Фото: Evan Vucci / POOL / AFP via Getty Images
Цей тиждень та попередній були надзвичайно насиченими для міжнародного розкладу китайського лідера Сі Цзіньпіна. Спочатку Пекін приймав президента США Дональда Трампа, а слідом прибув російський диктатор Володимир Путін.
Чому голова КНР є надзвичайно важливою фігурою для інших світових лідерів, чому вони «вишиковуються до нього в чергу» на прийом, чого вони прагнуть і чому Україна наразі не «спілкується» з Пекіном — ці та інші питання журналіст «Коротко про» поставив членкині правління Асоціації китаєзнавців Віті Голод.
Китай сьогодні пропонує те, чого бракує багатьом іншим міжнародним гравцям
Експерт Української асоціації китаєзнавців Віта Голод. Фото: ФБ Вита Голод
– Чому після Трампа інші лідери так стрімко наввипередки кинулися до Сі Цзіньпіна — Путін, а тепер ще й президент Сербії — Вучич?
– Я б не сказала, що всі їдуть до Сі «на поклон». Кожна країна має власні інтереси, розрахунки та зобов’язання. Але очевидно, що Пекін поступово стає одним із ключових центрів тяжіння світової політики.
Китай наразі пропонує те, чого бракує багатьом іншим гравцям: стабільні та передбачувані відносини, величезний ринок, потужну промислову базу, фінансові ресурси, технологічні ланцюжки та політичний вплив у багатьох регіонах світу. Минулий тиждень продемонстрував, що Пекін спроможний одночасно спілкуватися зі Сполученими Штатами, Росією, Європою, а також з Іраном та Північною Кореєю.
У випадку зі США особливо показово те, що Китай, мабуть, уперше за майже 50 років дипломатичних відносин опинився в сильнішій політичній і дипломатичній позиції. Це не означає, що Китай став могутнішим за США в усіх аспектах, але означає, що Пекін все впевненіше нав’язує власні правила гри.
Трамп мав відвідати Пекін ще в березні, але переніс дату через війну з Іраном. Російський візит готувався заздалегідь і дуже ретельно, і був насамперед присвячений 25-й річниці Договору про добросусідство, дружбу і співробітництво між Росією та Китаєм.
– Чого вони прагнуть своєю прихильністю до Китаю?
– Путіну насамперед був потрібен вихід із політичної ізоляції, економічна підтримка та доступ до технологій. Після 2022 року Росія все більше залежить від Китаю — як від покупця енергоносіїв, постачальника товарів подвійного призначення та дипломатичного партнера в антизахідному таборі. Натомість Москва активно підтримує китайську риторику про багатополярність і фактично допомагає Пекіну просувати його бачення нового світового порядку.
Трамп, зі свого боку, шукає домовленостей щодо збільшення американського експорту, погрожує тарифами, намагається контролювати доступ Китаю до американських технологій і водночас вийти з глухого кута у війні з Іраном. Але фактично він тягне час, сподіваючись, що США зможуть поступово зменшити залежність від Китаю. У той же час ці відносини вже навряд чи повернуться до часів Chimerica, коли американська й китайська економіки сприймалися як взаємозалежна система. Атмосфера у Вашингтоні щодо Китаю сьогодні вкрай напружена, і цей антикитайський консенсус є двопартійним.
Китайський дипломатичний протокол акцентує центральне місце Сі Цзіньпіна
– Загалом, наскільки вагома зараз роль Китаю у світі, чи справді він є другим полюсом у протистоянні зі США?
– Так, Китай справді є одним із головних центрів світової потуги, але не в класичному розумінні «нового СРСР». Це не повноцінний військово-ідеологічний блок, як у часи Холодної війни. Китайська міць сьогодні є насамперед економічною, промисловою, технологічною та дипломатичною.
Водночас Китай не зацікавлений у ролі світового поліцейського, оскільки не готовий брати на себе масштабні політичні й військові зобов’язання. Китай залишається позаблоковою державою, має поки відносно невеликий ядерний потенціал і лише одну військову базу за кордоном. Для порівняння, США мають понад 200 військових баз у різних частинах світу.
Сьогодні вплив Китаю полягає не в тому, що він може замінити США як глобального гаранта безпеки, а в тому, що без нього стає все складніше вирішувати ключові питання світової політики й економіки: торгівлі, енергетики, санкцій, постачання критичних матеріалів, штучного інтелекту, промислових ланцюжків та технологічної конкуренції.
Китай також має значний непрямий політичний вплив на позиції країн Глобального Півдня через різні міжнародні та регіональні формати. Саме тому його не зовсім коректно називати просто «другим після США». Я б сказала, що Китай — це окремий центр сили, який намагається поступово переписати правила міжнародного порядку під себе.
– І Трамп, і Путін буквально стеляться перед Сі Цзіньпіном. Що це — сила і вага у світі самого Сі чи просто особливості протоколу, який китайці шанують понад усе?
