Від битви за Соледар до навчання курсантів: оповідь десантника «Енея» 11.03.2026 13:24 Укрінформ Залишив працю в офісі заради війни, до якої готувався заздалегідь.
Андрій Самохвал читав у вільний час поезію Івана Котляревського «Енеїда», котру знайшов у місці розташування військового табору. Тому побратими дали йому псевдонім «Еней».
У лавах 77-ї окремої аеромобільної бригади він воював за Соледар, де отримав поранення. Про свій бойовий шлях і вишкіл курсантів командир учбової роти 199 навчального центру Десантно-штурмових військ майор Андрій Самохвал розповів журналістці Укрінформу.
«ХОТІЛОСЯ ПРИНОСИТИ КОРИСТЬ, А НЕ ПЕРЕБУВАТИ В ОФІСІ»
Андрій родом із Житомира. За фахом він правник. Сім років працював у Державній податковій службі, а потім – у одній із дистриб’юторських фірм.
– Коли я у 2012 році проходив військову кафедру в Академії Державної податкової служби в Ірпені, викладач тактики майор Маліков говорив нам: «Хлопці, приготуйтеся, тому що скоро буде війна. Побачите, через 10 років це станеться». У лютому 2022 року усвідомив, що він був правий. Я самостійно пішов у ТЦК, але мені сказали почекати. Мною керував запал, адже йшло багато хлопців і я подумав, що нічим не кращий за них. Хотілося приносити користь, а не сидіти в офісі й спостерігати, як хтось працює замість мене, – розповідає майор.
До лав ЗСУ він долучився у липні 2022 року. Згадує, коли до нього додому прибули військовослужбовці ТЦК, без сумнівів зібрав речі й був готовий до служби.
Після місячного курсу перепідготовки в навчальному центрі Андрій потрапив у 77 окрему аеромобільну бригаду, де його призначили командиром аеромобільного взводу. У той час він чекав на військових, котрі проходили навчання у Великій Британії, облаштовуючи для них місце дислокації.
– Однієї жовтневої ночі я побачив, як віддалік рухався кортеж із червоних ліхтарів. Як виявилося, то були мої хлопці, котрі вже приїхали з Британії. Мені здавалося, що це «воїни», виглядали вони відповідно. Я їх вишикував, оглянув і був вражений, що їхнє спорядження лише трохи краще, ніж моє, – згадує Самохвал.
За його словами, після підготовки за кордоном бійці мали знання і вміння, які необхідно було удосконалити й пристосувати до умов війни. Йшлося про поводження зі зброєю та функціонування з бойовою технікою. Зокрема, підрозділ Андрія освоював турецький бронетранспортер «Kirpi».
Командир впровадив марші, під час яких вояки вставали о 5-й ранку і йшли 17 км до стрільбища, звідки після тренувань поверталися вночі, а потім вранці все повторювалося. Подібні навантаження неабияк зміцнювали витривалість, на фронті воїнам довелося чимало ходити.
«ПОБРАТИМИ ОПИНИЛИСЯ В ОТОЧЕННІ “ВАГНЕРІВЦІВ”»
У грудні Андрія призначили на посаду заступника командира аеромобільної роти, а на початку січня 2023 року його підрозділ виїхав на Донбас.
– Коли ми прибули на Донеччину, був дуже сильний холод. Під час спроби розвантажити ешелон усвідомили, що вся техніка замерзла, і ми не змогли завести жоден двигун. Довелося 11 годин чекати, поки наші водії-механіки вирішать цю проблему. Розпалювати багаття не можна було й ми вже отримали перші обмороження, але ніхто не жалівся і нас це не зупиняло. Наступного дня, коли ми все ж таки рушили і прибули в район зосередження, нам дали завдання замінити підрозділ, котрий тримав рубіж оборони, – розповідає «Еней».
