Під час етнофестивалю «Житичі» на Житомирщині було відтворено давній землеробський обряд
Етнофестиваль «Житичі» в селі Городське на Житомирщині проводиться вже понад десятиліття. Його започатковано завдяки ініціативі ентузіастів – педагога Інни Величко та господаря глиняної хати під солом’яним дахом Василя Романюка. Фестиваль підтримується волонтерами та відвідувачами. На цьому етнофестивалі хтось згадує своє дитинство, а комусь він навіює спогади юності, коли жінки бралися за серпи, аби жати жито. Наразі всю польову роботу здійснює техніка – від посіву до збору врожаю. Такий інструмент, як серп, сучасні діти можуть побачити хіба що в краєзнавчому музеї.
Як висловлюють подяку полю за щедрість, чому відганяють польових русалок і що роблять із першими зібраними колосками, дізнавайтеся з репортажу кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ ЗАПОЧАТКОВАНО ЗАВДЯКИ ДАХУ СТОЛІТНЬОЇ ХАТИ
На вході до садиби «Поліська хата» в Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона є вчителькою образотворчого мистецтва та уповноваженим представником Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Оскільки я педагог, ми багато подорожували та займалися малюванням, – розповідає пані Інна. – Одного разу ми завітали до Городського, і це місце нас надзвичайно вразило, адже тут були дві хати – ця, що ви бачите, і та, що руйнується. Власник тієї занедбаної хатини й досі не може визначити її цінність, а вона вже зовсім не підлягає відновленню. Натомість господар цієї, Василь Петрович Романюк, подарував нам її 17 років тому, аби ми відновили хату так, як вона виглядала за часів його діда та прадіда. Зараз ми жартуємо, що тут у нас два пам’ятники – щедрості та скупості.
Євдокія та Петро Романюки
Цій глиняній хаті під солом’яним дахом, яка нині є однією з популярних туристичних локацій, приблизно 130 років. Її останніми власниками були Євдокія та Петро Романюки, чиї фотографії досі зберігаються тут. Це так звана «довга хата», де під одним дахом розташовувалося все необхідне для життя: житлова кімната, сіни, комора, хлів для худоби.
– Хата вкрита житньою соломою, – додає жінка. – Жито служить близько 25 років, тому час від часу доводиться перекривати дах. Саме завдяки цьому даху й з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми організовуємо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів для збору жита. Щоправда, вони його трохи топтали. Тепер нам жито збирають досвідчені люди, які виконують роботу якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом усвідомленої праці.
ЗБІР ВРОЖАЮ – ЯК СВЯТКОВИЙ ОБРЯД
Пані Інна пригадує, що спочатку мало хто вірив в її ідею надати старому помешканню нового життя, і вона часто стикалася з нерозумінням. Натомість тепер, коли в садибі проводяться екскурсії та різноманітні свята, у неї з’явилося багато однодумців. Саме довкола хати і розгортається фестиваль.
На обійсті вже достигають яблука, тут бігають кури, а поруч буяє лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі розкинулося золоте поле, де вже час жати жито.
Наші пращури розпочинали збір урожаю обрядом «Зажинки». Вони сприймали це не як буденну працю, а як свято, тому виходили в поле у найкращому одязі та з піснями.
Учасники фестивалю, які відтворювали цей обряд, прочитали «Отче наш», взяли серпи та коси і вирушили до ниви. Традиційно полю подякували за щедрість свіжоспеченою хлібиною на вишитому рушнику. Далі Інна Величко виголосила: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Після цього жито окропили свяченою водою.
Потім дівчата на полі зв’язували колоски. Згідно з давніми віруваннями, таким чином відлякували польову русалку, яка заплутувала жито. Наші предки діяли на випередження – самі створювали такі вузли, щоб збити її з пантелику, нібито на полі вже побували її сестри.
Жінки беруть серпи й під спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира розпочинають женець. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
У якийсь момент я чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До слова, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки перев’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) і з піснями несуть їх на обійстя. Далі його потрібно обмолотити, а отриманою соломою оновити частину стріхи старої хати.
Мандрики
Женці сідають обідати, а відвідувачів фестивалю пригощають обрядовим печивом – мандриками.
Женці після зажинок
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
– Усі дії наших предків супроводжувалися молитвою до Господа. Вони просили сили, аби кинути зернину, щоб вона зійшла, а потім – зібрати та зберегти врожай для харчування протягом усього року, – говорить отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита також складають подяку молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято для аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через прохолодні ночі жнива ще не розпочалися, але господарство вже готове до збору врожаю.
Надія Кравченко
Серед відвідувачів помічаю бабусю в жовтому хустці, яка жваво щось розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Коли люди йшли на жнива, то співали, і поверталися з поля теж із піснями. А ми, будучи дітьми, вибігали до воріт і чекали своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ох, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз уже не можу, але тримаю 16 кроликів і трьох курок. Город також маю, бо ж їх треба годувати, – ділиться жінка.
Ангеліна Нестерова
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з відвідувачами фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Також є великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то це цілий пласт – і зажинкові, і жнивні, й обжинкові пісні. У наших пращурів музика, слово та дія завжди були тісно пов’язані. Пісні супроводжували людське життя від народження до самої смерті, – розповідає керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції зникають та знецінюються, бо нині інші часи. Але, попри все, їх слід шанувати і берегти.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», адже ми будемо жити. Ми живемо в непередбачувані часи, бо не знаємо, що принесе завтрашній день. Але, незважаючи ні на що, потрібно жити з вдячністю тим, хто зараз воює за нас, і з пам’яттю про загиблих, – додає жінка.
В унісон з цими словами моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, зауважує, що такі події мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про традиції складно, якщо в неї немає зацікавлення. А от запросити її з собою на подібний фестиваль, аби вона сама все побачила, – це значно ефективніший виховний метод.
Ірина Чириця, Житомир – Городське
Фото авторки