ДАП: війна, що триває й досі 20.01.2026 11:33 Укрінформ Їх звикли кликати «кіборгами», але то були звичайні люди, котрі стали солдатами
Одинадцять років тому крайні оборонці Донецького аеровокзалу власною кров’ю назавжди зафіксували в історії України трагічні рядки фіналу новітнього національного епосу — героїчної саги про «кіборгів».
Ця оповідь — про них.
На чергову річницю вшанування захисників Донецької авіагавані, Укрінформу випала нагода поговорити з тими, кому в останні дні оборони ДАПу було призначено вистояти, вціліти і подарувати майбутньому поколінню українських вояків час, щоб підготуватися до 24 лютого 2022 року.
ЩОБ УНИКНУТИ НЕПОТРІБНИХ ВТРАТ
У Донецький аеропорт їхня ротація почалася 30 грудня 2014 року, напередодні новорічних свят. Діставатися з Водяного до ДАПу другій частині восьмої роти третього батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади довелося через «контроль» на ворожому блокпосту.
Це була принизлива процедура, на яку українське командування зважилося, аби уникнути зайвих жертв під час так званого «новорічного перемир’я».
Блокпост сепаратисти організували на мосту по дорозі з Авдіївки на Спартак. По обидва боки шосе – закопаний ворожий БТР, позиції снайперів, кулеметні точки: колона українських вантажівок – як на видноті, під прицілом, неначе в тирі. Зупинка за наказом, і до машин із десантниками нахабно наближаються «ополченці», починається інспекція виконання «домовленностей».
– Цю ситуацію, ймовірно, важко розтлумачити хлопцям, які нині перебувають на передовій. Але такою була наша війна. Довелося стиснути зуби, приборкати гнів і виконати наказ: здійснити ротацію безкровно, не прориваючись до аеропорту під шквалом вогню і не провокуючи бойовиків. – Пригадує свій в’їзд у новий термінал Андрій Ліснічук, позивний «Лісник», на той час командир аеромобільного взводу, один із тих, хто тоді рухався в новий термінал на зміну товаришам по зброї.
Десантники 8 роти 3-го батальйону 80 оаембр до ротації в аеропорт.
Згідно з угодою, яку уклали з днрівцями, при собі кожен десантник міг мати амуніції не більше як на три магазини до особистої зброї, із них у спорядженому стані – лише один.
Решту набоїв, щоб було чим битися згодом, хлопці, приховуючи, заховали у дровах і в «запасках» вантажівок, якими в’їжджали в аеропорт. Уже в терміналі ті колеса бійці розібрали, й гарнізон отримав додатковий боєкомплект.
– Сепари вилучали все, що могли відшукати із «забороненого», навіть підствольники. Обшукували персональні речі, нишпорили в наших рюкзаках і сумках. Дивом у суперечці з кимось із «їхніх» мені вдалося відстояти свій тепловізор – на той момент досить коштовну й рідкісну річ. Психологічно це було складно. – Розповідає колишній командир десантників.
Андрій зазначає, що спостерігати радісні обличчя «сепарів» і росіян було неприємно. Сил не зірватися й не побити їхні обличчя давало тільки усвідомлення того, що на аеродромі на заміну й повернення на «велику землю» чекають побратими – поранені, живі, та «на щиті»…
НОВИЙ РІК НА «ПОЗИТИВІ»
У новому терміналі ДАПу, куди нарешті дісталася їхня рота, «Лісникові» дістався пост «Позитив», на другому поверсі вже напівзруйнованої споруди.
Більшу частину поверху утримували бойовики, тому «Позитив» лишався останньою українською позицією, котра не дозволяла сепаратистам зненацька атакувати захисників нового терміналу зверху.
Позиція виходила вікнами на західну частину аеродрому, цвинтар, монастир і вежу. Для багатьох вона врізалась у пам’ять тим, що в мирний час на поверсі знаходився дорогий автосалон, і коли у травні 2014-го, в аеропорту почалися бої, розкішний «Порше Кайєн», який стояв на оглядовому майданчику, власники салону вивезти не зважилися.
Автівка так і залишилась стояти в самому центрі запеклих сутичок і стала своєрідною «місцевою атракцією». Коли її вперше побачив «Лісник», про колись розкішне авто нагадували тільки обвуглені металеві рештки…
Новорічне вітання-2015 від «Лісника»
Автосалон був важливою точкою в обороні терміналу, оскільки через нього й шахту ліфта «сепари» могли пробратися на перший поверх, ближче до основних позицій оборонців.
