Фото: Інстаграм Єгор Перепьолкін
В українській спортивній гімнастиці настає епоха нових імен. Поки глядачі звично очікують на нагороди від визнаних лідерів, міжнародна арена активно приймає нове покоління атлетів.
22-річний Єгор Перепьолкін на етапі Кубка світового виклику (World Challenge Cup) здобув свою першу значну відзнаку на дорослому рівні – «бронзу» у вправах на паралельних брусах. Цей успіх є цінним подвійно, адже ще кілька місяців тому гімнаст переніс операцію і не міг передбачити, як швидко зможе відновити форму. Про подолання болю, психологічні аспекти сучасного спорту, музичні підказки під час виступів на снаряді та велику мрію про Ігри в Лос-Анджелесі Єгор Перепьолкін розповів Коротко про.
Цей досвід додасть впевненості у власних силах
– Вам вдалося показати вражаючий виступ і здобути 13,300 бала, що принесло вам бронзову медаль. Що означає цей успіх для вас?
– Це моя перша нагорода на міжнародному рівні, тому вона має особливе значення. Це результат багаторічної праці, щоденних тренувань та випробувань. Після операції на початку року я взагалі не мав уявлення, наскільки швидко зможу повернутися до своєї форми, тому ця медаль набуває для мене ще більшої ваги. Я відчуваю, що цей досвід додасть упевненості у власних силах – те, чого справді іноді бракує.
– З чого для вас почалася спортивна гімнастика?
– Мої батьки привели мене до зали спортивної гімнастики, коли мені було п’ять років. Не можу сказати, що тоді був у шаленому захваті або, навпаки, не хотів займатися. Я просто відвідував тренування, а з часом гімнастика стала невід’ємною частиною мого життя.
– Чим вона вас захопила?
– Напевно, своєю складністю та видовищністю. Але зрозумів я це далеко не в п’ять років, а значно пізніше. Мені подобається виконувати десятки й сотні спроб і бачити, як елементи у моєму виконанні вдосконалюються.
– У який момент ви відчули, що маєте хороші перспективи у спортивній гімнастиці?
– Таке відчуття у мене виникало двічі. Вперше – приблизно у 12 років, коли почали з’являтися перші вагомі результати. Вдруге – вже на першому курсі університету, після досить тривалого періоду, коли віри в себе майже не було. Лише тоді я зміг по-новому оцінити свої можливості та перспективи у спорті.
– Ви є вихованцем сумської школи спортивної гімнастики. Зараз Сумщина зазнає значних ударів від російських атак. Наскільки складно виступати й водночас знати, що у рідних краях щоночі хтось гине?
– Звісно, це важко сприймати. Суми назавжди залишаться для мене рідним містом, тому боляче бачити новини про обстріли та людські втрати. Водночас спорт вимагає максимальної концентрації – я переконався в цьому на власному досвіді. Тому під час виступів намагаюся зосереджуватися на тому, що можу робити як спортсмен.
Перша медаль Єгора – це тільки початок. Фото: Інстаграм Єгор Перепьолкін
Немає мети стати другим Верняєвим
– Зараз у збірній досить непростий період, коли відбувається зміна поколінь. Від вашого покоління очікують великих досягнень, адже порівнюють із здобутками Олега Верняєва, Ігоря Радівілова, Іллі Ковтуна. Наскільки це психологічно складне?
– Особисто на мене це психологічно не тисне. У мене немає мети стати другим Олегом Верняєвим чи Ігорем Радівіловим – та й, мабуть, це неможливо. Кожен спортсмен має свій шлях, свої сильні сторони та свої особливості. Я з великою повагою ставлюся до досягнень наших лідерів, але не намагаюся бути схожим на когось. Моє завдання – ставати кращою версією себе і демонструвати максимум своїх можливостей.
– Чи існує страх помилитися, коли спортсмена допускають до відповідальних стартів?
– Так, безумовно, страх присутній. Але мені здається, що я відчуваю приблизно однакове хвилювання як на великих міжнародних стартах, так і на менш значущих змаганнях.