Події трирічної давності Андрій пам’ятає до найдрібніших подробиць. На завдання виїхали рано-вранці. Панорама Бахмута, над яким здіймався густий дим, безперервні вибухи та перші прильоти біля техніки українських військових дали чітке розуміння того, що відбувалося на Донбасі. Адреналін поступово витісняв дискомфорт через лютий мороз.
Перший взвод відбув на завдання у Соледар, а інші стояли на трасі в очікуванні подальших наказів. Від головного сержанта роти, котрий приїхав за підмогою, стало відомо, що в місті – катастрофа, є загиблі. Згодом на завдання поїхав і взвод Самохвала.
– Коли ми почали під’їжджати до передмістя Соледара, зрозуміли, що наближаємося безпосередньо до пекла. Біля нас вибухали міни, було чутно хаотичну стрілянину з кулеметів. У той момент вже ставало лячно, але намагався тримати себе в руках. Коліна сильно тремтіли, щоб відволіктися, я прокручував у голові музику «The Prodigy», і це мене врятувало. Потім підбадьорив трохи хлопців, а далі відчинилася рампа й ми швидко вивантажилися, – згадує військовий.
Підрозділ опинився у приватній забудові, де зайняв три будинки. Від головного сержанта роти Андрій дізнався, що побратими, котрі відбули раніше, опинилися в оточенні «вагнерівців». Тоді стало зрозуміло, з ким доведеться мати справу. Військовий був упевнений, що вишкіл його бійців нічим не гірший, ніж ворога.
Після вивчення місцевості та розробки маршрутів заступник командира роти зібрав 12 людей, з котрими виїхав на підсилення побратимів.
– Я планував, що до своїх хлопців ми маємо пройти непомітно, не вступаючи у прямий контакт, – говорить «Еней». – Були моменти, коли за 50 метрів бачили ворога. Дуже хотілося застосувати зброю, але я розумів, що не варто, бо ми себе демаскуємо і почнеться бій. У «вагнерівців» не було жодних засобів спостереження, а дехто перебував без броні й навіть без касок. Наш маршрут пролягав ґрунтовою польовою дорогою біля болота, вже в очереті перебував ворог. В якийсь момент над нами завис дрон, після чого я подав сигнал, що ми всі залягаємо і чекаємо обстрілу, але його не було, тож пішли далі. Два кілометри здолали за майже півтори години.
ІЗ СОЛЕДАРА ВИХОДИВ ПІД ЩІЛЬНИМ ВОГНЕМ
Коли військовослужбовці прибули на місце, панувала тиша. Була інформація, що в навколишніх будинках вогневі позиції зайняли «вагнерівці». В одній з будівель помітили червоне світло від ліхтаря, зрозумівши, що там перебуває дружній взвод. Як тільки рушили в тому напрямку, почався обстріл із кулеметів. Гранатометник, котрий ішов позаду колони, швидко зорієнтувався, відстрілюючись по вікнах.
Одну частину будинку, до котрого прямували бійці, зайняли ЗСУ, а іншу – «вагнерівці». Помітивши рух, ворог почав обстріл. Андрій разом із бойовим медиком закинули кілька гранат у будівлю, після чого зайшли туди.
– Як виявилося, одного «вагнера» ми вразили. У будівлі було темно, і в якийсь момент почули звук гранати за два метри від нас. Я побачив силует свого медика, а сам прокинувся від якогось солодкого сну. Нічого не чув, а лише бачив спалахи автомата. Коли не зміг встати, зрозумів, що в мене перебита нога. Почав повзти зі зброєю в напрямку ймовірного руху противника. Я виліз з іншого боку будівлі, і був просто щасливий момент, бо по мені ніхто не вів вогонь. Зміг доповзти до іншої частини будинку, де вже були наші хлопці, котрі надали мені допомогу, – розповідає Самохвал.
Майор згадує безперервну стрілянину та напівкільце, в якому опинився разом із побратимами. «Вагнерівці» перебували у всіх будинках довкола і навіть за стіною, українські захисники перекидалися з ними гранатами. Вороги кричали, щоб наші військові здавалися в полон, та вони не збиралися цього робити.