– Як минула новорічна ніч, я не пам’ятаю. Якось не закарбувалося в пам’яті, котра з них була новорічною. Звернення Президента нам не транслювали, а куранти з «того» боку для нас також не «дзвонили», – іронізує Андрій. – Хлопці, хто пам’ятає ту ніч, кажуть, що не дуже стріляли. Так, обмінялися із ворогом декількома чергами салютів…
Перші втрати ротації трапилися в перший день нового року. Від пострілу ворожого ВОГа, загинув гранатометник Любомир Подфедько, кілька товаришів по зброї отримали поранення.
Про два тижні ротації Андрій має розрізнені згадки. Запам’ятався неймовірний холод – мороз до мінус тридцяти, котрий потім змінила відлига й волога, що пробирала до кісток, пронизуючи наскрізь кожну клітину тіла. А ще – короткі проміжки денного світла, і швидкі, густі зимові сутінки, темрява й нічна тиша, до якої прислухаєшся, навіть дрімаючи й реагуючи на кожен шурхіт.
Згодом із «Позитиву» Андрій перейшов на командно-спостережний пункт поверхом нижче.
Бар нового терміналу: чай, кава, капучіно…
Перед його очима й досі – калейдоскоп ворожих атак, коли відстані вогневого контакту вимірюються десятком кроків, обстріли із «Градів», важкої артилерії і танків, впритул. Промерзла бетонна підлога, усіяна уламками битого скла й гіпсокартону, шматками стін, гільзами, погнутим металопрофілем і бляшанками цинків з-під набоїв. І нестача смаку звичайної питної води, що замерзала, перетворювалася на кригу, її розтоплювали, й пили вже кип’яченою – як чай чи каву. У пам’яті все це зафіксувалося без дат і часових орієнтирів, як нерозривний, без жодного абзацу текст сценарію безкінечної сюрреалістичної драми.
Старшина Віталій Гнатенко. Водяне, листопад 2014 року.
БРОНЯ, «БІЗОН» І МЕХВОДИ
14 січня за першою групою їхньої ротації прибули декілька МТ-ЛБ батальйону. Місця в машинах для всіх не вистачало, тому першими на «велику землю» поїхали поранені й ті, хто провів в аеропорту понад два тижні. Андрій, а з ним іще дванадцять десантників його роти залишились на позиціях, разом із підмогою, чекаючи своєї черги на евакуацію.
Квиток лейтенанта Ліснічука на рейс додому. «Виліт» затримали на дві доби…
– Поглядом ми проводжали «броню», яка у Водяне поверталась «дорогою смерті» під безжальним обстрілом. Поки вони їхали, ворог гатив із «Градів» по злітній смузі без упину, – згадує Андрій. – Те, що хлопці проскочили ті декілька кілометрів і не загинули, – справжнє диво.
14 січня, Піски. Ті, хто повернувся того дня з нового терміналу.
Насправді ж їх врятувало не диво, а відвага й майстерність мехводів МТ-ЛБ.
Ці легкоброньовані тягачі дісталися їхньому батальйону «в додаток» – як позаштатна техніка. Сформований у липні 2014 року на базі 80-ї окремої аеромобільної бригади, третій батальйон на сто відсотків був укомплектований мобілізованими. Техніку отримали не найкращу – 37 БТР-70. Тому, порівнюючи зі старими бронетранспортерами, маневрені, спритні «емтеелбешки» виявилися справжнім подарунком долі. А точніше, успіхом «Бізона» – старшини Віталія Гнатенка, командира взводу матеріального забезпечення. Саме він їх «знайшов» і домовився з волонтерами зі Славути, щоб ті допомогли з ремонтом…
Віталій Гнатенко. 2026 рік.
– Основний склад нашого батальйону проходив підготовку на Яворівському полігоні аж до початку листопада. – Згадує Віталій. – Та вже у вересні наш підрозділ матеріально-технічного забезпечення першим виїхав на схід, у Костянтинівку, щоб визначитися з майбутнім місцем дислокації батальйону й підготуватися до розміщення людей у новому пункті постійної дислокації.
«Арес» і «Бізон». 11 років після ДАПу.
