Аліна Карнаухова, співзасновниця ГО “Жива”: Жити попри втрату – це задача, яка стоїть перед рідними полеглих Героїв

Аліна Карнаухова, співзасновниця ГО "Жива": Жити попри втрату – це задача, яка стоїть перед рідними полеглих Героїв 03.08.2023 14:00 Укрінформ Розвідник 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», майстер спорту міжнародного класу з паверліфтингу Сергій Карнаухов загинув у травні 2022 року

У його серйозному погляді вгадується вольовий характер. Її очі сповнені ніжністю та спокоєм. Вона пригортається до нього довірливо, з упевненістю, властивою по-справжньому міцним стосункам. Ця світлина мала б стати однією з багатьох у родинному фотоальбомі, який колись могли б гортати їхні онуки. Однак назавжди залишиться безцінним щасливим моментом «до». 

Сергій Карнаухов

Розвідник 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», майстер спорту міжнародного класу з паверліфтингу Сергій Карнаухов загинув у травні 2022 року під час виконання бойового завдання. Його дружина Аліна через деякий час вступила до лав ЗСУ і разом з іншими удовами заснувала громадську організацію, яка опікується родинами полеглих Героїв. 

«Через війну, яку розв’язала росія, щодня гинуть українці. Чиїсь чоловіки, дружини, сини, доньки, батьки. Як знайти в собі сили пережити таке горе?», – запитую Аліну. 

«Не пережити, бо це неможливо, – м’яко поправляє вона. – Я б радше сказала – навчитися з ним жити. І це надзвичайно складна задача…».

Далі – пряма мова Аліни Карнаухової. 

«Сергій присідав зі штангою вагою 501 кг. Цей світовий рекорд досі ніхто не побив»

Сергій завжди був цілеспрямованим, безкомпромісним. Його друзі – побратими і спортсмени – говорили, що у Сергія немає відтінків сірого. Тобто для нього не існувало напівмір. Не всі через це його любили, але точно всі поважали. Сергій не просто декларував життєві принципи, він їх відстоював у бою. Завжди, у будь-яких питаннях ставав на бік правди. Честь і гідність  для нього були не порожніми словами. Сергій був лідером не тільки у спорті, а в усьому, за що брався. 

Чемпіонами стають ті, хто вміє, як кажуть, «пахати». Він умів. Сергій не мав генетичної схильності до чемпіонства, народився дуже кволим, лікарі спочатку навіть думали, що він не виживе. Він був хворобливою дитиною, але мав неймовірно сильний характер.  

Сергій з дитинства випробовував себе у різних видах спорту. В юнацтві остаточно зупинився на паверліфтингу, який йому був дуже близький за духом. Це не командний вид спорту, тут ти розраховуєш тільки на себе. Тобто, якщо ти десь налажав, то відповідальність виключно на тобі, але й перемога – тільки твоя. 

Ти одночасно змагаєшся і з суперником, який так само підіймає вагу, і, умовно кажучи, зі штангою. В контактних видах спорту, в інших видах боротьби твій суперник може бути слабшим і ти виграєш. А штанга слабшою не буде ніколи. Твій суперник може її не підняти, але якщо й ти не подужаєш, то переможцем  не станеш. Ось ця безкомпромісність була дуже близька Сергію.  

У 19 років він став чемпіоном світу серед юніорів і перейшов у категорію професіоналів. Виступав в США, Європі. В цьому виді спорту він досягнув усіх можливих вершин. Мав спортивні здобутки, які нікому не вдалося повторити. Наприклад, Сергій присідав зі штангою вагою 501 кг. Цей світовий рекорд досі ніхто не побив.

У 2014 році, коли розпочалася війна, він покинув спорт, бо його загострене почуття справедливості не давало йому іншого вибору. Він просто не розумів, як можна вчинити інакше. 

Чоловік завжди говорив: «Я прийшов до війська не служити, а звільняти нашу землю»

Вже на початку березня 2014-го, коли в Криму з’явилися зелені чоловічки, Сергій зрозумів, що буде війна. І дуже дивувався, чому інші цього не розуміють. Пішов до військкомату в Дніпрі, його дані записали в зошит і відправили додому. Через деякий час йому зателефонували. Так Сергій потрапив у 93-ю окрему механізовану бригаду. Пішов в артилерію, але сам попросився прикомандирувати його до піхоти. Разом із піхотними підрозділами бригади він виконував завдання на Донецькому напрямку: Піски, Опитне, Водяне… Брав участь в обороні 10-го блок-посту, у боях за ДАП. 

На війні, як і в спорті, Сергій теж прагнув бути кращим. Мав звання старшини, але завдяки винятковим командирським здібностям займав дві офіцерські посади одночасно – був командиром артилерійської батареї і СОБ (старшим офіцером батареї – авт.). Їхня батарея за весь період його служби не мала жодного невиконаного бойового завдання. У 2019 році, коли артилерія на фронті вже не була задіяна, він перевівся в піхоту, виконував обов’язки командира взводу. Був поранений кулею снайпера під Авдіївкою, пройшов лікування, повернувся у стрій. У 2020 році контракт Сергія завершився і він не мав наміру його продовжувати, бо вже й піхота як така не працювала. Сергій завжди говорив: «Я прийшов до війська не служити, а звільняти нашу землю, я хочу працювати. Інакше я не розумію доцільність мого перебування тут».  

