Дедалі частіше потрапляє під обстріл. Чим росіянам не догодило шахтарське містечко Селидове

Фото: Селидівська міська військова адміністрація

Селидове – крихітна точка на карті сходу України – на слуху вже більше тижня. Удар росіян по житлових будинках, лікарні та шахті, загибель та тяжкі поранення людей змусили придивитися до цього куточку Донбасу уважніше. Втім, він і раніше з’являвся у військових зведеннях, але такої уваги до себе не привертав.

Все залежить від шахти

Таких «селидове» в Україні сотні, а на Донеччині – десятки. Чергове мономістечко біля шахт, яке так і не оговталося після лихих 90-х і ледве виживало у бурхливі 2010-ті. Як і Торецьк, Соледар, Гірник, Курахове та інші «колеги по нещастю», гірницьке Селидове борсалося в безвиходіі: шахти закривалися, держава не помічала, жителі поступово роз’їжджалися. Із 20 тисяч населення на 2013 рік після початку бойових дій на Донбасі в Селидовому залишилася майже половина мешканців.

– Ми жили як жилося, шукали нагоди заробити, бо на шахти надії вже не залишилося, – розповіла колишня мешканка Селидового Ірина Крутенкова. – Так, ми місто депресивне, але якось викручувалися: переважно їздили на роботу в Покровськ, Білозерське, Мирноград (щоправда, вони теж далеко не столиця). Все ж залежало від шахт: на їхньому балансі були і лікарні, і дитячі садки, і школи, і технікум. Не працює шахта – нема грошей на лікарню.

Чотири шахти – і всі державні – справно не платили гірникам зарплату. Якщо бути точним, то це держава, яка виплачує бюджетну дотацію на собівартість видобутого вугілля, роками затримувала гроші. Гірники виходили на протести, а згодом поверталися на роботу.

– Чоловік працював на «Селидоввугіллі». Це об’єднання видобуває «чорне золото» для енергетики та коксохімпромисловості. Ну як можна було державі так ставитись до стратегічно важливих підприємств? Вони виходили на протест після піврічної невиплати зарплати, погрожували, що не відвантажуватимуть вугілля на ТЕС – і гроші одразу знаходились. За пів року знову повторювався цей «ритуал», – продовжує оповідачка.

Селидове поступово занепадало. Все, що не опікувалися шахтами, просто ставало непридатним: руйнувалися старі будинки, котельні, старі будинки жителі розбирали на цеглу. Але навіть у такому непривабливому місті жили і продовжують жити люди, котрі люблять своє місто, свою країну.

– Так, зараз там нелегко: з водою перебої, світло за графіком, продукти не завжди всі є, наприклад, хліб важко купити. Але там залишаються ті, хто не поїде ніколи, – стверджує колишня мешканка Селидового. – Так, здебільшого це люди похилого віку, але й молодь є. У місті працюють кафе, магазини, центральний ринок, їздять автомобілі та автобуси. Якось живуть люди.

Зруйнованих житлових будинків у шахтарському місті стає дедалі більше. Фото: Нацполіція України

Війна довго обходила стороною

З початком бойових дій у 2014 році Селидове (розташоване за 40 км від Донецька) стало одним із містечок – перевалочних пунктів. Сюди приїжджало дуже багато людей із окупації, коли ще можна було їздити через блокпости. Знімали пенсії, оформляли документи, купляли продукти на ринку або їхали далі, відвозили дітей та старих подалі від війни, рухаючись на великі залізничні станції до Покровська чи Курахового.

Місто не знало війни безпосередньо: все що відбувалося в Селидовому з 2014 року – це кілька місяців перебування проросійських бойовиків «ДНР» і прильоти в сусідній Покровськ, коли все обмежувалося віддаленими «послухали-подивилися». Також у місті мешкають кілька десятків внутрішньо переміщених осіб, для яких Селидове було тихою гаванню після гарячих точок, звідки їх евакуювали. І знову їм треба рятуватися і тікати від війни.