Для розміщення львівських десантників виділили покинуту школу – приміщення без вікон і дверей, без електроенергії та опалення, зовсім не пристосоване для проживання. За місяць у тій будівлі хлопці власними силами відновили електромережу, встановили каналізацію, відремонтували вікна. Навіть більше, облаштували лазню з душовими, під’єднали пральні машинки…
Ще раніше, в липні, «Бізон» отримав наказ перегнати з однієї з баз зберігання ті самі легкоброньовані тягачі, котрі простояли на консервації кілька десятиліть. Зрозуміло, за документами машини періодично «проходили» регламентне обслуговування й були, нібито, готові до експлуатації. Насправді ж вони знаходилися в жахливому стані. Спочатку команда ремонтників на чолі з Гнатенком спробувала довести техніку до ладу самостійно. Проте, витративши всі наявні власні кошти на «ведешку», щоб, знявши іржу, бодай відчинити люки, швидко зрозуміли, що відновити техніку самотужки не вийде.
Тоді хтось із місцевих порадив старшині звернутися до волонтерів із сусіднього райцентру, котрі допомагали військовим лагодити зняту з тривалого зберігання техніку.
«Бізон» і його «мотолига»
Таким чином батальйон отримав вісім позаштатних бойових одиниць – добротно відремонтованих, по-справжньому безцінних як «таксомотори» – на аеропорт.
З листопада й до останніх днів оборони летовища кожна поїздка цих гусеничних усюдиходів із Водяного в аеропорт і назад була справжнім подвигом тих, хто доставляв у ДАП підкріплення, підвозив харчі й амуніцію, вивозив поранених і тіла загиблих.
– Дмитро Гузик, Анатолій Маркус, інші наші водії були справжніми героями. – Згадує побратимів Віталій Гнатенко. – Особливо важкими були виїзди під час останніх тижнів боїв за аеропорт. Хлопці падали з ніг від нервового й фізичного виснаження, хронічного безсоння та втоми.
ОСТАННІЙ РЕЙС ДМИТРА ГУЗИКА
У ніч на 18 січня був останній вдалий рейс до залишків нового термінала. Вирушити в аеропорт, щоб евакуювати поранених, зголосився Дмитро Гузик.
Ящики з амуніцією та харчами бійці завантажили на дах МТ-ЛБ, щоб так їх можна було швидко розвантажити, а в десантному відділенні залишалося більше місця для тих, хто їхав на ротацію. Щоб боєзапас не здетонував під час обстрілу, накрили мішками з піском. Як з’ясувалося згодом, це врятувало їм життя – дорогою до термінала не вцілів жоден мішок, шість разів снаряди ворожих «Градів» вибухали так близько, що машину підкидало, і здавалося, що вона перекинеться. Але доїхали…
Останнім рейсом із термінала Гузику вдалося евакуювати шістнадцятьох поранених захисників ДАПу.
«Лісник», «Псих» і «Кіпіш»
– Із тими хлопцями мав виїхати й Ігор Зінич, медик третього батальйону «вісімдесятки». – Згадує Євген Ковтун, на той час артилерійський коригувальник 93 омбр, один із захисників «Позитиву». – «Псих» був надзвичайною людиною, врятованими життями йому зобов’язані щонайменше пів сотні людей, яких він без перебільшення витяг із «того світу». А сам залишився в терміналі. Загинув, коли від вибуху завалилася стіна. Посмертно молодшому сержанту медичної служби Ігорю Вікторовичу Зінченку присвоєно звання Героя України…
Наступного дня, 19 січня, Дмитра Гузика не стало. Під час чергового прориву в його машину, завантажену боєприпасами, влучили одразу кілька пострілів із РПГ. МТ-ЛБ вибухнув на очах тих, кого їхав рятувати, за пів сотні метрів від позиції на РЛС…
У першому ряду, праворуч Євген Ковтун з побратимами.
ЗАЛИШИМОСЯ ТУТ ДО КІНЦЯ
Сам Євген Ковтун потрапив у ДАП в одну з крайніх ротацій, 6 січня 2015-го. Заїхав в аеропорт, як і Ліснічук, «по-тихому», через сепарський блокпост.
У терміналі «доповівся» про прибуття коменданту «Аресу». Обличчя офіцера не роздивився – в аеропорту той перебував уже декілька тижнів, його бородате, з сивиною, вкрите кіптявою обличчя в темряві зливалося із загальним чорно-сірим тлом обгорілих приміщень.
