Ірпінь два роки тому: «Навколо були руїни, темний дим та багато розстріляних автомобілів»

Ірпінь два роки тому: «Навколо були руїни, темний дим та багато розстріляних автомобілів» 28.03.2024 08:00 Укрінформ Розповідь кримського татарина, який брав участь у визволенні Київщини

Два роки тому, 28 березня 2022 року, українські захисники звільнили Ірпінь на Київщині. Місто стримало ворога на шляху до столиці та отримало звання «Місто-Герой». Російські загарбники перебували тут 23 дні. Унаслідок запеклих боїв було зруйновано 70% соціальної та житлової інфраструктур, загинуло майже 300 місцевих жителів.

Бої з окупантами, які прагнули прорватися до Києва, вели бійці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, а також бійці інших угруповань ЗСУ та воїни територіальної оборони міста.

Про те, як відбувалося звільнення Ірпеня від російських загарбників, Укрінформ поговорив із бійцем, прізвища якого не називатимемо з огляду на безпеку. Кримський татарин, він покинув півострів після російської окупації. Там лишилися його батьки та родичі.

Позивний нашого співрозмовника – «Вішер». Під час звільнення Ірпеня він воював у зведеній тактичній групі «Адам», сформованій на базі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

ПЕРЕВІВСЯ З 72-Ї БРИГАДИ ЗА КІЛЬКА ДНІВ ДО ВТОРГНЕННЯ

– Коли росіяни окупували Крим, ми зрозуміли, що на цьому вони не зупиняться, – каже мій співрозмовник.

Тоді він вирішив стати військовим. У 2015 році залишив свій дім на півострові та вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.

– Раніше я професійно займався боксом, був у складі збірної України. Але, отримавши травму, змушений був піти зі спорту. Я, не вагаючись, вирішив стати військовим, батько підтримав мене, – згадує «Вішер».

Після закінчення академії почалася служба у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Та за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення перевівся.

– Я у 72-й бригаді прослужив три роки і за сімейними обставинами перевівся до групи «Адам». Якби знав, що війна почнеться через кілька днів, у жодному разі б цього не зробив. Шкодую, – зазначає він.

Через 10 днів після початку повномасштабної війни група сформувалася і вирушила на позицію біля річки Ірпінь. Сама річка, за словами мого співрозмовника, відіграла велику роль у битві за місто. Бійці 72-ї бригади розбили дамбу, завдяки цьому вода розійшлася – і ворог не зміг перейти річку на своїй техніці.

– У перший день, коли ми прибули в Ірпінь, у нас було завдання завести військово-тактичну групу для того, щоб наші змогли перегрупуватися. Потрібно було бійцям поновити сили, – розповідає військовий. – Ми мали на себе відволікати увагу ворога, а тим часом наші бійці займали свої позиції. Години з три ми їздили за маршрутом, яке визначило командування. Брали на себе вогонь, щоб наші війська могли перегрупуватися.

Коли наші війська були готові до бою, групі «Адам» поставили завдання насамперед вигнати росіян з території військового госпіталю Ірпеня. Два корпуси вже було звільнено від ворога, залишалося ще два.

– Ми завдавали періодично ударів по ньому, щоб вигнати росіян. Нас обстрілювали з мінометів. Командир групи «Адам» їхав перший і почав з танка по корпусах вести вогонь, наші сили зайшли з флангу, і ми звільнили територію військового шпиталю, – згадує він.

Штурм госпіталю тривав майже три години.

Потім військові отримали наказ відходити, бо їхні сили вже вичерпалися, були поранені, підбита техніка.

Фото надав «Вішер»

ОПОРНИЙ ПУНКТ У НЕДОБУДІ Й ГОРІЛКА ЯК АНТИСЕПТИК

– Точно пам’ятаю, що там був магазин під назвою «Антошка». У недобуді поруч ми зробили опорний пункт. З нього виїжджали на завдання керівництва. Командир групи тримав зв’язок із командувачем Сухопутних військ України. Наша група складалася з 10 бійців. Нам допомагали тероборонівці. Місцевих жителів ми не бачили: у місті було дуже гучно, і ті, хто не встиг евакуюватися, поховалися по підвалах.