– Тут треба розділити протокол і реальну політичну асиметрію. Китайський політичний протокол традиційно побудований так, щоб підкреслити центральність китайського лідера. За цим у Пекіні завжди дуже уважно стежили. Церемоніальність, чаювання, подарунки, порядок зустрічей і розсадки — це також частина китайської політичної культури та гостинності.
За часів Сі Цзіньпіна ця церемоніальність, можливо, стала ще помітнішою. Недарма його часто порівнюють з імператором. Після 2012 року вся політична система КНР усе більше персоналізувалася навколо самого Сі.
Але у випадку з Путіним йдеться не лише про протокол. Тут уже є певна історія особистих контактів, звички й традиції взаємодії. За різними підрахунками, з 2012 року Путін і Сі зустрічалися майже 60 разів у різних форматах. І справді може складатися враження, що Путін надто демонстративно заграє із Сі Цзіньпіном.
– Як слід іноземним лідерам спілкуватися згідно з протоколом Сі, і чи не принижує це їх?
– Трамп, наприклад, не дуже дотримувався китайського протоколу, але поводився напрочуд стримано й говорив обережно. Було видно, що його до цього візиту спеціально готували.
Загалом у дипломатії протокол — це не формальність, а необхідність. У командах кожного лідера є дипломати, які добре знають протокольні особливості різних країн і мають відповідально готувати міністрів або президентів до закордонних поїздок.
Китайці особливо добре розуміють силу символів: хто кого зустрічає, де стоять прапори, хто першим подає руку, скільки триває розмова, який формат мають переговори, які формулювання потрапляють до фінального комюніке. У китайській політичній культурі все дуже дисципліновано, вивірено й суворо.
Трамп під час візиту до Пекіна був стриманий і суворий. Фото: Alex Wong/Getty Images
Китай ніколи не визнає Росію стороною, яка програє війну
– Для чого Путін туди приїхав? За допомогою у війні, за контрактами, за згодою на будівництво нового газопроводу «Сила Сибіру 2» до Китаю чи ще за чимось?
– Як бачимо, з «Силою Сибіру 2» поки не складається. Путіну так і не вдалося переконати Сі Цзіньпіна погодитися на його будівництво. Головною метою візиту, безумовно, було продовження Договору про добросусідство, дружбу та співробітництво між Росією та Китаєм. У цьому був важливий символізм: Пекін дав зрозуміти, що Росія залишається для нього стратегічним партнером. Офіційно цей формат відносин визначається як всеосяжне стратегічне партнерство координації в нову епоху.
Про що саме Сі Цзіньпін і Путін говорили за зачиненими дверима, нам невідомо. Китай продовжує діяти обережно і не поспішає брати на себе таку пряму політичну відповідальність.
Однак важливо звернути увагу на склад російської делегації. У ній було багато представників бізнесу, а також наукового, культурного та гуманітарного середовища. Це означає, що після візиту можна очікувати посилення не лише економічної, а й наукової, освітньої, культурної та журналістської співпраці між Росією та Китаєм.
Для України це створює окремий виклик. Російська “м’яка сила” в Китаї отримає ще більше каналів впливу — через університети, експертні середовища, медіа, культурні проєкти та академічні обміни. А це буде ще більше ускладнювати роботу української дипломатії.
– Світові медіа повідомили, начебто Сі сказав Трампу під час його візиту, що Путін все одно програє війну в Україні. Таке дійсно могло бути сказано китайським лідером?
– Я б була дуже обережною з цією новиною, хоча її й опублікувало авторитетне видання. Китайська дипломатична мова зазвичай значно стриманіша й обережніша. Сі Цзіньпін міг дати зрозуміти, що війна стала для Росії стратегічною проблемою і створює для Москви довгострокові ризики. Але навряд чи він сформулював би це прямо як тезу про неминучу поразку Путіна.
Публічно Китай ніколи не визнає Росію стороною, яка програє війну, оскільки це суперечило б його широкій антизахідній лінії та підривало б образ російсько-китайського стратегічного партнерства.
Сьогодні в руках Сі вагомі аргументи для світового лідерства. Фото: Alex Wong/Getty Image
Стабільність на кордоні з Росією для Пекіна важливіша, ніж війна в Україні
– Зараз відомо, що Сі Цзіньпін неофіційно підтримує Путіна у війні — грає на його боці у світовій дипломатії та постачає йому комплектуючі для російського ВПК. А днями стало відомо, що навіть 200 китайських інструкторів навчали російських військових для війни в Україні.
– Так, певною мірою Китай підтримує Росію в цій війні — дипломатично, економічно, а також через постачання товарів подвійного призначення. Але ця підтримка не є такою прямою, як у випадку Ірану чи Північної Кореї. Китай не постачає Росії війська або летальну зброю у відкритому форматі. Якби це відбувалося, Україна вже відчула б це на полі бою значно виразніше.