– Після початку “великої війни” до нас стало частіше прилітати і стало страшніше жити. Як ми зрозуміли, росіяни думають, що у нас тут живуть солдати ЗСУ у таборах, що вони лікуються в нашій лікарні, а в шахтах захована зброя. Це вони завжди так кажуть, коли хочуть пояснити свої удари по житлових будинках, – пояснює сестра Ірини Крутенкової Поліна Іщенко, яка мешкає у Покровську. – Також вони кажуть, що це з-під Селидового обстрілюють Донецьк, бо з Авдіївки вже ніхто не стріляє, мовляв, вони вже майже взяли Авдіївку. Ну і б’ють.

У квітні цього року росіяни заявили, що нібито знищили під Селідовим станцію радіолокації наведення ЗРК С-300, а в серпні – польовий табір підготовки українських військових. В обох новинах повідомлялося про сотні загиблих українських військовослужбовців та десятки розгромлених танків та БТР. А у грудні 2022-го взагалі збили вертоліт Мі-8. Місцеві, чуючи такі фейки, тільки плечима знизують: «понавигадують! Зроду тут нічого подібного не було!».

Місцеві жителі вже знають, що росіяни «призначили» їхнє місто відповідальним за розміщення українських військовослужбовців, і тому обстріли навряд чи припиняться найближчим часом. Крім того, інтерес для бойовиків становить і залізниця, яка сполучає, зокрема, Красногорівку, Курахове, Покровськ – ключові міста постачання української армії. Взяти «залізку» під контроль – отже, знекровити ЗСУ.

Росія вдарила по «Росії»

Вночі 15 листопада росіяни вдарили ракетами по житловому будинку. З-під завалів на сьогодні дістали тіла чотирьох загиблих і продовжують розбирати руйнування досі.

Після удару 19 листопада по сусідській Новоградівці, коли було зруйновано понад 30 приватних будинків, школа, церква, жителі Селидового сприйняли це як удар по своєму місту. Наступного дня ракети С-300 прилетіли на територію шахти «Котляревська» та вбили місцевого жителя Віктора Кужеля, який чергував у цеху ремонту забійного обладнання.

– Сумний символізм у тому, що раніше шахта «Котляревська» називалася «Росія», – каже Поліна Іщенко. – Тобто Росія вдарила по “Росії”. Шахту перейменували 2017 року, самі розумієте чому.

Окрім «Котляревської-Росії», агресор вдарив і по міській лікарні.

До речі

1976 року в місті Селидове було відкрито перший на Донбасі пам’ятник українському козацтву «Козак у дозорі»: на високий кам’яний стовп правою рукою, що стискає рукоятку шаблі, сперся вусатий дозорець. У лівій руці, піднятій вгору, щоб прикритися від променя сонця, затиснута трубка. Козак дивиться на південь. На постаменті напис: «Тут, на березі річки Солоної, у XVI столітті було старовинне поселення запорізьких козаків».

У Селидовому було встановлено першу на Донбасі пам’ятник українському козацтву. Фото: shukach.com

Довідка КП

Місто на Солоній річці

Селидове – місто у Покровському районі Донецької області на річці Солоній. Веде свою історію з XVIII століття, коли на цій території, названій Селидівкою, оселилися молдавани та волохи, а потім запорізькі козаки, які привезли сюди ж свої родини. У першій половині ХІХ століття біля Селидівки виникли також поселення німців-колоністів: Карлівка, Мимрик, Лісівка, Олександрівка, Долинівка, Котлярівка, Михайлівка, Маринівка.

У місті працювали кілька шахт, більшість із яких було закрито до початку 2000-х років. Населення поступово мігрувало, із 50 тисяч у місті до середини «десятих» років цього століття залишилося близько половини.

Найбільш відомі виходи із Селидово: льотчик-винищувач Олександр Колесніков, бізнесмен Едуард Прутнік, український історик, колишній директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко.

Источник: kp.ua