Група «Адам» виконувала завдання в Ірпені майже три тижні. Ночували у недобудові багатоповерхівки, щоб не привертати до себе уваги. У квартири не заходили, ніякого мародерства, каже «Вішер».

– Єдине, ми в одній з квартир тієї багатоповерхівки тримали нашу техніку, яку потрібно зберігати за певних умов: планшети і таке інше. А ще взяли там пательню, гречку, рис і набирали воду. Користуючись нагодою, хочу подякувати господарям за те, що ми користувалися їхніми речами.

Поблизу були продуктовий «Лоток» та магазин одягу. Бійці хотіли взяти там одяг для себе, але командир заборонив. Тільки коли після прильоту ракети у «Лоток» військові погасили пожежу, командир дозволив взяти звідти соки, їжу, а також горілку – але використовувати її лише як антисептик для оброблення ран.

– Командир наливав по 100 грамів горілки пораненим, які зазнали контузій. Це було для них першою допомогою, а потім вже старалися їх відправити до наших і далі на лікування, – розповідає «Вішер».

Він згадує, що в перші три дні їх постійно обстрілювали, щоб вони не могли звідти виїхати.

– Але потім обстріли припинилися, мабуть, росіянам вже було не до нас. Нас прикривала 72-га бригада та курсанти-танкісти. У нас було три танки, три БМП та група, яка нам привозила забезпечення.

Мій співрозмовник розповів, що до війни кілька разів бував в Ірпені. Йому подобалося це зелене місто під Києвом.

– Але в ті страшні дні ми бачили розбомблені будинки цивільних, і на це було важко дивитися. Ми бачили розтяжки, на яких стояли спеціальні прапорці: ці шляхи вже проклали наші військові інженери. І лише визначеними маршрутами ми пересувалися. Навколо були руїни, темний дим і багато розстріляних цивільних автомобілів. Коли ми зазирали всередину авто, у деяких було багато крові, у деяких – тіла вбитих місцевих жителів. Ми розуміли, що людей та авто розстрілювали майже впритул.

Бійці допомагали евакуюватися місцевому населенню, вивозили людей на військовій техніці. Так хлопці переправили через річку Ірпінь трьох жінок і скерували до наших. Допомогу надавали й іншим цивільним. Люди, які залишалися в квартирах, не знали, що відбувається.

«Я РОЗУМІВ: ЯКЩО ЗАГИНУ, БАТЬКИ НЕ ЗМОЖУТЬ МЕНЕ ПОХОВАТИ»

Чи було йому страшно?

– Ні, страшно не було. Але я розумів, що як загину, батьки не зможуть мене поховати, бо приїхати з окупованого півострова неможливо.

Мій співрозмовник зазначає, що знає багато історій про те, як людина повернулася з фронту і померла чи загинула в мирному житті: від хвороби, аварії, інших несподіванок…

– Смерті потрібно дивитися у вічі. Вона все одно прийде, – вважає «Вішер».

Під час одного з останніх боїв за визволення Ірпеня бійця було поранено в руки та контузило.

– Я не виходив на зв’язок майже тиждень. Дружина не знала, де я, що думати. Я їй зателефонував уже зі шпиталю в Києві.

Дружина «Вішера» – також військова, тому як ніхто розуміє чоловікову роботу.

Чоловік згадує, як у хвилини відпочинку його побратими, що мали родини, згадували та переживали за своїх дружин і дітей.

– Особисто я в ці хвилини мріяв побачити весілля своєї доньки, – сміється він. – Тепер їй три роки. Але я дуже хотів це побачити, навіть уявляв цю картинку.

А ще, каже, дуже хоче повернутися у Крим, де залишилися батьки та їхні брати і сестри з родинами.

До речі, знайомі «Вішера» розповіли, що коли він захищав Ірпінь, то намагався тримати зв’язок зі своїми друзями, які разом із сусідами та їхніми маленькими дітьми два тижні ховалися від обстрілів росіян у підвалі в Гостомелі. Коли їм вдалося виїхати, «Вішер» домовився і поселив їх у квартирі своєї родини у Сквирі на Білоцерківщині. Вони дуже вдячні йому за турботу в ці страшні дні. Кажуть, що «Вішер» – відповідальний та дуже скромний.

Деокупація Ірпінь Кримські татари Війна Київщина Війна з Росією

Источник: www.ukrinform.ua