На пам’ять про Героя України Василя Богача (позивний «Домаха») Хвилина тиші 30.07.2026 09:00 Укрінформ
Слово «істинний» — саме про таких, як він: щирий, приязний, веселий. За що б не брався — повністю віддавав себе обраній справі.
Василь народився 15 серпня 1979 року на Донеччині — у невеликому місті Волноваха, розташованому неподалік Маріуполя. Він відмінно навчався, і за це мав від батьків певну свободу — раз на місяць міг не відвідувати школу, коли не мав бажання. Втім, ніколи цим не зловживав.
Вже змалку виявляв відповідальність, наполегливість і самостійність: у дев’ять років сам записався до музичної школи, надихнувшись бабусиним акордеоном, і успішно її завершив. Вищу освіту здобув у Донецькій академії управління (нині це Донецький державний університет управління) за напрямком “Адміністративний менеджмент”.
Згодом служив радистом у прикордонних військах і там також не припиняв здобувати знання: за спогадами матері, Ліани Борисівни, він перечитав усю наявну там бібліотеку. До Служби безпеки України Василь приєднався у 25-річному віці, наслідуючи приклад батька: у 2004 році переїхав до Маріуполя і став оперуповноваженим міського Головного Управління СБУ.
…На війні чоловік перебуває з 2014 року. Відколи в Маріуполі розпочалися перші, інспіровані Росією, протистояння, він завжди був у центрі подій. Побачене і пережиті ним події стали матеріалом для його першої книги — “Маріуполь 2014”, у якій він з ретельністю оперативника задокументував події та їхніх учасників. Книгу він видав під псевдонімом Іван Богдан, поєднавши в ньому імена своїх синів. Саме родина — сини та дружина Альона — були найдорожчими для нього.
У Богачів часто бували гості. Їхню квартиру в багатоповерхівці у спальному маріупольському мікрорайоні “Східний” було видно здалеку: на балконі незмінно майорів український прапор. На кухні була спеціальна стіна для малюнків: спочатку на ній малювали діти — Іван та Богдан, а потім кожен гість залишав свій напис, побажання або малюнок на згадку.
Берегти пам’ять про пережиті події Василь добре вмів: до повномасштабного вторгнення він написав і видав ще дві книги — “Патріотв’язні” і “По той бік окопів”.
24 лютого 2022 року Василь зустрів у Маріуполі. Дружину і синів до того часу він встиг перевезти на Черкащину до родичів. Мати залишалася у Волновасі. Її він востаннє відвідав 26 лютого. Тоді і Маріуполь, і Волноваха вже були охоплені війною, і лише Василь знав, яких зусиль йому коштувало дістатися до матері — підтримати і обійняти.
“Він облаштував для мене невелике сховище, розповів, як треба діяти, сказав берегти себе. Він завжди був нам із чоловіком опорою”, — згадує Ліана Борисівна.
Василь воював під позивним “Домаха” — так колись називалося козацьке укріплення на березі Азовського моря, на місці якого виник Маріуполь.
Коли окупанти стиснули кільце навколо міста, він разом із двома побратимами передислокувався на “Азовсталь”, де на той час перебували представники різних підрозділів, зокрема, азовці, прикордонники, морські піхотинці, а також цивільні. І звідти надсилав своїм рідним короткі звістки про себе та публікував у Фейсбуці розповіді про те, що відбувається на — вже колишньому — металургійному комбінаті.
Розказані ним історії про “бункерну каву” по-азовстальськи, розкидані окупантами агітаційні листівки, знайдений план захоплення будівлі Маріупольського СБУ, пораненого голуба, загиблу 10-річну дівчинку, яка напередодні подарувала Василю іграшкового гусачка, — це щемливі шматочки мозаїки великої трагедії приморського міста, що вмирало під російським чоботом.
4 квітня 2022 року Василь отримав важке поранення і відтоді перебував у госпіталі, облаштованому в бункерах “Азовсталі”. Але навіть за таких умов він знаходив сили і можливість повідомляти про те, що відбувається навколо.
Останній допис “Домаха” опублікував вранці 8 травня 2022 року. Він був присвячений його діду, ветерану Другої світової, який з боями дійшов до Будапешта і продовжував воювати на Далекому Сході з Японією. “Він пишався б, що його онук став на захист України та нашого народу, будучи вірним присязі, а племінник (майор запасу) відразу записався до сил ТрО (Запоріжжя), — писав Василь. — А може й добре, що усього цього він не знав, не бачив. З Днем Пам’яті та примирення! Я пам’ятаю, діду! Перемога, яку ти здобув у 1945-му, і цього разу буде за нами!!! P.S. гадаю покидьки, які лазять у батьківській квартирі у Волновасі, не вкрадуть дідусеві нагороди, щоб десь у новосибірську чи пскові пропити їх…”.
Тоді ж, вранці 8 травня, Ліана Борисівна отримала від Василя коротке повідомлення: “Мамуля, я тебе люблю”.
А по обіді 8 травня росіяни скинули на госпіталь бомбу. За словами матері, загинули 62 людини. Серед них — її син, підполковник СБУ Василь Богач.
Його тіло повернули на вільну територію України у липні 2022 року. У січні 2023 року родина отримала підтвердження ДНК-аналізу. 16 січня рідні, друзі та побратими провели його в останню путь — на Лук’янівському цвинтарі, де він знайшов свій спочинок.
Підполковник Василь Богач посмертно удостоєний звання Герой України. Його справу продовжують двоє його синів і похресник — вони обрали для себе шлях служіння українському народу в лавах СБУ та Збройних Сил України.
Вічна пам’ять Герою України!
Тетяна Ігнатченко
Фото: сторінка Іван Богдан у Фейсбуці
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам’яті та онлайн-медіа Міністерства оборони України “АрміяInform”
Пам’ять Війна Війна з Росією Хвилина мовчання