Фото: Знімок Єлизавети БеккерУллштейн через Getty Images
Колишня шахтарська колиска України – Донецьк – припинила бути такою, як і Донбас «несподівано» перестав бути геологічним терміном і з якоїсь причини став геополітичним. Після приходу загарбників донецькі копальні просто згасли, як би не старалася нова «влада» довести зворотне. Стисло про – про те, як було знищено вугільну промисловість в окупованій області та яка трагедія може статись.
Вугілля тут більше не добувають
У 2014 році, розпалюючи та підбурюючи донеччан та луганчан до невдоволення політикою Києва, росіяни одним із пунктів протистояння ставили лозунг «Ані тонни вугілля Україні!». Лозунгом розмахували на площах люди в шахтарських комбінезонах, але чомусь у нових будівельних шоломах… Втім, про цей дивний випадок тоді мало хто задумувався. Головне, Київ настрахати. І Європу – адже саме вона, як переконували на площах, хоче закрити донецькі копальні.
Не залякало – але лише з тієї простої причини, що цим гаслом розмахували люди, котрі дуже далекі і від Донецька, і від вугільної промисловості. Інакше вони знали б, що Україні йде дуже мала частина донбаського «чорного золота», а переважна частина у 75-80% видобутку йде якраз до Росії і в декілька інших країн, а залишок – на внутрішнє споживання.
Через декілька років окупації в Донецьку шахтні подвір’я та склади були переповнені видобутим вугіллям, а місцеві «управлінці» щиро не могли зрозуміти, як так виходить, що донецьке вугілля стало не потрібним Росії. Шахтарі вимагали платню, соціальна сфера на балансі шахт – вкладень та ремонту, а День шахтаря у серпні відзначався з меншим запалом, бо навіть до свята гірникам не давали не те що премій – навіть зароблених грошей.
До 2026 року Донецьк дійшов із приголомшливим результатом: у місті не існує жодної шахти, яка працює на видобуток вугілля. Промисловість припинила існування, життя ледь жевріє лише на напівлегальних копанках та деяких шахтах на Луганщині, котрі теж, м’яко кажучи, не розквітають. Більш того, нашвидкуруч закриті шахти стали міною уповільненої дії для міст та селищ Донбасу.
Ваше вугілля нікому не потрібне
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну донецьким шахтарям пообіцяли, що тепер все буде гаразд: у правовому полі РФ, з російськими зарплатами та пільгами… Обіцяли вкладників та відновлення, розквіт та торгівлю. Через чотири роки шахтарі вже говорять про забастовки – настільки затягнувся розквіт.
Вкладники, звичайно, були – із сусідньої Ростовської області, де зі своїми шахтами не знають що робити. Походили навколо, дізналися, спробували щось зробити.
Видобуток вугілля – взагалі копітка та заздалегідь збиткова галузь, яка фінансується державою споконвіку. Тут-таки вкладникам пропонували вкластися мільярдами у відновлення старих шахт та спробувати вийти не те що в нуль, а хоча б у мінімальний збиток. А хто на таке зважиться у ХХІ столітті?
Спершу вкладники покривали борги із зарплат, вкладали кошти у модернізацію підприємств. Але десь наприкінці весни 2025-го раптом сповістили, що повертають частину шахт «державі». Виявилося, що собівартість глибоко розташованого донецького вугілля дуже велика, більша навіть, ніж кузбаського. Тому що добувається здебільшого руками шахтарів, а не технікою. У Кузбасі видобуток йде роторними екскаваторами, а на шахтах Донбасу потрібні люди. Звідки ж їм взятися, якщо 2022-го бойовики мобілізували більше половини донецьких гірників?
З’ясувалося, що мало того, що працювати нікому, то ще й вугілля нікому не потрібне. Навіть собі: все переважно газифіковано, а Зуївська та Старобешівська ТЕС хоч і працюють на вугіллі, але величезні об’єми їм також не потрібні. Росії донецьке вугілля теж не потрібне. Теплоелектростанціям в Україні, які споживали донецьке вугілля, – «ані тонни вугілля», як і було сказано ще 2014-го.