У 2020 році Сергій звільнився з лав ЗСУ, ми переїхали до Бердянська, купили там квартиру, влаштувалися працювати на Бердянський м’ясокомбінат. Риси характеру Сергія спрацювали й тут – зі звичайного менеджера за півроку він виріс до керівника напрямку фірмової торгівлі, не маючи жодного досвіду у цій сфері. 

«Сергій усвідомлював невідворотність великої війни, тому ніякої паніки в нього не було, був план дій»

Рано вранці 24 лютого 2022 року Сергій саме вибіг на пробіжку, коли російська ракета влучила в аеропорт Бердянська. Він подзвонив мені, сказав, що бачив вибух і попросив подивитися, що пишуть в новинах. Всюди вже були численні повідомлення про вибухи по всій країні, про повномасштабне вторгнення росії. Сергій усвідомлював невідворотність великої війни, тому ніякої паніки в нього не було, був план дій. 

Його речі вже були зібрані, бо він збирався до військкомату. Ми з сином зібрали документи і якісь речі, але Сергій змусив забрати з дому все максимально можливе. Навіть крупи. Я запитувала: «Хіба ми не купимо собі гречку?». Я не мала розуміння подальших подій. Сергій, натомість, усвідомлював, що якщо Київ не вистоїть, то Дніпро, куди ми збиралися, чи будь-яке інше місто може стати умовним Маріуполем, де цінність матимуть не гроші, а пачка гречки.  

Ми виїхали через годину після першого прильоту по Бердянську. Я з сином залишилася у мами Сергія, він поїхав у військову частину. Через пару днів уже був на фронті. 

Цього разу він потрапив у розвідку, виконував завдання не тільки на «нулі», а й на окупованій території. Власне, загинув Сергій у окупованому на той час селі Дібрівне Харківської області. 

«Я скажу страшні слова, але мені пощастило. Я мала змогу попрощатися з коханим, як належить»

Сергій загинув о 14:30, вже о 17:00 мені подзвонив комбат. Я попросила друга поїхати зі мною у Барвінкове, куди привезли тіло чоловіка. У Барвінковому ми були вже вночі, по місту пересувалися з вимкненими фарами (на той час Ізюмсько-Барвінківський напрямок був одним з найгарячіших та найнебезпечніших – авт.). Перед нами йшов провідник і показував дорогу, допомагаючи оминати вирви від прильотів чи блоки.  

Ось так ми і доїхали на точку. Звичайна цивільна лікарня. Маленька кімната, на підлозі – два чорних мішки. В одному з них – мій Сергій. Я торкалася його, а з голови не виходила думка: звідки в людині може бути стільки крові, щоб вона ось так текла, текла, як мені здавалося, безперервно…  

Тоді в бригаді були великі втрати, «сіміки» (офіцери цивільно-військового співробітництва – авт.) просто не встигали відвозити загиблих. Доправити Сергія додому мені допомогли волонтери гуманітарно-логістичного центру «Бульдозер» – організації, яка займається транспортуванням полеглих Героїв. Я могла не їхати сама, але для мене важливо було набутися з Сергієм ще хоч трішки. 

Я скажу страшні слова, але мені пощастило. Адже я мала змогу попрощатися з коханим, як належить. Є удови, які понад рік не можуть поховати чоловіків, тому що їхні тіла залишилися на окупованій території. І вони заздрять мені, що я можу приїхати на цвинтар і обійняти хрест свого чоловіка. Смерть безкомпромісна і невідворотна. Ми не можемо їй запобігти, змінити щось. Єдине, що нам залишається – гідно провести наших найдорожчих в останню путь. І коли рідні позбавлені навіть цієї можливості – це додатковий пекельний біль. 

«Ми, дружини полеглих Героїв, не маємо морального права не продовжувати боротьбу. Заради них»

У мене не тільки чоловік загинув, все моє життя було геть зруйноване. Немає дому, роботи, я з дитиною в чужому місті. Батьки тоді жили в Українську на Донеччині. Мама зі зламаним хребтом, тато за нею доглядав. Я взагалі не уявляла, як мені вирішити усі проблеми, які на мене звалилися. 

Згодом батьки виїхали у Івано-Франківськ разом із сином. А я пішла у військкомат і мобілізувалася до ЗСУ. 

У громадську діяльність переросло й спілкування з іншими дівчатами, які теж втратили чоловіків на війні. Коли втрачаєш найдорожчу людину, здається, що ніхто не розуміє, що ти відчуваєш. Якщо чесно, так воно і є… Таке не можна зрозуміти, не переживши. Ми почали ділитися своїм болем, досвідом виживання. І потроху зрозуміли, що хочемо продовжувати рухатися. Наші чоловіки загинули, щоб дати можливість жити своїм родинам й українцям загалом. І ми, дружини полеглих Героїв, не маємо морального права не продовжувати боротьбу. Заради них.

