Мешканці Грози: На 40 днів загиблих поминаємо у різні дні та окремо – разом не збираємось

Фото: suspilne.media

Цього тижня у селі Гроза на Харківщині майже у кожному будинку запалюють свічки біля портретів загиблих 5 жовтня родичів та близьких. Сім’ї знову збираються за поминальними обідами – тільки тепер масових зборів тут не роблять. Кожні – окремо, в різний час і навіть у різні дні, з вимкненими телефонами, щоб нелюди-окупанти, які в один день позбавили життя їх 59 односельців, які зібралися за таким же поминальним обідом, не цілилися за скупченням гаджетів.

«Від нас Бог відвів – інакше дітей забрали б до інтернату»

Кафе, що осіло в руїнах, де 5 жовтня на поминках загиблого військовослужбовця зібралася четверта частина місцевого населення, ще не розібрали. Гроші на це виділили, люди є, але не вистачає техніки. Коли розчистять, на цьому місці збудують меморіал пам’яті вбитих.

61-річний Валерій Козир того дня втратив одну з двох дочок, зятя та кумів. Його самого із дружиною вберегла випадковість.

– Мені треба було ввечері заступати на зміну, так що я не пішов – адже там вип’ю, а куди п’яним на роботу, – згадує в розмові з KP.UA Валерій Козир. – А дружина потягла зв’язки на нозі. На цвинтар йти далеко, не захотіла туди шкандибати… Бог як відвів від нас – інакше б дітей до інтернату забрали…

Дітьми Валерій Олександрович тепер називає онуків: Насті – 10, Дімі – 15 і Дарині – 17 років. Ще одного, Даню, якому на момент початку повномасштабної війни вже виповнилося 18 років, окупанти вивезли до Росії. Дідусеві обіцяли допомогти його повернути представники Червоного Хреста та ООН, але поки що жодної інформації про онука немає.

Після загибелі близьких Валерій Козир називає чотирьох онуків, що залишилися, дітьми. Фото: suspilne.media

“Витягни мене – я так жити хочу!”

Валерій Олександрович щоразу, згадуючи події 5 жовтня, проживає цю дату і страшні дні, що послідували за нею, знову і знову. З онуками, що залишилися круглими сиротами, працювати щодня приїжджали психологи з Харкова.

– Я в саду прав одяг, у якому до свиней ходив – він же смердючий, вдома не випраєш, – згадує Валерій Козир. – Воно як “влупило” – я впав, “димяра” клубами… Дружина вискакує з дому, кричить: “Валеро, точно в кафе, там же наші діти!” Я поїхав на велику – від нас це кілометр по прямій. Я тоді думав – ну, може, промахнуться, бувають же випадки… Стільки б людей вижило… Ні… Прямо всередину приміщення «влупило».

Повернувшись і, ридаючи, повідомивши дружині, Валерій поїхав назад – шукати доньку, зятя, кумів. Дружину не пустив.

– Дивлюся, там уже на траву виносять хлопці-рятувальники всіх, – схлипує чоловік. – Дивлюсь – зять мій лежить Толик, куми…

Крізь крики рятувальників, ридання тих, хто кинувся розшукувати рідних, і стогін вмираючих почув голос: «Толіка немає, а Оля жива – з нею балакали під завалами». Дочка Валерія того дня допомагала на кухні – там була з напарницею. Тій вдалося вижити – її вже виписали. Таких щасливчиків – лише п’ять.

Та жінка каже: “Олечка лежала біля мене, ми думали – газовий балон вибухнув”, – згадує невтішний батько. – Казала: «Мене Толя зараз витягне». Чули, як вона кричить: “Галя, Вова (місцевий рятівник), витягни мене, я так жити хочу!”. Це її останні слова були… Вона померла в муках… Оля, моя доця.

Жах…

Біля руїн кафе, що стало могилою для 59 людей, і сьогодні горять лампадки. Фото: suspilne.media

Живуть заради онуків

38-річна Ольга та 42-річний Анатолій Пантелєєви (дочка та зять Валерія Козиря. – Авт.) були господарськими людьми. Ольга працювала на деревообробному комбінаті, Анатолій переробляв свинину. Були добрими і нежадібними – Анатолій міг додати грошей чужій дитині в магазині, якщо не вистачало сплатити мамин список.

З донькою і зятем батьки, які випадково залишились живими, попрощалися лише через шість днів. Мати Ольги, Любов, досі майже нічого не їсть. Про горе сім’ї Козир знає вся округа. Дорогою зупиняються поліцейські, мовчки виходять, плачуть, обіймають. Так роблять і зовсім незнайомі люди, і знайомі з Грози та навколишніх сіл. Слів, щоб допомогти горю, немає.

Ольга батькам не сниться – лише іноді приходить, як туманний спогад. Сняться кум і зять Анатолій.