Сподівання на експорт також розвіялися, і навіть війна тут не на першому місці. У місцевих ЗМІ обережно кажуть – «є проблеми із санкціями».
Загалом, невігласи та позерники догралися зі своїми гаслами.
Шахтне господарство Донбасу практично знищене. Фото: Alex Chan/SOPA Images/LightRocket via Getty Images
Мокро та сухо
Висновок: за 12 років росіянам вдалося знищити вугільну промисловість Донеччини вщент. Можливо, це робилося з метою усунення конкурента на світових ринках. Навіщо тоді залучали вкладників на шахти, що вмирають, котрі (як не дивно!) виявилися нерентабельними?
Шахти вирішили реструктуризувати та ліквідувати, тому що утримувати їх дорого – кілька мільярдів рублів на рік. Реструктуризувати ще й дорожче, тому, скоріш за все, їх просто закинуть, витягнувши з-під землі все що можна – наприклад, кілометри цінного кабелю.
Занедбані шахти – міни уповільненої дії. У нормальній ситуації їх консервують або «мокрою консервацією», або «сухою». У першому випадку водовідливні насоси зупиняються, і шахти 2-3 роки затоплюються підземними водами. У другому випадку, при “сухій” консервації, шахта підтримується у сухому стані, на ній працює обладнання, вентиляція та водовідлив.
“Суха” консервація коштує дорожче за “мокру” – і тепер можна вгадати, яким чином будуть закриті донецькі шахти? Звісно ж, “мокрим” і не надто контрольованим!
На черзі – трагедія
Затоплення шахт загрожує Донецьку екологічною катастрофою – ще однією, якщо зважати на критичний водний брак. Неправильно законсервована шахта може пошкодитися, і кілометри її виробок стануть прямою загрозою будівлям, розташованим на поверхні. Також замість нормальної питної води у кранах жителі Донбасу отримають підземні та ґрунтові води спочатку у своїх підвалах, а потім – скрізь. І до речі, це вже відбувається там, де підтоплені виробки виходять із глибини ближче до поверхні.
Ще варто враховувати, що виробки різних шахт досить часто перетинаються і з’єднуються, тобто їхнє затоплення може піти взагалі не за планом.
А якщо ще додати до цього неконтрольоване буріння свердловин, якими донеччани хоч якось намагаються заповнити брак води, то картина вимальовується жахлива і не в такому далекому майбутньому. І це ми ще не згадали про вироби Микитівського ртутного комбінату в Горлівці, що затоплювалися без жодного нагляду, а також про поклади хімвідходів на Горлівському казенному заводі, які роками гниють і просочуються в ґрунт.
У Донецьку не залишилося жодної шахти, яка видобуває вугілля. Фото: Andrew Burton/Getty Images
«Водокачки» та брехня
Для тих, кому небайдужа доля донбаських шахт, повідомляємо: вкладники відмовилися від шахт «Зоря» та «Шахти ім. Лутугіна» у Сніжному та Торезі. Жодну з шахт об’єднання «Макіїввугілля» не взято в оренду. Також не взяв ніхто «Щеглівську-Глибоку» та «Комунарську», шахту ім. Засядька, шахту ім. Скочинського. Всі ці шахти стали «водокачками» – з них намагаються відпомповувати воду та провітрювати. Коштів ні на що більше немає і не планується.
Зі зупинених шахт майже всі звільнилися, залишилися лише ті, хто займається життєзабезпеченням об’єктів. Їм платять платню, але із затримками, які досягають 2-3 місяців.
Ще живе та рухається шахта «Комсомолець Донбасу» у Кіровському під Донецьком, яка видобуває вугілля марки Т (енергетичне вугілля) – воно йде на теплоелектростанції. Раніше донбаський антрацит, коксівне вугілля та інші марки йшли на енергетику, металургію, для виробництва графітових стрижнів, для систем водоочищення, газові марки – на побутове паливо. Зараз коксове вугілля Донбас не добуває, коксохімпідприємства залишилися без сировини, що не заважає окупантам брехати людям про відновлення підприємств.
Отже історія шахтарського краю – Донбасу – здається, добігла кінця. Добре, якщо хоча б до тихого, а не в гуркоті екологічної катастрофи, вірогідність якої все вища.