Богдан Колмаков: Паркур радше стиль життя, а не змагання, проте прагну потрапити на Олімпійські ігри

Фото: PHILIP FONG/AFP via Getty Images

Колись давно паркур виглядав як небезпечна розвага бешкетних підлітків. Стрибання з мурів, акробатика на будівлях, подряпані коліна та шалене прагнення відшукати авантюри там, де пересічні громадяни спостерігають лише сірий бетон. Наразі ця вулична привабливість перетворилась у значну глобальну індустрію з інструкторами, суворими розкладами та хронометрами, але в її серці, як і раніше, перебуває майстерність контролювати своє тіло та долати острах.

Нещодавно у французькому місті Монпельє на видатному фестивалі екстремальних видів спорту FISE відбувся перший етап Кубка світу з паркуру. 28-річний українець Богдан Колмаков продемонстрував, що наші паркуристи не відстають у світі, здобувши срібну медаль у категорії «швидкість». Наш атлет поступився лідеру буквально на мить – менше, ніж на секунду!

Про змагання, олімпійське майбутнє паркуру та його розвиток в Україні Богдан Колмаков повідомив журналісту Коротко про.

Паркур в Україні знову починає набирати популярність

– Богдане, нещодавно завершився перший етап Кубка світу з паркуру у Франції. Яким для вас був цей турнір? Чи задоволені своїм результатом?

– Для мене Кубок світу пройшов чудово. Але я не зовсім задоволений собою, зробив 5 помилок у заключному раунді.

– Як вам організація турніру? Що цікавого побачили? Все ж таки для Франції паркур – особливий вид активності.

– Організація турніру з кожним роком стає все кращою. FISE (Міжнародний фестиваль екстремальних видів спорту) відбувається вже 29 років. Паркур долучили до інших видів десь із 2018 року. Це мій 5-й турнір поспіль у Монпельє, і лише вдруге я дістався до моря, яке всього за 10 кілометрів від центру. Тому що завжди не вистачало часу на це.

– Як і де тренувалися до цих змагань?

– Я готувався з січня в Києві, досить інтенсивно та наполегливо.

– Паркур – це не тільки вид спорту, але й культурний феномен?

– Паркур – це швидше культурний феномен, ніж спорт. Але за останні 3–4 роки дещо змінився напрям у бік спорту. В атлетів починають з’являтися наставники, плани підготовки, процес стає професійним.

– У якому стані український паркур перебуває сьогодні? Яким був вплив війни на нього?

– Зараз паркур в Україні починає набирати динаміку, особливо серед молоді. Можливо, ви знаєте, що на Кубках світу проводяться змагання з двох дисциплін. Це спідран (подолання перешкод якомога швидше на час) і фристайл (набір акробатичних рухів, об’єднаних між собою переходами через конструкції в логічній послідовності без втрати швидкості). Більшість молоді займається саме спідраном – це більш зрозуміла дисципліна, але важча фізично, і конкуренція, звичайно, більша. Щодо війни, звісно, на початку чимало людей виїхало за кордон, так і не повернувшись. Але залишилися діти, з’явилися нові. Тому поступово зростає молоде покоління.

Богдан (другий ліворуч) серед найкращих паркурників світу. Фото: ФБ Богдан Колмаков

У паркуру є олімпійська перспектива

– Що привело вас у паркур? Чим зацікавив цей вид спорту?

 – Сильне бажання шукати пригод, дертися десь, придумувати собі якісь завдання. Проходити якісь місії, так би мовити. Мене захопило саме те, як можна керувати своїм тілом у просторі та як давати раду зі страхами.

– Як проходили ваші перші тренування?

– У компанії друзів дитинства, намагалися стрибати в пісок, перекидаючись через голову якимись власними рухами.

– Хто мотивував вас займатися паркуром у юності?

 – У паркурі на той час мене надихали дві особи – це Іван Савчук та Ерік Мухаметшин. Я постійно прослуховував треки з їхніх відео та якісь вислови.

