Фото: Mykhaylo Palinchak/SOPA Images/LightRocket via Getty Images
Прифронтові населені пункти Донеччини спустошуються: навіть найбільш витривалі від’їжджають. Згідно з відомостями Донецької обласної військової адміністрації (ОВА), на початку квітня 2026 року в області залишається 180 тисяч цивільних осіб. Рік тому, у квітні 2025 року, це число дорівнювало 280 тисячам.
Люди біжать від бойових дій, лишаються найстійкіші. Стисло про – про стан справ там, де виживають ті, хто залишився.
Слов’янськ: стала ТЕС, проте діють крамниці
До війни тут проживало приблизно 100 тисяч людей. Зараз, за оцінками місцевої влади та журналістів, залишилося орієнтовно 20–30 тисяч, хоча враження, що значно менше. У 2014 році Слов’янськ став початком для започаткування антитерористичної операції (АТО) України (13 квітня), згодом – другим домом для першої хвилі внутрішніх переселенців, витримавши до цього тримісячну окупацію бойовиками «ДНР». Нині ж місто – ніби кістка в горлі супротивника. Захопити цю територію росіяни прагнуть наполегливо: таким чином вони планують вийти на рубежі Донецької області, а також отримати доступ до водоканалу «Сіверський Донець – Донбас», який їм вкрай потрібен. Але поки що вони можуть лише марити про це та піддавати місто бомбардуванням.
Вдень Слов’янськ виглядає майже нормально: функціонують магазини, відчинені аптеки, можна побачити людей на вулицях. Але це відчуття обманливе. У будь-який момент цей уламок мирного побуту може бути обірваний ударом авіабомби, ракети чи з артилерії. Фронт досить близько, приблизно 30 км.
Життя у Слов’янську крутиться навколо непевної інфраструктури. Електроенергію вимикають регулярно, іноді на кілька годин, іноді на добу після обстрілу. Вода надходить з перебоями. Інтернет здебільшого мобільний, і він перевантажений. Люди пристосувалися: у дворах знаходяться генератори, запаси води у пластикових бутлях.
– Ми живемо за графіком світла. Якщо дали електрику, то відразу готуємо, заряджаємо все, що можливо, – розповідає місцевий житель Андрій.
Частина мешканців Слов’янська провела зиму у підвалах, а зараз, з настанням теплих днів, все частіше пересуваються ззовні. У місті працюють волонтери, привозять харчі, іноді працюють польові кухні.
Значна частина тих, хто залишився, – люди поважного віку, котрі не хочуть або не можуть виїхати. Зараз це важко: треба прийти на пункт відправлення евакуаційного автобуса, який довезе до Лозової на Харківщині, а звідти вже поїздом добиратися кудись доведеться. Не всі готові на таку тривалу та складну подорож. Але необхідно це робити хоча б для того, щоб вивезти дітей. Ті, хто залишився, стверджують, що вже звикли до війни.
Цими днями остаточно зупинила роботу Слов’янська ТЕС – ключовий елемент інфраструктури регіону. Зупинено останній блок – безпекова ситуація не дозволяє залишати станцію, що працює на лінії фронту. При цьому транзит електроенергії та подачу питної води до міста буде продовжено.
Слов’янська ТЕС, яку закрили днями, була останньою, що працювала в Донецькій області. Фото: Viktor Fridshon/Global Images Ukraine via Getty Images
Краматорськ: вокзал став монументом трагедії
Краматорськ, який став фактичним адміністративним центром Донецької області після початку окупації у 2014 році, також втратив за роки війни значну частину своїх жителів: зі 150 тисяч населення скоротилося до 40 тисяч.
Наразі Краматорськ можна назвати «найнасиченішим життям» містом регіону: тут працюють супермаркети, банки, пошта, лікарні, є певна ділова активність. Але як і скрізь – під загрозою обстрілів.
