Фехтувальниця Анна Максименко – про гематому від угорки, розбіжності з мамою щодо танців і «золото» Європи

Фото: iнстаграм Анни Максименко

Українські фехтувальниці вже третій рік поспіль стають кращими на юніорському чемпіонаті Європи. Квартет – Анна Максименко, Емілі Конрад, Аліна Дмитрук та Марія Середа – не дала шансу жодному супернику, перемігши у фіналі норвежок з рахунком 45:37. А для 18-річної львів’янки Анни Максименко даний турнір став визначним ще й завдяки срібній нагороді в індивідуальних змаганнях. Хоча, як зазначає сама спортсменка, бажала більшого: «золото» двох попередніх юніорських ЧЄ у неї вже є, тому хотілося ще одне. Про перебіг турніру і свій особистий шлях у фехтуванні Анна Максименко розповіла в інтерв’ю Коротко про.

З Угорщиною було особливо важко

– Анно, вже третій рік поспіль ваш склад виграє «золото» юніорського чемпіонату Європи з фехтування. Що для вас значить дане звершення?

– Здобувати перемогу три роки поспіль на командному чемпіонаті Європи – це вражаючий результат. Він підтверджує старанну роботу кожного у нашій команді, працю тренерів, а також здатність налаштовуватися і бути на доріжці єдиним організмом. Я дуже вдячна усій команді, дуже її ціную. Попереду ще чемпіонат світу, і там теж хотілося б повторити минулорічний успіх, підтвердити наше перше місце. Тому працюємо далі.

– На шляху до фіналу ви здолали  угорських, естонських, швейцарських спортсменок, а у фіналі перемогли норвежок. З ким був найбільш важкий і найбільш цікавий бій?

– Найбільш цікавим і найважчим, на мою думку, для нас був бій з Угорщиною. З самого початку відчувалося напруження. Нам тривалий час не вдавалося відірватися більше ніж на 1–2 уколи. Проте все ж таки нам вдалося збільшити різницю у рахунку на нашу користь і довести справу до перемоги.

– Чи відзначали з дівчатами перемогу? І якщо так, то яким чином?

– На жаль, якось особливо відсвяткувати не вийшло. Повечеряли разом – і все. Почали збирати речі, оскільки вранці у нас вже був виліт додому.

– Вас у команді четверо дівчат… Які ви за вдачею? Як доповнюєте одна одну?

– Описати нас чотирьох досить непросто. Ми усі різні за характером. Але мені це імпонує у нашій команді – вона дуже багатогранна. Особисто я до кожної намагаюся знаходити персональний підхід. Я вже добре їх пізнала, знаю їхні реакції на те, що відбувається. Тому розумію, коли необхідно підтримати, що сказати і які слова підібрати.

Підтримка може виявлятися по-різному, залежно від ситуації, але головне, що вона присутня. Щодо атмосфери нашої команди, я б сказала, що це легкість і радість. Можливо, навіть безтурботність. Це і є атмосфера нашої команди.

– Даний юніорський ЧЄ важливий для вас ще й особистим сріблом у фінальній сутичці з Софією Просіною з Латвії. Ви задоволені саме таким результатом?

– Я вже третій рік поспіль опиняюся на подіумі в особистих змаганнях юніорського ЧЄ. Минулі два рази привозила золоті медалі, цього разу – срібну. Не можу нарікати на результат, він непоганий. Але все ж таки мені трохи сумно, що я не дотиснула до кінця цей фінальний бій і зазнала поразки. Але не завжди все відбувається так, як ми прагнемо.

– Вам цікавіше змагатися в індивідуальному розряді чи в командних змаганнях? Де більше емоцій?

– Я не можу якось розмежувати особисті та командні змагання в емоційному плані. Просто зазначу, що у командних більше відчувається підтримка та опора, тому що в тебе є команда, яка може тобі допомогти в необхідний момент.

– Якщо підсумувати юніорський ЧЄ, що можете сказати про хід турніру і свої результати? Усім задоволені?

– Перебіг цього ЧЄ був далеко не стабільним. За день до змагань я вирішила потренуватися і, на жаль, під час першого ж бою сильно пошкодила ногу. Хоча перед особистими стартами мені зафіксували ногу, і я розуміла, що все буде добре, психологічно залишався страх – я боялася знову її травмувати. Але на турнірі це відчуття зникло. Також під час особистого турніру мене травмувала угорка: останнім уколом вона сильно вдарила мені по масці, і та притиснулася до правої брови і трохи розсікла її. З’явилася гематома, яка наступного дня стала досить помітною. Такий собі сюрприз для дівчини.

Дівчата в неймовірній українській четвірці різні, проте разом вони — єдине ціле. Фото: iнстаграм Анни Максименко

У дитинстві мама більше бажала, щоб я займалася танцями

– Ви є однією з найбільш титулованих спортсменок у своїй віковій групі. Багато хто оцінює ваші перспективи максимально позитивно. Це вас стимулює чи створює певний надмірний психологічний пресинг?

– З психологічним тиском я зіткнулася минулого року на чемпіонаті Європи, тому що дуже прагнула підтвердити результат, захистити свій титул, що у мене і вийшло. І після того ЧЄ я зробила висновки, і на цьому чемпіонаті я вже була більш врівноважена.

– До фехтування ви займалися народними танцями. Чи допомагає цей досвід? Можливо, робота ніг краща, ніж у суперниць?

– Не скажу, що це якимось чином вплинуло на мою кар’єру. Єдине, що згадую: мама не хотіла, щоб я кидала танці, відмовляла мене. У нас була сусідка, яка товаришувала з мамою і казала, що фехтування – це «чоловічий» вид спорту. Але я була категорично не згодна і хотіла довести протилежне – що я зможу чогось досягти. І я це реалізувала (посміхається)!

– Ви довгий час тренуєтеся і змагаєтеся в умовах війни. Як відбувається ваша підготовка зараз?

– Тренувальний процес проходить як в Україні, так і за кордоном на різних зборах. Дуже багато часу я знаходжуся на змаганнях або десь у дорозі. Це, насправді, дуже нелегко. Відчуваю, як з кожним роком це все більше і більше ніби виснажує енергію.

– Наскільки важливою для фехтування є психологія?

– Дуже важлива, тому що необхідно вміти вірно реагувати і на поразки, і на перемоги. Я цьому навчена, тренери мені в цьому допомагають.

– Як ви налаштовуєтеся на відповідальні сутички? Чи відчуваєте перед ними тривогу?

– Не має значення, відповідальний бій чи ні – перед кожною сутичкою я відчуваю хвилювання. Але це не щось негативне, це тримає мене в тонусі. Я ніби «насторожі», не розслабляюся і таким чином готуюся до бою.

– Про що мрієте?

– Мрію потрапити на Олімпійські ігри і привезти звідти нагороду. Це, мабуть, одна з моїх найзаповітніших мрій. І, безумовно, мрію, щоб настав мир, завершилася війна і перестали гинути люди.

У свої 18 років Анна вже завоювала безліч медалей, але мріє про олімпійську. Фото: iнстаграм Анни Максименко