Нові групи «вагнерівців» чисельністю до 20 людей надходили кожні 15–20 хвилин. Велику частину ворогів знищували кулеметники, котрі перебували зверху на будівлі.
– Це було, скажімо так, весело: відчуття стовідсоткового адреналіну поєднувалося з відсутністю страху. Усі були готові воювати. Один раз ми спробували поїсти, але пайки та вода замерзли. Тому коли хотілося пити, смоктали лід. Три дні, поки утримували будівлю, ми нічого не їли й не пили. У мене литка лівої ноги була перебита осколками, декілька потрапило у праву руку. Ходити я не міг, – зазначає Андрій.
Згодом розпочався танковий обстріл, а потім ворог застосував фосфорні снаряди, не припиняючи кулеметного вогню.
Заступник командира роти ухвалив рішення відходити малими групами, коли припинявся вогонь. Перші двоє бійців потрапили під обстріл, унаслідок чого один загинув, а доля іншого не відома.
– Запитав, хто з хлопців може мені допомогти вийти. Знайшлося двоє Андріїв, котрі погодилися мене взяти на себе, щоб евакуювати, – згадує військовий. – Ми вибігли – і по нас теж почався масований вогонь. Одна з куль поранила в плече мого побратима, але він одразу цього не відчув. Дісталися посадки, залягли, і знову почався обстріл, що валив сосни. Я натрапив на свого гранатометника, котрий нас прикривав, коли ми заходили. Він допоміг мені дійти ще орієнтовно кілометр до нашого району зосередження.
Як згодом дізнався Андрій, після цього вийшли всі бійці, котрі перебували разом із ним. Частину з них він бачив у шпиталі, де лікувався після поранення, а з іншими зустрічався, бо хотів дізнатися про їхню долю.
НАЙВАЖЛИВІШЕ ПІД ЧАС БЗВП – ТРЕНУВАТИ ВИТРИВАЛІСТЬ
Після лікування військовослужбовець повернувся у бригаду і планував долучитися до свого взводу, але отримав наказ командувача Десантно-штурмових військ про переведення в 199 навчальний центр.
– Я був призначений командиром навчального взводу, викладачем. На першому занятті про підготовку до стрільби почав одразу розповідати, як діяти в міській забудові. Командир роти сказав, що я неправильно підходжу до цього питання, бо спочатку потрібно дати основу, тобто навчити тримати зброю. Тоді зрозумів, що матеріал слід викладати від простого до складного. Думав, що до мене прийдуть такі ж люди, як ті, котрі приїхали з Великої Британії, і їхню підготовку потрібно буде лише доопрацювати. Насправді в навчальному центрі багато тих, хто жодного разу не бачив зброї, – говорить Андрій.
«Еней» вважає, що найскладнішим періодом БЗВП є перші адаптаційні дні, коли курсантам необхідно допомогти вирішити нагальні справи, котрі вони лишили у цивільному житті, та показати, що їх поважають і про них піклуються.
Командир роти особисто знайомиться з кожним новоприбулим, щоб зрозуміти, які настрої в підрозділі. Серед головних його вимог – дисципліна, порядок і спілкування українською мовою.
– Завдання мобілізованих – працювати під тиском часу, втоми та дисципліни. Найважливіше – тренувати свою витривалість. Тепер усі вправи на заняттях відпрацьовуються в умовах, наближених до бойових дій на тлі пострілів, вибухів, із залученням техніки та під психологічним тиском. Якщо брати той день, коли до нас прибули курсанти, і день їхнього випуску, то я бачу різницю, як у них зростає впевненість у собі, – говорить майор.
НАЙЧАСТІШЕ КУРСАНТИ ЗАПИТУЮТЬ, ЯК ПОДОЛАТИ СТРАХ
Додає, що викладачам та інструкторам навчального центру є що розповісти про війну, і деякий їхній досвід лякає курсантів. Найчастіше вони запитують про те, як здолати страх.
