страшенно крутити. Організм усе одно отримує величезне навантаження.
І десь на цій інформації авторка тексту запитала у спортсменки: навіщо це все? Дарія розсміялася.
– Це моя сутність, – усміхається. – Якби Колумб хотів лежати на дивані, він би Америку не відкрив.
А між горами – робота
І наостанок деталь, що остаточно руйнує образ людини, яка нібито цілий рік тільки тренується, їздить Альпами і чекає наступного старту.
Дарія вже двадцять років працює інженеркою-проєктанткою у сфері екології та охорони навколишнього середовища. Робота дистанційна. Тому навіть дорога на одну із найскладніших гонок у її житті виглядала приблизно так: друзі їдуть Швейцарією, споглядають краєвиди, а Дарія — за ноутбуком.
– Увесь час, коли я не біжу, я працюю. Навіть коли їхали на змагання, на автобанах, де плавний рух авто, я діставала ноутбук і працювала. У мене немає окремого життя «спортсменки» і окремого життя «звичайної людини». Воно якось усе помістилося в одне.
До речі
У рюкзаку – два кілограми життя
Рюкзак трейловика важить приблизно 2-2,5 кг. Кожна річ там має значення. Наприклад, літр води у двох пляшках. Далі воду можна набирати в дорозі, у спеціальних ємностях чи джерелах із питною водою.
Також спортсмен має мати мембранні куртку та штани, адже протягом одного дня погода в горах може різко змінитися. На високогір’ї, де температура часто значно нижча, ніж у долинах, навіть звичайний дощ може суттєво ускладнити перебування на маршруті.
А ще у наплічнику трейловика є мінімальна аптечка, рукавички, баф, сонцезахисний крем, палиці, фольгована термоковдра, інколи бігові «кішки» – спеціальні шипи на взуття.
І обов’язково трекер.
– Організатори до хвилини бачать, де ти знаходишся, – каже Дарія. – На трекері чи у спеціальній програмі на телефоні часто є аварійна кнопка виклику рятівників. Також беру грамів 300 їжі: п’ять-шість спортивних гелів плюс щось із твердої їжі. Наприклад, курагу чи м’ясні чипси.
А ще на SwissPeaks Odyssey Дарія взяла навушники. Хоча майже всю дистанцію вони пролежали в рюкзаку.
– Гори настільки красиві і мені в них настільки комфортно, що я взагалі не хочу слухати музику. – каже. – Але на останніх 40 км перед фінішем я взяла навушники і таки увімкнула одну пісню – «Терпи» Сергія Нікітіна. Там є слова про те, що терпець тебе шліфує (рядки з відомого вірша Василя Стуса. – Авт.). Вони якось дуже пасували моєму настрою тієї ночі, і цю пісню я слухала і слухала по колу.
Джерело новини: kp.ua