– Який вигляд мають ваші тренування зараз?

– Вони абсолютно відрізняються від того, що було раніше. З’явилися план тренування, розклади, коли й яке навантаження давати, процес відновлення.

– Що можете порадити юнакам і дівчатам, які зараз дивляться ваші виступи й так само надихаються? Які настанови можете дати?

– Моя порада молодому поколінню – це завжди прислухатися до свого серця, чого воно прагне. Якщо в тебе є щире бажання щось робити, незважаючи ні на що, то це правильний вибір, і всьому свій час. Ти неодмінно отримаєш те, на що заслуговуєш своєю працею.

– Паркур не тільки гарний, а й, на жаль, травматичний вид спорту. Чи часто доводилося падати? І як потім долали страх падіння?

– Звичайно, паркур травматичний. Багато видів спорту травматичні, але якщо ставитися до цього розсудливо та зважено, ризик можна звести до мінімуму. За весь час у мене був лише один перелом руки, і то це випадково – йшов по вологій трубі й упав на руку. Самому аж смішно розповідати, що так можна її зламати. Страх, звісно, є, але це минає на рівні впевненості та контролю. Згодом вмієш з ним знаходити порозуміння та товаришувати, так би мовити.

– Паркур багато в чому ґрунтується на філософії подолання страху. Які страхи саме вам вдалося побороти, займаючись цим видом спорту?

– Щодо філософії страху. Мабуть, більш впевненим у собі став, займаючись паркуром. Швидше даю раду з труднощами.

– Що відчуваєте перед виходом на старт?

– Ти приводиш свою голову в порядок, що ти тут і зараз, усе складне позаду. Тут вже ти демонструєш свій результат наполегливих тренувань.

– Однією з найвищих точок вашої кар’єри є перемога на чемпіонаті світу. Як вона вас змінила? 

– Я усвідомив, що мої зусилля дали свої результати, а думки втілилися. Я хотів цього, я отримав. Але ще одна головна медаль залишилася – це золото Олімпіади. Сподіваюся, що це відбудеться у 2032 році, коли паркур може стати олімпійським видом.

– Як переживали моменти, коли щось не виходило? Це важко?

– Важко. Найважчі моменти – це коли ти морально не готовий прийняти реальність життя у складні сімейні періоди, і тебе це може вибити з колії, яким би ти сильним фізично не був.

– За останні роки ми спостерігали справжню еволюцію паркуру – від вуличного виду спорту до перетворення на професійний спорт. Чи не псує цей професіоналізм його основне походження? Спорт рухається у правильному напрямку?

– Я думаю, що є олімпійська перспектива у цьому, чому ні? Ви б бачили, як і скільки тренуються атлети зараз на змагання. Це навіть без тренерів. Мені дуже прикро, що люди це сприймають як щось дике. Натомість у нас керлінг і катання на санях – це олімпійський вид. Я нічого проти не маю, але це смішно. Завжди будуть люди, які займатимуться паркуром на вулиці. Професійний спорт і урбан один одному не заважають. Це як футбол – є аматорський для насолоди і є професійний. Я вважаю, що рух – це вже правильно, до чогось ми дійдемо обов’язково рано чи пізно.

У мене немає мрії, я реаліст

– У соціальних мережах дуже багато паркур-контенту. Як ви ставитеся до цих відео?

– Звичайно, я ставлюся позитивно, коли бачу, як хтось зробив щось неймовірне, з якогось парапету на парапет трюк, якого ніколи ніхто не робив. Або нестандартні варіації на точність у складних умовах.

– Який ви поза спортом?

– У вільний час проводжу з приятелями, люблю відвідувати цікаві місця, багато слухаю музику.

– Що є головним джерелом натхнення для вас сьогодні?

– Коли робиш те, що тобі до душі, попри все.

– Про що мрієте?

– У мене немає мрії, я більше реаліст. Треба всі свої бажання реалізовувати самостійно.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Bohdan Kolmakov (@bohdan.kolmakov)

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *