Роман Жучок, 26 років, очільник артдивізіону: "Мій перший бій – проти гелікоптера"

26-річний командир артдивізіону Роман Жучок: «Перша моя дуель була з вертольотом» Репортаж 03.11.2025 12:22 Укрінформ Вояк стверджує, що всім, хто плекав надії на швидкий мир, пора позбутися ілюзій. І пригадати, хто насправді розв’язав війну.

Частини 141 окремої механізованої бригади сьогодні боронять рубежі Донеччини та забезпечують захист Дніпропетровщини. У військовій термінології – це Новопавлівський відтинок. Обстановка на цій частині фронту складна. Наші воїни тут стикаються з досвідченим російським формуванням БпЛА «Рубікон».

Про нього та інші речі поговоримо з командиром самохідного артилерійського дивізіону 141 окремої механізованої бригади Романом Жучком (позивний «Ковбой»).

З ним ми зустрілися у грудні 2022 року. Тоді він був старшим лейтенантом, командиром батареї. З того моменту минуло майже три роки. Зараз Роман – майор, командир дивізіону.

Сталося так, що і тоді, і зараз у гості до артилеристів довелося їхати вантажівкою. Через зливи шляхи на фронті зовсім розкисли. Дістатися до позицій, де працює обслуга гармати, нам не вдалося. Серпанок розійшовся, злива за прогнозом очікувалася аж увечері. У нас були всі шанси стати ціллю для ворожого FPV. Тому довелося їхати на КСП.

НЕДАВНО БУВ НАЙМОЛОДШИМ КОМАНДИРОМ ДИВІЗІОНУ В ОПЕРКОМАНДУВАННІ

Роман за три роки майже не змінився зовні.

– Трохи постарів, – говорить жартома. – Ну і у 2022 році я був більш запальним, палким. Три роки війни цей запал пригасили. Сподіваюся, що людяності не втратив. До певних речей почав простіше ставитись. Маю надію, що став розсудливішим, більше читаю.

Над його імпровізованим робочим місцем є полиця, на ній ковбойський капелюх – його талісман. Якось командир із позивним «Шериф» запропонував Романові: «Я Шериф, а ти будеш Ковбоєм», – і так і закріпилося. На стінах – яскраві сучасні прапори. Каже: вони надихають.

Роману 26 років. Після закінчення Академії сухопутних військ відразу приєднався до Операції об'єднаних сил. Це був 2020 рік. На передовій – з початку широкомасштабного вторгнення.

– Ви наймолодший командир в оперативному командуванні? – запитую.

– Нещодавно був наймолодшим командиром дивізіону в оперативному командуванні. Зараз вже ні. Є в ОК командир – мій ровесник, але на декілька місяців молодший. Здібний хлопець…. Я командиром дивізіону став у 25 років. Тоді був наймолодшим, – каже.

Роман зізнається, що тоді посада стала для нього справжнім випробуванням. Він хотів для себе усвідомити, чи вийде у нього. Стверджує, що підрозділ, в якому він служив на той момент, його відмовляв від посади.

– Чому? – запитую.

– Розумієте, якби я потрапив до вже сформованого підрозділу, то це одна річ. А тут все доводилось робити з нуля. Було нелегко. Прийняти дивізіон на початку формування і зараз – це небо і земля. Мені було цікаво, насамперед, чи впораюсь. Я налаштований в армії і ЗСУ щось змінювати. Щоб щось змінити, потрібно бути кимось, і тому я хочу розвиватись і рухатись далі, – каже.

ПЕРША ДУЕЛЬ З ВОРОГОМ І НАЙБІЛЬШ СКЛАДНІ МОМЕНТИ НА ВІЙНІ

Роман зазначає, що за час широкомасштабної війни здобув чимало досвіду. За його плечима багато важких боїв та операцій.

– Бог вберіг і війна не завдала значних проблем моєму здоров’ю. Живий і здоровий. Маю поранення, але більше про це не буду розповідати, – каже співрозмовник.

Коли ми тільки познайомилися, найскладнішими Роман називав бої на Київщині.

– Перша моя дуель на цій війні була з гелікоптером: я перестрілювався з РПГ з ворожим Ка-52. Гранатомет був найважчою зброєю, яку я мав на той момент. Супротивник не знав, із чого я стріляю, можливо, гадав, що в мене «Стінгер». Я не знав, чи зможу його збити. Це було дуже близько, метрів 30 від мене. Я бачив обличчя пілота. Це було біля населеного пункту Кодра на Київщині, – згадує Роман.

Тоді ворожий літак вирушив на пошуки пілота, якому вдалося катапультуватися зі збитого нашими бійцями гелікоптера. Окрім штурмового КА-52, летіло ще два десантних гвинтокрили.