Капітан Олександр Скиба, «Арес».
Ліхтарики, щоб роздивлятися один одного, звісно, ніхто не вмикав, мобільні телефони також – на кожен вогник «працювали» ворожі снайпери. Зазвичай, щоб не видавати себе навіть зайвими звуками, всю підлогу на підконтрольній частині термінала хлопці, доки було видно, час від часу прибирали від уламків, стріляних гільз, усього того, що вночі могло потрапити під ноги і виказати характерними звуками. Проходи до постів, щоб не заблукати в темряві, кіборги позначали рибальськими «світлячками», встановлюючи їх так, щоб ворог не зміг розгледіти.
Тому весь час, доки «Арес» перебував у терміналі, Євген знав лише його голос. Зустрітися й познайомитися з командиром роти львівських десантників, Олександром Скибою, «в обличчя» чоловікові вдалося вже тільки за декілька років, коли на одну з річниць завершення оборони аеропорту, під час офіційного заходу, почув знайоме: «Бажаю здоров’я, друже!»
А тоді, отримавши наказ коменданта, Євген вирушив на «Позитив» до товаришів по зброї з 93 бригади. Їх там залишалося близько десятка, і хлопці, навіть поранені, вперто відмовлялися евакуюватися поодинці: «Вийдемо звідси або всі разом, або залишимося тут до кінця».
Євген Ковтун, 2026 рік.
13 січня від обстрілу з танків і гармат обвалилася диспетчерська вежа аеропорту – ключовий пункт оборони летовища, звідки коригувався вогонь української артилерії.
Того ж дня відбувся один із найзапекліших штурмів нового термінала. По оборонцях прямим наведенням із відстані 400 метрів гатили декілька російських танків, насипали «Гради», а у проміжках між обстрілами хвиля за хвилею накочувала піхота. Тілами вбитих і поранених бойовиків були встелені всі підходи до українських позицій.
– Вони атакували безперервно, декілька наступних днів поспіль. – Розповідає Євген. – Іноді майже доходило до рукопашної, відстань між ними й нами подекуди складала менше трьох-чотирьох метрів, вогонь вели впритул.
Якимось дивом, завдяки прибуттю підмоги, українським підрозділам у новому терміналі вдалося провести контратаку й вибити ворога з більшості приміщень другого поверху. Проте закріпитися на відбитих позиціях не вдалося – людей не вистачало, сили були не рівні.
– 18 січня знову був шалений штурм. Не знаю, в який спосіб, але нам вдалося відбитися. – Продовжує розповідь Євген. – Був дуже сильний мороз, вони запросили перемир’я, щоб зібрати своїх «двохсотих» і поранених. І скористалися паузою – через отвір у стелі другого поверху скинули вниз вибухівку.
Від вибуху обвалилися стіни, під завал потрапив і Ковтун. Пораненого, його відкопав Іван Зубков, один із командирів із 90 батальйону, тієї самої підмоги, завдяки якій напередодні вдалося провести контратаку на другому поверсі. Після повторного підриву наступного дня сам старший лейтенант Іван Іванович Зубков в числі останніх оборонців аеродрому загине під завалами, посмертно буде удостоєний звання Героя України.
Іван Зубков (джерело: https://ukraine-memorial.org)
У ніч з 19 на 20 січня з термінала самостійно виходили останні три групи кіборгів. Увечері перша, друга – вночі, а третя – під ранок.
Групі з дванадцяти бійців, у складі якої з аеропорту виходив Ковтун, дивом вдалося не натрапити на ворожі патрулі, котрі прочісували летовище в пошуках останніх оборонців. Ймовірно, допоміг густий туман, що утворився через різке потепління й відлигу. Хлопці змогли дістатися до метеовишки, а там їх уже зустріла наша евакуаційна група.
Разом із пораненими з власної волі в терміналі залишилися декілька вцілілих побратимів, серед них – Ігор Броневицький, В’ячеслав Гав’янець і Артем Гребенюк.
Іван Ступак, м. Київ
Фото Олександра Клименка, з відкритих джерел та особистих архівів Віталія Гнатенка, Андрія Ліснічука, Євгена Ковтуна, Олександра Скиби
Кіборг Десантники Донецький аеропорт