Тому певним активом ми створили громадську організацію «Жива». Назва має кілька сенсів. По-перше, є така слов’янська богиня Жива, її ототожнювали саме з жінкою, яка бореться. По-друге, «Жива» символізує той факт, що попри те, що всередині ми вмерли, ми продовжуємо жити. 

Діапазон нашої роботи досить широкий – це юридична, психологічна підтримка родин загиблих, допомога військовим, заходи зі вшанування пам’яті. 

Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення, коли суспільство було шоковане тим, що відбувається, попит на інформацію про Героїв війни був шалений. Зараз я помічаю, що суспільство звикло до постійних численних втрат. Люди втомилися від чужого горя, важко постійно пропускати його через себе, тому намагаються споживати менше подібної інформації. Це психологічний самозахист. Але, попри все, потрібно зберігати пам'ять про Героїв. Це важливо тільки для родин загиблих, а й для суспільства загалом, для наступних поколінь. Якщо ми не будемо розповідати про тих людей, які віддали своє життя за нас, за Україну, якщо не будемо насичувати інформаційний простір цією важливою темою, – ризикуємо повернутися в часи, коли ставлення до тих, хто воює, скотилося на рівень байдужості чи «ми вас туди не посилали». Відповідно, у майбутньому це може відкрити двері новій війні.

«Цим чоловікам довелося виборювати право на життя для своїх родин, для цілої нації ціною свого життя»

Одним із заходів, які провела наша організація, була фотовиставка у Франції. 12 сюжетів про загиблих бійців та їхні родини. Ми хотіли розповісти французам не просто історію завзятих, відчайдушних воїнів, які пішли на загибель. Ми хотіли показати, що це були звичайні люди, як і ті, хто прийшов на цю виставку. Ось, дивіться, чоловік, який теж жив у європейській, демократичній країні. У нього була родина, бачте, тут вони на морі, а тут – подорожують в наметі, а ось у них народилася дитина. Один був програмістом, інший спортсменом, лікарем. Абсолютно такі ж, як і французи, різниця тільки в тому, що на Францію не напали росіяни… А українцям доводиться виборювати право на життя для своїх родин, для цілої нації ціною свого життя. 

Для цієї виставки кожна дружина передала якусь річ, що належала її чоловікові. Хтось передав весільну вишиванку коханого. Хтось – годинник з плямами крові, який був на її чоловікові в момент загибелі. Я віддала спортивну куртку Сергія, яку він вдягав на змагання. З національним прапором, підписана його ім’ям. Я хотіла цим показати, що він завжди любив Україну. Тобто, він відстоював честь нашої держави спочатку на спортивній арені і продовжив це робити на війні. Крім куртки, я передала військові шеврони Сергія – брудні, потерті, які були на ньому під час боїв. 

Після тієї виставки дівчата, до речі, знайшли у Франції спонсорів і пригнали машину для військових. 

Зараз триває ще один цікавий проєкт, у якому наша організація бере участь, його автором є Олена Сокальська. «Жива. Справжні історії кохання» – арт-терапевтичний проєкт для дружин полеглих Героїв у Києві, Львові та Дніпрі. Дівчата 2 дні по 6 годин пишуть на справжніх італійських полотнах. Кожна створює свою історію кохання, вкладає туди усі почуття. Іноді дівчата малюють і плачуть… 

Це крутий проєкт. Хоча, зізнаюся, мені іноді дуже важко було вмовити дівчат доєднатися до нього. Спочатку всі кажуть: «Я не маю сил, я хочу вмерти, які картини?». Так, у горі нічого не хочеться, жити не хочеться. Але така терапія дійсно має лікувальну силу. У фіналі проєкту планується масштабна виставка. 

«Ви маєте право на будь-які емоції, навіть якщо стороннім здається, що ви з’їхали з глузду»

Як пережити горе? Я б радше сказала – навчитися з ним жити, бо пережити це неможливо. Скільки б не минуло часу, це назавжди зі мною. Я назавжди залишуся дружиною полеглого Героя. Людиною, яка втратила коханого. Це не зміниш. 

Але жити попри втрату – це задача, яка стоїть перед кожною дружиною, матір’ю. Це непросто… Кожна має знайти ниточку, за яку зачепиться. Хтось каже, треба триматися заради дітей. Але є у нас жінки, які не мають дітей. То що їм тепер, не жити? Кожна має знайти свій сенс. У волонтерстві, у допомозі іншим, в роботі, в хобі, у родині. Немає універсального рецепту, який можна було б застосувати. Ми всі різні.

Єдине, що хочу порадити усім: дозвольте собі відчувати. Якщо вам хочеться сьогодні ненавидіти весь світ – це нормально. Якщо вам не хочеться ні з ким говорити – це нормально. Ви маєте право на будь-які емоції та почуття, навіть якщо стороннім здається, що ви з’їхали з глузду. 

Не бійтеся себе в горі. Це найперше, чому треба навчитися. 

Автор: Аліна Логвиненко 

Фото: особистий архів Аліни Карнаухової

Источник: www.ukrinform.ua