– Головним було, щоб десантні гелікоптери не приземлилися і не висадили десант, бо це був би кінець. Нас би на нуль помножили. Я знав, якщо не почну якісь дії, то все, – каже.

– Якщо ви тут зараз зі мною розмовляєте, то все вдалось тоді?

– Він втік. Мені з РПГ вдалось відігнати три гелікоптери. Якби я по них поцілив, то, можливо, і збив би, – сміється. – Він почав тікати, скидаючи теплові пастки.

– Ну, страшно ж було?

– Страшно на червоне світло дорогу перейти, а тоді було не страшно. У той момент не було остаточного усвідомлення всього п⁎здеця. Відвага якась була. Якби зараз я ось так побачив ворожий гелікоптер, то так би не вчинив, – зізнається.

Після цього бою підрозділ Романа був залучений у так званій Роботинській спецоперації (2023 рік), більш відомій як контрнаступ.

– Він проходив через район моїх вогневих позицій, було справді дуже не просто. Роботинський контрнаступ перевершив усі найскладніші моменти цієї війни і надовго залишиться в пам'яті, – каже.

– Чому? – прошу уточнити.

– Насамперед, інтенсивність роботи та небезпека. Було справді дуже важко, велика концентрація сил і засобів як з боку супротивника, так і з нашого. Були справді сильні «заруби». Фактично працювали на межі повного виснаження. Я не назву конкретний бій, який би можна було вважати найскладнішим. Найскладніші – це ті, де втрачаються люди, де є поранені та загиблі. Таких небагато, але все ж вони були. Всіх своїх загиблих я забирав з поля бою особисто. Міг цього не робити – але водночас не міг і не зробити, – пояснює.

ЗНАТИ СИЛУ СУПРОТИВНИКА

Прошу Романа прокоментувати обстановку на Новопавлівському відтинку. Каже фактично мовою зведень Генштабу: обстановка важка, але контрольована.

– Супротивник намагається штурмовими групами проникати в наші бойові порядки, накопичуватися і проводити локальні штурмові дії. Відтинок досить непростий. Проте бригада цілком дає раду. Не без зусиль, але дає раду. Просування в смузі нашої бригади супротивник не має. Ми доклали багато праці до цього. Утримуємо крайні рубежі Донецької області, щоб супротивник не переходив на Дніпропетровщину, – відповідає на питання «Ковбой».

Саме на цій ділянці фронту діє ворожий спецпідрозділ БпЛА «Рубікон», який росіяни називають «елітним». Зі слів Романа, уперше із цим підрозділом на полі бою вони зіткнулися в травні 2025 року.

– У чому сильний «Рубікон»?

– Він може завдавати вогневого ураження дуже далеко від лінії бойового зіткнення. Фактично може обмежувати нашу логістику навіть у тилу. Дуже важко забезпечити підвезення боєприпасів, ротацію на позиціях, обладнання позицій, заїзд, озброєння, коли працює «Рубікон». З його появою в багато разів все ускладнилось, але ми частково навчились із цим боротися. Головне – потужні, добрі РЕБи. Особливу увагу звертаємо на облаштування вогневих позицій, застосування антидронових сіток, різних антиланцетних захистів. Використовуємо мобільно-вогневі групи, бо є дрони на оптоволокні, на які не впливає РЕБ. Але такі дрони не надто маневрові, і їх можна збити з рушниці, – пояснює.

Роман каже, що антидронові сітки – це те, що реально діє.

– Початок війни порівнюю з аналогією: тоді супротивник обварювався цими «мангалами», і багато хто насміхався і казав, що це не діє. Але минуло трохи часу, і практика показала – все, що може зупинити дрон або збільшити дистанцію вибуху від вогневого засобу, допомагає збільшити живучість особового складу та техніки. Головна умова – грамотно все застосувати, і все працює.

– Раніше казали, що у ворога багато артилерії та боєприпасів. А зараз як із цим?

– Артилерія супротивника нікуди не зникла. Так само активно працює, але тепер їй важче. Наші системи переважають трохи далекобійністю, постійно завдаємо вогневого ураження. Але й вони працюють. З перехоплень знаємо, що підрозділ «Рубікон» розширився. Також збільшилась kill zone. Якщо раніше kill zone ураження дронів була до 3–5 кілометрів від лінії бойового зіткнення, то тепер супротивник може завдавати вогневого ураження на дуже далеких підступах, у деяких питаннях це може збільшуватись до 20 км. Тактика застосування артилерії тепер частково змінюється в тому плані, що у нас час на виконання вогневого завдання дуже обмежений. Інколи використати артилерійський засіб фактично неможливо, бо в районі вогневих позицій можуть літати два «суперками», три «зали», 2–3 FPV, тож упродовж 3–5 годин ми не можемо застосувати наші артилерійські засоби, бо розуміємо: якщо почнемо працювати, то все. От, наприклад, крайня наша позиція нещодавно – туди прилетіло 30 FPV. Це буквально за дві години. Уявіть лише, за дві години майже 30 FPV-дронів! Все треба максимально обережно робити, дуже добре маскуватися. Коли ти працюєш і дрон підлітає, то все – це вже лихо. Дрон справді побачить, що робота ведеться, і позиція буде знищена. Можна врятуватись, якщо буде хороше маскування, потужний РЕБ, антиланцетний засіб, – каже Роман.