Краматорськ систематично зазнає ударів, у тому числі по інфраструктурі. Вокзал, адміністративні будівлі, житлові квартали стають постійними мішенями атак росіян. Але поки що місто залишається головним логістичним центром регіону, звідси також евакуювали людей спочатку до Лозової Харківської області, а потім – потягом далі по Україні. Щодня з Краматорська від’їжджають десятки людей.
Вокзал Краматорська не працює з весни 2022 року, після того, як 8 квітня по ньому було завдано удару «Точкою У» у той час, як там перебували люди, котрі чекали на евакуацію. Загинула 61 особа, понад сотню було поранено. Досі в Краматорську вшановують пам’ять жертв цього удару, а вокзал залишився лише нагадуванням як про мирний час, так і про трагічний момент історії міста.
Також у Краматорську зосереджено медичну систему регіону. Лікарні приймають не лише місцевих жителів, а й поранених з фронту. Інтернет та зв’язок працюють краще, ніж в інших містах. Багато установ використовують супутникову систему Starlink, що дозволяє зберігати зв’язок навіть при пошкодженні інфраструктури.
Але цілі квартали Краматорська вже порожні: квартири зачинені, люди виїхали. Не всі готові жити у постійній напрузі та очікуванні ударів.
– У нас є магазини, є робота, але немає впевненості, що завтра це буде, – зауважує мешканець міста Станіслав.
8 квітня люди несуть квіти до вокзалу, де 2022 року загинула 61 людина. Фото: GENYA SAVILOV/AFP via Getty Images
Дружківка: моляться на соціальні автобуси
Дружківка зараз – це зона між «живими» містами та фактичною лінією фронту. До війни тут проживало близько 60 тисяч людей, зараз – від сили 10-11 тисяч. Місто систематично піддається обстрілам, його приватний сектор виглядає як суцільні руїни та згарища.
Функціонують окремі магазини та аптеки, але асортимент у них мінімальний. Часом відчиняються банківські відділення, коли є світло та зв’язок.
Особливе значення тут мають соціальні автобуси, які стали для мешканців не просто транспортом, а життєво важливим зв’язком із зовнішнім світом. З їх допомогою люди можуть дістатися до банків, лікарень, аптек в інших населених пунктах, а також залишити місто.
– Без цих автобусів ми б не могли отримувати пенсію та купувати ліки. Залишилися здебільшого літні люди, а також ті, хто не має можливості виїхати. Незважаючи на постійні заклики до евакуації, тут продовжують жити сім’ї з дітьми, – кажуть мешканці Дружківки.
Загальний настрій можна змалювати як очікування: люди розуміють, що ситуація погіршується, але сподіваються, що зможуть втриматись. Але щомісяця, за їхніми словами, стає дедалі гірше. Заклики до евакуації від влади лунають все частіше – і все частіше сім’ї наважуються на виїзд, хай навіть у нікуди. Психологічна невизначеність тисне так само, як і постійне чекання на обстріл. Ті, хто ще тримається, сподіваються: “Можливо, обійдеться”.
Костянтинівка: люди евакуюються пішки
Мабуть, це найтяжча рана на тілі регіону – від колись 70-тисячного міста залишилися практично самі руїни та максимум 5 тисяч населення. Костянтинівка фактично вже перебуває у зоні активних бойових дій, обстріли тут не зупиняються – росіяни прокладають собі шлях до залізничного вузла та кордонів області.
Евакуація з Костянтинівки – вкрай небезпечна та складна. Дороги знаходяться під вогневим контролем, тому інколи людей вивозять військові, але це відбувається нерегулярно. Є випадки, коли мешканці залишають місто пішки та йдуть у напрямку Дружківки за декілька кілометрів. Таких сміливців небагато: часто люди відмовляються від евакуації, боячись дороги – ніколи не знаєш, де лежать смертоносні «сюрпризи».
У самій Костянтинівці умови життя критичні: електрика може бути відсутня цілодобово, вода стала дефіцитом, магазини та аптеки або не працюють, або відчинені епізодично. Люди живуть у підвалах, намагаючись якомога рідше виходити назовні. Один із мешканців каже, що вони вже не живуть, а просто чекають на завершення того, що відбувається.