– Важливим аспектом під час проходження БЗВП є психологічна підготовка. Зокрема, це психологічна смуга перешкод, обкатка танком. Ми також розповідаємо про додаткові елементи боротьби зі страхом. Знаю, що хтось у такі моменти рахує від 1 до 10. Як варіант, можна перераховувати свої частини тіла, щоб відволіктися. Якщо є розуміння, що ти готовий померти, то виживеш. Наприклад, я попрощався з усіма своїми родичами, згадав дітей, дружину, батьків, і мені це реально допомогло діяти так, як вимагали обставини, – ділиться «Еней».
Додає, що можна також подумки прокручувати музику: якщо її накласти на картинку довкола, вона стане трішки веселішою.
Командир навчальної роти розмовляє з курсантами і на складну тему загибелі військових на війні.
– Хтось загинув, бо був неуважним, допустив демаскацію, неправильно рухався, не там зайняв укриття, некоректно оцінив обстановку. Також було безліч моментів, через які я вже міг не бути тут. Хоча і знаю багатьох хлопців, котрі були «воїнами», добре навченими і не мали б зробити дурницю, але по них прилетіло і нічого не можна було вдіяти, – каже майор.
Під час служби в навчальному центрі Андрій Самохвал постійно підвищує свою кваліфікацію. Зокрема, виконував завдання на Новомихайлівському напрямку, а також проходив навчання у Франції та Великій Британії.
«ЗАПИТАЙТЕ У ВІЙСЬКОВИХ, ЩО ЇМ ПОТРІБНО»
– Я вважаю, що війна триватиме постійно, тож цивільні не мають дивитися збоку і насолоджуватися, як працюють військові. Якщо ви не в ЗСУ, допомагайте нам, адже в нас великі потреби. Наприклад, можна вийти на своїх знайомих військових і запитати, що їм потрібно. Якщо вам скажуть: «У нас все є», це все одно підбадьорить тих, хто в армії, – зазначає «Еней».
За його спостереженнями, військовослужбовці та цивільні тепер живуть у паралельних реальностях. Каже, що на військових у формі у громадському транспорті та чергах у магазинах реагують близько 20 відсотків людей.
– Ніхто не вимагає особливої уваги. Потрібна звичайна людська вдячність до людини у військовій формі, – наголошує Самохвал. – Я не вважаю, що треба вихвалятися тим, що ми були на війні. Така наша доля і ми маємо з нею змиритися. Ніхто не хотів, щоб довелося вбивати інших людей. Це все закарбувалося в нашій пам’яті та тілі й нікуди не зникне. У місячні ночі в мене одразу з’являються спогади про Соледар, бо там було так само. Весною, коли все розквітає, я згадую хлопців, котрі казали: «Така чудова погода, а я зараз іду на завдання». І вони не поверталися…
Посада Андрія Самохвала потребує багато часу та зусиль. Найбільше він жалкує, що не бачить, як ростуть його доньки.
– Тепер мій головний антистрес – це сигарета з кавою. За ці роки я дуже схуд, здоров’я пішло в нуль, бо я вже себе не бережу, а стараюся більше піклуватися про своїх хлопців, адже це мій обов’язок. Я буду голодний, але всі будуть нагодовані. Буду без амуніції, а вони – усім забезпечені. Вважаю, що кожен командир так і має робити.
«Еней» закликає не недооцінювати ворога, бо тому не шкода ані людей, ані технологій. Чоловікам, котрі не служать, радить звернутися в рекрутинговий центр та хоча б поцікавитися вакансіями в ЗСУ.
– Варто поступово налаштовувати себе, а не чекати, коли ТЦК прийде в гості, і тоді шукати шляхи по лікарнях, – резюмує командир.
Житомир ЗСУ Десантники Військові Курсант Війна з Росією ТЦК Рекрутинг