Він уточнює, що в день нашого приїзду зранку був сильний туман і дощова погода. Це дає можливість підвезти БК на позиції. Але ворог використовує цю можливість так само, як ми.

Якщо ж видимість добра, як на момент нашої зустрічі, то супротивник активно вестиме розвідку.

– Зараз виїжджати в район вогневих позицій – то безглузда ідея, – пояснює.

Головне завдання підрозділів – виявити та зупинити штурмові групи супротивника, а також знищити та придушити точки зльоту.

– Тактика ворога змінилася?

– На мою думку, ворог навчився швидко масштабувати слушні ідеї. Цього нам варто повчитися. Ну от, наприклад, оптоволокно. Ми втратили ініціативу, і її перехопив супротивник. Супротивник також активно переписує бойові статути. Якщо у ворога прописано за день пройти 150 метрів штурмовою групою, то він їх пройде. Всі сили і засоби, вся тактика будуть заточені на це. Ми повинні обʼєктивно оцінювати супротивника. Росія, з незрозумілих мені причин, досить потужно себе показує на політичній арені, і дуже важко диктувати їм якісь правила.

ЧАС ПОЗБУВАТИСЯ ІЛЮЗІЙ

Запитую в Романа, чи думав він у 2022 році, що фронт настільки зміниться і війна буде такою тривалою.

Він зізнається, що ніхто не чекав, що війна може так затягнутися.

– Хоча зараз це цілком зрозуміло, і ніяких перспектив, що завтра буде мир, вже ніхто не має. Не буде його ні завтра, ні післязавтра. Всі налаштовані на довгу методичну роботу. Всім здавалося, що кінець буде набагато швидшим, і завершення війни на той час було б набагато сприятливішим для України, ніж умови, на яких може завершитися війна зараз. За цей час Україна втратила багато підтримки. Як мінімум, на духовному рівні. Велика проблема в тому, що світ почав забувати, хто ж почав війну і хто головний злодій. Це не «війна Путіна і Зеленського». Це війна Путіна. Хочеться, щоб люди не забували, – каже військовий.

– Наскільки важко втрачати раніше відбиті позиції?

– Важко людей втрачати, – буквально в ту ж секунду каже і додає: – Стосовно територій, то дуже сильно падає морально-психологічний стан, коли ти відступаєш. Дуже важко відступати. Так, були ситуації, коли ми мусили відходити. Важко мотивувати особовий склад у такі моменти.

Запитала Романа, що б він змінив у своїх діях за роки широкомасштабної війни, якби така можливість була. Каже: можливо, був би більш суворим та вимогливим.

– Можливо, забагато довіряв людям. Задовго перебував у рожевих окулярах, але це минуло.

– А як гадаєте, чи є ілюзії у Сирського чи Зеленського?

– Думаю, немає. Вони володіють реальною ситуацією. Останнє слово має бути за фронтом, і тут головне – питання довіри. Думаю, що Президент володіє реальним станом справ на фронті. За час широкомасштабної війни у багатьох зникли ілюзії. Маємо швидше реагувати.

Говорячи про довіру, згадала, що зовсім нещодавно командир бригади вручав найкращим бійцям шеврони. Тоді Роман написав у своїх соцмережах фразу про «правильний приклад». Прошу трохи пояснити, що він мав на увазі.

Роман разом з командиром

– За свою службу я бачив не так багато офіцерів, з яких би хотів брати приклад, кого б прагнув наслідувати. Ви тільки правильно зрозумійте зараз. Це не підлабузництво. З приходом нашого командира бригада справді змінилася. Він така людина – вміє обʼєднувати, надихати.

Згадую, що минулого разу запитувала у «Ковбоя» про те, чи є якась фраза, якою він підбадьорює бійців. Тоді він жартома сказав: «Всєх убіть, всьо отнять».

– Так, було таке, – каже з усмішкою.

– А зараз що кажете?

– Ми всі помремо, але не в цю ротацію, – відповідає.

Роман зазначає, що девізом бригади є «Один за одного», і він називає ці слова не такими простими, як може здатися на перший погляд. На війні надзвичайно важливі підтримка, можливість спертися на побратима у важкі моменти.