Щодо повідомлень про російських військових, які могли проходити в Китаї підготовку з використання дронів, радіоелектронної боротьби чи інших сучасних військових технологій, я цього не виключаю. Китай зацікавлений у тестуванні й удосконаленні своїх технологій, причому, як ми бачимо, вони можуть опосередковано з’являтися по обидва боки фронту.
Але важливо пам’ятати, що Росія і Китай давно мають розвинену військову співпрацю. Вони регулярно проводять спільні навчання. Тому сама логіка військового обміну між Москвою і Пекіном не є новою.
– Навіщо він це робить, чому Сі підтримує Росію?
– Для Китаю Росія — це насамперед сусід. А для Пекіна стабільність на власних кордонах завжди має першочергове значення. Росія також залишається для Китаю важливим стратегічним балансиром у протистоянні зі США. Тому Сі Цзіньпін підтримує Москву не з особистої симпатії до Путіна, а з холодного геополітичного розрахунку.
Сьогодні багато хто спекулює на тезі, що Китай нібито зацікавлений у краху Росії, щоб за безцінь отримати доступ до її ресурсів або навіть повернути колись втрачені території. Я не поділяю цю думку. Для Пекіна набагато вигідніша не зруйнована Росія, а слабка, залежна й передбачувана Росія.
Практично на всіх публічних фото Сі вище своїх опонентів. Фото: Contributor/Getty Images
Пекін не буде тиснути на Москву в тому форматі, якого очікує Україна
– Українська тема, безумовно, буде згадуватися в закулісних перемовинах Путіна і Сі. Як ви вважаєте, про що там може йти мова?
– Думаю, що так. Але китайська позиція принципово не змінилася. Пекін, як і раніше, чекає зручного моменту, коли сторони будуть готові сісти за стіл переговорів, а Китай зможе представити себе як відповідального посередника.
– Чи є надія, що Сі натисне на російського диктатора, щоб припинити війну?
– Дуже обмежена. Сі Цзіньпін має важелі впливу на Путіна, однак не має політичної мотивації використовувати їх в інтересах України. Китай може стримувати Росію від окремих небезпечних кроків — наприклад, від ядерної ескалації. Але Пекін не буде тиснути на Москву в тому форматі, якого очікує Україна, якщо не побачить у цьому власної стратегічної вигоди.
Для Китаю припинення війни є бажаним лише за умови, що воно не означатиме стратегічної поразки Росії і не призведе до посилення США. Пекін зацікавлений у контрольованій стабільності, а не в перемозі Заходу над Росією.
І економічні інтереси можуть зіграти певну роль. Китай уважно стежить за майбутньою реконструкцією України, і китайські компанії вже шукають можливості долучитися до цього процесу — навіть опосередковано, через європейські структури.
– Як нам реагувати на де-факто антиукраїнську позицію китайського лідера?
– Україні потрібно спілкуватися з Китаєм дипломатично й системно, але водночас чітко не перетинати власні “червоні лінії”. Китай не реагує на моральні аргументи так, як це часто робить Європа. Для Пекіна значення мають насамперед інтереси, ризики, репутаційні втрати, баланс сил і довгострокова вигода.
Як показує практика, публічна різка критика Китаю часто не змінює його позицію, а навпаки — викликає подразнення, закритість і може шкодити практичним українським інтересам, зокрема експорту.
– Зараз усі у світі намагаються говорити з Китаєм, а Україна — ні. Чому?
– Україна спілкується з Китаєм, але цей діалог досі залишається недостатньо системним, недостатньо глибоким і часто реактивним. Головна проблема полягає в тому, що в України немає цілісної стратегії відносин із Китаєм.
З китайської точки зору, Україна нині перебуває у перехідному стані: від пострадянського простору, який Пекін тривалий час сприймав крізь призму російського впливу, до поступової інтеграції в європейський простір. Ще до повномасштабної війни українська дипломатія об’єктивно була більше зосереджена на США, Європі та НАТО. Після 2022 року Китай дедалі частіше сприймався Києвом як проросійський, а тому — як токсичний або небажаний напрям для політичного діалогу.
Втім, відсутність системної розмови з Китаєм не змінює його позицію на користь України. Навпаки, вона залишає простір для Росії, яка продовжує пояснювати війну, Україну і весь регіон у власній інтерпретації.
Україні не потрібно мати ілюзій щодо Китаю. Але спілкуватися з ним необхідно. Не для того, щоб переконати Сі Цзіньпіна «стати на наш бік» — це вже малоймовірно. А для того, щоб не дозволити Росії говорити від нашого імені, пояснювати українську позицію напряму, працювати з китайськими експертами, бізнесом і дипломатами та чітко фіксувати українські “червоні” лінії.