– Наскільки великим є розрив між юніорською та дорослою міжнародною гімнастикою?
– Зараз цей розрив стає дедалі меншим. Раніше при переході з юніорської гімнастики до дорослої спортсменам доводилося суттєво переробляти свої комбінації, адже замість восьми елементів потрібно було виконувати десять. Зараз і юніори, і дорослі виконують по вісім елементів, тому ця межа значною мірою розмивається. Звичайно, на дорослому рівні конкуренція все ж значно вища, але сам перехід уже не виглядає таким різким, як раніше.
– Що для вас стало відкриттям після того, як ви увійшли до основної збірної?
– Напевно, те, наскільки багато уваги потрібно приділяти фізичній підготовці. До цього я не до кінця усвідомлював, скільки силової роботи виконують атлети найвищого рівня. Іноді складається враження, що вільний час теж потрібно використовувати для того, щоб ставати сильнішим.
– Що ви відчуваєте під час виступу? Які емоції та думки виникають у вашій голові?
– До останнього елемента думок у голові практично немає. У цей момент ти повністю зосереджений на виконанні вправи і працюєш на автоматизмі. Лише після завершення комбінації починаєш усвідомлювати, що щойно сталося.
– Як ви налаштовуєтеся на свої виступи? Що вам допомагає?
– Найспокійніше я почуваюся, коли мені є чим зайнятися в залі перед виступом, тому намагаюся максимально розтягнути розминку. Також мені дуже допомагає музика. Наприклад, під час мого виступу на паралельних брусах у залі лунала пісня Елтона Джона “I’m Still Standing”. Поки готував снаряд до виступу, я почувався спокійніше, ніж зазвичай. Здається, поки тренер намагався донести до мене, на що варто звернути увагу під час виступу, у мене в голові вже звучав приспів цієї пісні. Тож певною мірою можна сказати: дякую Елтону Джону за цю медаль.
– Як ви справляєтеся з невдалими моментами?
– З часом починаєш розуміти, що і перемоги, і невдачі – це частина спортивного шляху. Невдалі моменти я намагаюся сприймати як досвід, який допомагає ставати сильнішим. Зрештою, це теж частина історії та спогадів, які залишаються зі мною.
Мрія – потрапити на Олімпіаду в Лос-Анджелесі
– Якби не спортивна гімнастика, то що б ви обрали у житті?
– Я часто замислююся над цим, але досі не можу знайти однозначної відповіді. Спортивна гімнастика є частиною мого життя з самого дитинства, тому мені складно уявити, яким би був мій шлях без неї.
– Як ви відпочиваєте і відновлюєтеся після тренувань і змагань?
– Переважно проводжу час разом із товаришами по команді. Можемо просто спілкуватися, грати в настільні та інші ігри. Головне, що поруч близькі люди, вони допомагають відволіктися від тренувального процесу та перезавантажитися. На базі багато хлопців, з якими я знайомий уже досить давно, тому почуваюся там максимально комфортно. І це дуже важливо для мене.
– Чи складно поєднувати навчання зі спортом?
– Мені доводиться поєднувати навчання з тренуваннями фактично з дитинства, тому це вже стало звичною частиною життя. Звичайно, іноді буває непросто, але з часом учишся правильно розподіляти свій час і знаходити баланс.
– Про що ви мрієте?
– Як і більшість спортсменів, я мрію виступити на Олімпійських іграх. Зараз моя головна спортивна мрія – потрапити на Олімпіаду в Лос-Анджелесі та гідно представити там Україну.
– Що означатиме для вас момент, коли вам це вдасться?
– Можливо, в той момент я подумаю, що досяг ще однієї великої мети, до якої йшов багато років. Але спорт влаштований так, що після досягнення однієї мети одразу з’являються нові. Тому, думаю, разом із радістю від виходу на олімпійську арену з’явиться і бажання ставити перед собою ще складніші завдання.