– Снилося, що ми із зятем і кумом у карти граємо, веселимось, – зітхає Валерій Козир. – Кум на два роки старший, з дитинства дружили. Нам казали – такого не може бути, щоби куми не гризлися! Але ми завжди жили дружно. І наші діти побралися, четверо онуків нам народили. Старшому Дані 18 років уже було, як почалася війна, йому треба було міняти паспорт. Але окупація, який паспорт…

Валерій та Любов Козирі живуть тепер заради трьох онуків. Валерій працює на двох роботах, Любов також працює.

– Для дітлахів стараєшся, крутишся, – зітхає Валерій. – Думали, буде нам допомога на старість, але що вже зробиш… А так всього вистачає, ми ж у селі живемо. Дякую людям, допомогли дуже – ось і сьогодні хтось 199 гривень надіслав на допомогу моїм дітям. Ніколи не міг подумати, що в Україні стільки гарних людей. Більшість таких. Та й у світі… Люди надіслали багато посилок із Італії, Ірландії, Данії, Німеччини, Франції – звідусіль.

Анатолій Пантелєєв, Ольга Пантелєєва. Фото: victims.memorial

Ховали порожні труни

На кількох вулицях села Гроза, де до війни мешкало лише 300 осіб, людей тепер майже немає. Вони не збираються разом, та й вулицями ходити страшно. Скрізь витає горе.

Загиблих 5 жовтня кожен поминає вдома у вузькому колі. Так і ховали – на похорон нікого не кликали, щоби більше не було масових зборів. Похорон тоді в селі тривав десять днів, а деяких хоронили ще пізніше. Комусь довелося лити сльози над порожньою труною – ховати майже нічого. Гроза досі у жалобі, і, за словами місцевих, чорний колір ще не скоро зміниться світлішими відтінками.

– Я покликав на поминки додому десять друзів моїх дітей, телефони всі повимикали, – втирає сльозу Валерій Козир. – Поплакали, та й годі. Не знаю, звідки ще беруться сльози. Моторошно.

Могила родини Пантелєєвих. Фото: suspilne.media

«Ніхто не може змиритися»

Олександр Мухуватий 5 жовтня втратив 48-річного брата, 43-річну невістку та 65-річну матір. Сам на поминки не пішов – був у себе вдома із родиною у сусідньому селі. Оглушливий вибух чули навіть за 15-17 км від Грози.

– Я почав дзвонити – ні брат, ніхто вже не відповідав, – згадує у розмові з KP.UA Олександр. – До племінника додзвонився – він уже був на місці. Буквально за пів години я теж був там. Я бачив усі тіла загиблих, шукав своїх…

Знайти їх не вдалось. Впізнавали за фрагментами тіл. Попрощатися з рідними Олександр зміг за два тижні.

– Я раніше служив старшим водієм пожежного взводу – надивився свого часу на трупи. Але гірше за вбивство рідних вже точно нічого не може бути, – каже Олександр, – Минуло 40 днів, але ще ніхто не може з цим змиритися… Ніхто ще не може усвідомити, що їх уже немає… Село ще довго буде у жалобі. Четверту частину села вбили.

Олександр Мухуватий втратив 48-річного брата, 43-річну невістку та 65-річну матір. Фото: suspilne.media

Будинок зрадників палити не збираються

Навідники “Іскандера”, брати Володимир та Дмитро Мамони, жили через будинок із загиблим братом Олександра – Володимиром. 23-річний Дмитро – однокласник його племінника. Уся родина зрадників разом із ще одним братом та батьком (вже на пенсії) служили в українській поліції, з початком російської окупації перейшли на бік ворога. Коли почали заходити наші війська, втекли до Росії, а 5 жовтня двоє братів навели смертоносний вогонь на рідне село.

До приходу окупантів, кажуть місцеві, своїх проросійських поглядів брати не демонстрували. Але з початком окупації виявили себе справжніми перевертнями. Наприклад, один із них показував росіянам, де мешкають українські військові. Втім, мстити їм місцеві не збираються. Та й нема кому. У сусідньому селі, за словами селян, мешкає колишня дружина Володимира із сином – але вона з чоловіком уже кілька років не спілкується, а два роки тому подала на нього до суду за несплату аліментів. Палити порожній будинок сім’ї? Кажуть – не було навіть таких думок, адже там може бути ще щось, що потім стане в нагоді слідчим. Але люди вірять – рано чи пізно на зрадників точно чекає суд. І тут, після перемоги, і Божий…

Історія питання

5 жовтня в обід за столом у кафе у селі Гроза зібралося 64 місцевих мешканці, щоб пом’янути загиблого ще на початку війни, 29 березня 2022 року, Андрія Козиря. Він був похований у Дніпрі, а тепер його останки вирішив перепоховати в рідному селі 24-річний син Денис, який воював з батьком в одному окопі і повернувся з війни. На поминки прийшло 20 родичів, його четверо друзів, у тому числі – староста села, та 34 місцевих мешканці. Ракета вдарила саме по кафе близько половини другого дня. Усього вбито 59 людей, ще п’ятеро – поранено. Загинув кожен четвертий мешканець села. Стіл готували на сто чоловік – жертв могло бути ще більше.

Источник: kp.ua